МАНІПУЛЯЦІЇ Сербська Церква розкритикувала ПЦУ за те, що сама робила століття тому

Представники Сербської Православної Церкви неодноразово виступали проти української автокефалії. А нещодавно навіть було оприлюднено офіційну позицію цієї Церкви. Примітно, що спочатку так звана “офіційна позиція” з’явилась російською мовою на сайті Московської Патріархії і лише за два тижні – на офіційному сайті самої Сербської Церкви.

Однак у цьому документі є низка тверджень, які працюють проти самої Сербської Церкви та демонструють подвійні стандарти та брехню її керівництва, йдеться у публікації Cerkvarium.

“Сербська Православна Церква не визнає неканонічного “вторгнення” Святішого Патріарха Константинопольського на канонічну територію Святішої Російської Церкви”.

Цікавий аргумент. Проте сама ж Сербська Церква саме у такий спосіб отримала автокефалію. Вона перебувала у складі автокефальної Охридської архієпископії. І Вселенський патріарх Мануїл у 1219 р. дарував автокефалію Сербії і висвятив Саву Неманича (канонізований і відомий як св. Сава Сербський) на архієпископа. Хоча це була канонічна територія Охридського автокефального архієпископа, який протестував проти таких дій. Більше того, центральною подією 2019 року у Сербській Церкві є 800-ліття автокефалії. Тобто серби офіційно святкують події, які самі ж засуджують. Типова готтентотська етика ‒ усе, що нам вигідно ‒ то добре, а що нам не вигідне ‒ то зле.

“Один раз розкольник ‒ розкольник назавжди, окрім випадків щирого навернення та глибокого покаяння… належні до угруповання Малетича [мається на увазі єпископат УАПЦ ‒ прим. ред.] позбавлені апостольського наступництва та взагалі священства. Жодним документом, жодним, як кажуть, розчерком пера, неможливо перетворити те, що було, на неіснуюче, і те, чого не було – на існуюче”.

У цій цитаті два аргументи: про неможливість визнання розкольників та недійсність хіротоній у представників колишньої УАПЦ.

  • Про розкольників. 1991 року серби подолали свій розкол, який виник у 60-х роках минулого століття. Тоді з політичних причин і під тиском Йосифа Броз Тіто Синод СПЦ заборонив у служінні єпископа північноамериканського Діонісія. Він цього не визнав та заснував у США автокефальну митрополію під назвою “Вільна Сербська Православна Церква”. Після цього СПЦ позбавила його сану та чернецтва. 1963 року у монастирі Святого Сави у Іллінойсі (США), тобто вже у розколі, було здійснено архієрейську хіротонію Іринея (Ковачевича), який після смерті Діонісія й очолив цю церкву. Пізніше, 1991 року, після перемовин Сербська Церква визнала розкольників і прийняла їх в існуючому сані, нікого не висвячуючи повторно. Це означає, що вони все ж таки визнавали дійсність свячень розкольників. Про це є навіть офіційні документи. Більше того, до комісії, яка проводила перемовини з розкольниками, входив теперішній патріарх сербський Іриней, який тоді був єпископом Нішським.
  • Про УАПЦ. Хіротонію Іринея (Ковачевича), яку згодом визнала СПЦ, здійснили два представники УАПЦ: єпископи Григорій (Огійчук) та Геннадій (Шиприкевич). Цю хіротонію визнали, і ніхто тоді не казав, що в УАПЦ немає апостольського наступництва та священства. Виходить, як примиритися зі своїми сербськими розкольниками, то в УАПЦ є благодать, а як українці хочуть об’єднатися і не перебувати під владою Москви, то в УАПЦ раптово благодать зникає.

“Сербська Церква не визнає єпископат розкольників у якості православного єпископату, а духовенство розкольників – в якості православного духовенства, оскільки належні до крила Денисенка отримали “існування” від виверженого з сану, відлученого від Церкви і перебуваючого під анафемою архієрея”.

Тут варто нагадати сербам їхню власну історію. Після отримання автокефалії 1219 року у статусі архієпископії, серби захотіли статус патріархату. 1346 року король Сербії Стефан Душан скликав собор і проголосив Печьську Патріархію (це ще один аргумент проти тих, хто любить стверджувати, що церква поза політикою, і казати, що світська влада не має права займатись релігійними питаннями).

Тоді Константинопольський Патріарх піддав анафемі як Душана, так і новообраного Патріарха та усе сербське священство. Однак згодом усе духовенство та єпископат були визнані, і навіть ті, хто був висвячений підданими анафемі.

Отже, керівництво Сербської Церкви робить провокативні заяви, намагаючись хоч якось обґрунтувати свою позицію по Україні. Істинна їхня мета ‒ захистити себе від втручання Константинополя та не допустити автокефалії Македонії та Чорногорії.

Це виглядає дуже недолуго, адже всі “аргументи” проти автокефалії ‒ політичні і ґрунтуються на небажанні частини ієрархів (російських та сербських) визнати процес становлення націй, які були колишніми їхніми колоніями. І у цих заявах немає нічого духовного чи канонічного. За церковною риторикою криються цілком політичні цілі.

Comments are closed.