ДУМКИ “Церква тих, хто прийшов на весільний бенкет”. Роздуми митрополита Олександра (Драбинка) про ПЦУ

Митрополит Олександр (Драбинко) виклав свої роздуми про історичний сенс української церковної кризи під час виступу на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Православна Церква України — всеправославне визнання та міжнародна суб’єктність” у Києві 7 червня 2019 року.

Текст свого виступу митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський опублікував на сторінці у Facebook.

Нижче наводимо текст у повному обсязі.

Ситуація з учасниками Об’єднавчого Собору, що відбувся у Святій Софії Київській 15 грудня 2018 року та утворив Православну Церкву України, доволі яскраво нагадує притчу Христа-Спасителя про весільний бенкет. Патріарх Варфоломій люб’язно розсилає запрошення прибути на Собор усім православним єпископам України. Але єпископат Української Православної Церкви у своїй переважній більшості ігнорує це шляхетне запрошення його Всесвятості, здебільшого з причини “страху ради іудейського”. Спадає на думку й інша сумна паралель між цією притчею та сучасним церковним життям. Спостерігаючи за нинішньою діяльністю бувшого Київського митрополита Філарета невільно думаєш: а чи у “весільній одежі” — тобто чи з чистими помислами, — він прийшов на соборне засідання до Святої Софії?

Зі сторони наших братів-опонентів сьогодні звучить: Православна Церква України — це “Церква колишніх розкольників”. Я ж кажу на це у відповідь: “це Церква тих, хто прийшов на весільний бенкет”… Склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, цілком зрозуміло, що ПЦУ — це повноцінна еклезіологічна структура, благодатність таїнств якої можуть заперечувати лише люди з “сюрреалістичними” богословськими поглядами. (Люди, які можуть припускати, що “Константинопольський патріарх увійшов у спілкування з розкольниками і відповідно сам став розкольником”). З іншого боку, ПЦУ сьогодні перебуває у доволі делікатній канонічній ситуації. Очікуваного стрімкого визнання – не відбулося, і на сьогодні ПЦУ перебуває у канонічному спілкуванні лише з Церквою-Матір’ю, тобто з Вселенським Патріархатом.

Запрошуючи зі своєї сторони нас на Об’єднавчий собор, державні мужі казали, що це — умовно кажучи, фінал об’єднавчих процесів. “Фінал” виявився “півфіналом”. Але я би не хотів, подібно до митрополита Філарета, казати, що мене, чи нас, буцімто, “обманули”. Я — реаліст і передбачав, що визнання ПЦУ, особливо за умови поступок тому ж очільнику бувшого “Київського Патріархату”, та “дипломатично-економічним палкам в колеса” нової Церкви зі сторони Російської Церкви зрощеної з Кремлем, буде тривати не один рік. Нажаль, реалії саме такі. Сподіваюся, що наша Церква ближчим часом увійде у повне канонічне спілкування з Елладською Православною Церквою. Про це, принаймні, свідчить той факт, що ця Церква надала відпускну грамоту до ПЦУ архімандриту Епіфанію — донедавна клірику Димітріадської митрополії (Ιερά Μητρόπολις Δημητριάδος). Принципову готовність визнати ПЦУ у лютому цього року висловила й Румунська Православна Церква, яка, утім, поставила чітку передумову визнання — створення в Україні спеціального вікаріатства для окормлення румунської православної діаспори.

На користь визнання української автокефалії висловлюються відкрито й деякі єпископи Грузинської Православної Церкви… Так співпало, що останній раз з паломницьким візитом я перебував у Грузії, та мав аудієнцію у його Святості Католікоса-Патріарха Іллі ІІ 19 квітня 2018 року – саме в день коли Верховна Рада України своєю Постановою підтримала “Звернення Президента України до Патріарха Варфоломія про надання Томосу про автокефалію Православної Церкви України”. Я розповів про це Патріарху Іллі. Чесно кажучи його реакція мене вразила. Він не заперечив ні права державної влади звертатися до Патріарха Варфоломія з вказаного питання, ні права Патріарха Варфоломія дарувати Автокефалію Українській Церкві, ні права самого Українського Православ’я на повноцінне автокефальне буття. Патріарх Ілля лиш запитав: “Кому дают? Онуфрию или Филарету?” Я відповів: “Ні тому ні іншому”. Таким чином, реальність Української Автокефалії світовим православ’ям сприймається адекватно. Проблеми виникають, я к бачимо, з персоналіями.

Зрозуміло, що визнання ПЦУ зі сторони світового православ’я буде непростим та тривалим процесом. Більше того, визнання ПЦУ буде пов’язано з глибоким переосмисленням, та з певними змінами у еклезіологічній свідомості. Ці зміни уже відбуваються. Відбулися вони у Вселенській Патріархії, що дозволило їй прийняти відповідні рішення. Відбулися вони безпосередньо і зі мною, який брав участь в Об’єднавчому соборі. Всім присутнім добре відома брошура “Чому розкольницькі угруповання в Україні називаються неканонічними”. На час її написання у її автора був сформований певний стереотип, внаслідок “математично-канонічного” мислення. Канонічно я тоді розмірковував в унісон Вселенському Патріарху і позиції інших Православних Церков, з огляду на церковні реалії того часу. Однак, “Дух дихає, де хоче” (Ін. 3:8). Патріарх Варфоломій знайшов у собі мужність та милосердно і по батьківськи відкрив вчорашнім “схизматикам” двері до родини Православних Церков-Сестер. Разом із братами у Христі увійшов до неї і я.

Опоненти дорікають ПЦУ: ще вчора Ви були в розколі, а сьогодні — претендуєте на те, що гідні бути основою для об’єднання. Але що таке “розкол”, про який тут йдеться? Якщо мається на увазі відсутність євхаристійного спілкування з Помісними Православними Церквами, то з цим не посперечаєшся. Дійсно, до жовтня минулого року ієрархи УАПЦ та УПЦ КП не перебували у спілкуванні з жодною Помісною Православною Церквою. Утім відсутність спілкування не завжди означає, що йдеться про еклезіологічно неповноцінну структуру.

Чи може місцева Церква лишатися Церквою й одночасно перебувати у канонічній ізоляції? Це питання є частиною більшого питання — про межі Церкви. Сучасна РПЦ дуже гостро критикує Константинополь за те, що він прийняв єпископат та кліриків колишніх УПЦ КП та УАПЦ без здійснення повторних хіротоній – перерукопокладень. Логіка Москви наступна: оскільки хіротонії в УПЦ КП були звершені особою, яка була позбавлена сану, перебувала під забороною та анафемою, то такі хіротонії не можуть бути визнані таїнствами Церкви. З іншого боку, Патріарх Кирило, який наполягає на щойно викладеній точці зору, не заперечує благодатність Католицької Церкви і не ставить під сумнів дійсність хіротоній, які у ній звершуються. А як тоді розглядати взаємні анафеми Західної та Східної Церкви, які існували з 1054 року?

Я ніколи, жодного дня не перебував у схизмі. І не мені відповідати за сумнівні дії, які чинив митрополит Філарет за останні 27 років — від травня 1992 року і аж до сьогодні. Але я принципово проти того, щоби питання благодатності церковного життя розглядалося через призму політичної або навіть дипломатичної доцільності. Не можна мислити подібним чином: що велика, чисельна та всесвітня (католицька) “схизма” — благодатна, а менша за розміром, регіональна (українська автокефальна) “схизма” — позбавлена божественної благодаті.

Інший промовистий приклад — у травні 2007 року було відновлено канонічне спілкування між Московським Патріархатом та Російською Православною Церквою Закордоном. Єпископат РПЦЗ був заборонений у священнослужінні митрополитом Сергієм (Страгородським) у червні 1934 року. Московська Патріархія неодноразово стверджувала: таїнства, здійснені забороненими у священнослужінні кліриками РПЦЗ, безблагодатні. На основі цих рішень та цих канонічних оцінок колишніх вірних РПЦЗ приймали до Московського Патріархату через повторне хрещення. Так само приймали і вірних Московського Патріархату до РПЦЗ. Але все це — всі ці канонічні покарання та звинувачення у безблагодатності — аж ніяк не вплинуло на спосіб, у який була відновлена єдність Зарубіжної Церкви та Московського Патріархату. Про що це свідчить? А свідчить це про те, що РПЦ використовує практику подвійних стандартів. Там мислять за логікою, яка прекрасно зрозуміла усім, хто жив в колишньому СРСР: “Своїм — усе, чужим — канон”.

Церква — це Тіло Христове. А “тіло” — це не мара, не привид, це щось матеріальне, визначене, щось, що має видимі межі. У дійсності Тіла Воскреслого Христа можна було переконатися на дотик, що і зробив апостол Фома. Але повне ототожнення видимих, тобто канонічних та містеріальних, благодатних кордонів Церкви — це теж, скоріше, церковно-бюрократичний штамп, ніж вираз живого досвіду Церкви. У Церкві не може існувати анархії та безвладдя. Але Християнська Церква — це не казарма, а Святий Дух — не особистий ад’ютант Патріарха або Синоду при ньому. Процитую ще раз апостола любові – євангеліста Іоанна: “Дух дише, де хоче” (Ін. 3:8), а не там, де йому “рекомендують” дихати люди, нехай і посвячені у єпископський сан. Священні канони — це свого роду “правила дорожнього руху”. Але ці правила не заперечують головного документу Церкви, її конституції, тобто Євангелія. Христос прийшов не для того, щоби замінити вітхозавітні канони новими канонами — римськими, візантійськими або ж московськими. Більше того, кожного разу, коли сучасні Христу “іудейські канони” заважали Йому виявляти любов та милосердя, Господь порушував ці “канони”.

Термін “криза” зазвичай вживають стосовно переломного моменту хвороби, після якої стан хворого або поліпшується, або погіршується. “Криза” походить від грец. κρίσις — “поворотний пункт”, “рішення”. “Поворотний пункт” у долі незалежного Українського православ’я, сподіваюся, вже був. Рішенням Священного Синоду Вселенського Патріархату від 11 жовтня 2018 року ієрархи колишніх УПЦ КП та УАПЦ відновлені у священному сані та прийняті до спілкування разом зі своїми вірними. Але вирішення української кризи, на жаль, викликало кризу у міжправославних стосунках — аж до оголошеного Москвою розриву спілкування з Першим престолом Православної Церкви.

Все, що стається у нашому житті, відбувається не без волі Божої. Щось з Божого благословення. А щось — з попущення Божого. Господь попустив українському православ’ю чверть століття існувати у стані канонічної ізоляції. А згодом — попустив сучасну кризу у міжправославних стосунках. Я не питаю: чому це сталося? Я ставлю питання інакше: який у цьому провіденційний сенс?

Нова секулярна доба вимагає від православ’я суттєвого оновлення. Світ змінюється. Православ’я на наших очах втрачає свій державний статус у Греції. Провалився проект команди Януковича створення державної Церкви в Україні. Гострій критиці з боку суспільства, особливо молоді, піддається Православна Церква в Росії, де її використовують, аби виправдати ізоляціоністську, антизахідну політику російської держави. Проект державного православ’я “дихає на ладан”. А ми, православні, ще за інерцією мислимо церковну єдність у категоріях одержавленого православ’я. Мислимо її як єдність, перш за все, адміністративну. Церковна єдність від Патріарха Кирила — це, передусім, єдність уніфікуюча. “Зв’язок між УПЦ та Московським Патріархом — зв’язок передусім молитовний”, — постійно наголошують представники цієї Церкви. Але така модель єдності нецікава Москві. Там розглядають єдність УПЦ з Московським Патріархатом інакше — як інструмент ідеологічної та національної уніфікації.

Константинополь пропонує іншу — постімперську — модель єдності. Ця модель єдності передбачає особливу роль Вселенського Патріарха. Але ця єдність не передбачає уніфікації, це — єдність у різноманітті, єдність, яка не змушує православного українця зрікатися своєї національної і культурної ідентичності. Не змушує перетворюватися в міфологічну “триєдину русь”. Богослови та експерти РПЦ впродовж років стверджували, що “Фанар не піде на створення нових автокефалій”. Це ми чули свого часу і в приватних розмовах навіть з таким компетентним експертом як архімандрит Кирило (Говорун). Проте час іде і Святіший Патріарх Варфоломій відкрив нову сторінку історії сучасного православ’я. Нова, українська автокефалія таки була проголошена Вселенським Патріархатом. І це може бути лише початком. Адже, як стверджують грецькі ЗМІ, незабаром Фанар може піти на ще одне історичне рішення — видання Томосу про автокефалію вже Македонської Церкви.

Світове православ’я увійшло у добу “війни престолів”. Але коли і за яких умов завершиться ця війна? На мою думку, передумовою справжнього примирення та відновлення справжньої єдності мають стати реальні зміни у церковній свідомості.

ХХ століття подарувало Православній Церкві чимало прекрасних богословських текстів. Праці оо. Миколи Афанасьєва і Олександра Шмемана, ґрунтовні дослідження з еклезіології митрополита Іоана Зізіуласа. Для сучасного православного — це вже не новації, а класика. Однак, наскільки змінили ці богословські праці реальне церковне життя? Головні праці митрополита Іоана перекладені російською. Тексти Афанасьєва та Шмемана також доступні російськомовним читачам. Але парадокс полягає у тому, що видання прекрасних текстів аж ніяк не змінює реальне церковне життя.

Офіційне російське богослов’я перетворилося на своєрідний симулякр, підробку. Це — мертве богослов’я, і воно, на жаль, лишається таким навіть тоді, коли пише про Христа. “Я би визначив цей жанр як анти-некролог”, — сказав мені нещодавно один київський священник, говорячи про новий проект одного сановитого російського богослова. “Зазвичай некролог — це текст, який живі пишуть про померлих. А тут все навпаки: про Живого, тобто про Христа, пишуть умовно «мертві»”. Шаблонні думки, мертва мова… Так дійсно не можна писати Христа. Але мова навіть не про те, що книга про Христа лишає читача байдужим. Трагедія сучасної РПЦ в тому, що богослов’я перетворилося там на “паралельну реальність”, на щось таке, що абсолютно не впливає на життя та рішення Церкви.

З іншого боку, було б нечесним стверджувати, що ця проблема — стосується лише сучасної Росії або України. Без сумніву, катастрофічне зменшення впливу богослов’я на церковне життя — це глобальна проблема сучасного православ’я. Рішення Константинополя стосовно України передбачали певні канонічні ризики. Можна сказати, що це було ризиковане канонічне рішення. Але воно було абсолютно виправдане з точки зору еклезіологічної, тобто богословської. Прикметна реакція Російської та деяких інших Церков на це рішення. Вселенський Патріарх поступив по-євангельски, відповідно до духу Євангелія. Він допоміг мільйонам православних українців повернутися до спілкування зі вселенським православ’ям. А його критикують за те, що він порушив “правила гри”, за те, що Патріарх Варфоломій подібно до представників одержавленого православ’я не мислить Помісну Церкву як фортецю національного духу, ізольований та самодостатній церковний організм.

У цьому контексті утворення ПЦУ або канонічної української автокефалії виглядає як серйозний виклик — виклик пострадянській церковній свідомості та старій “автокефалістській” ідеології, яка до цього часу панує у деяких Православних Церквах. Парадоксальним чином противники української автокефалії тут однодумні з ієрархом, який для них є уособленням “українського розколу” — митрополитом Філаретом. Для останнього головною цінністю є цілковита незалежність, я би навіть сказав, “відрубність” Помісної Церкви. Митрополит Філарет прекрасно усвідомлює, що в очах світового православ’я виглядає, за систематичною характеристикою пана Юрія Чорноморця, “токсичною” особистістю. І тому він намагається жити за принципом: “Мій патріархат — моя фортеця”. Як засвідчили події останніх тижнів, йому зовсім не потрібна канонічна автокефалія. Адже така автокефалія не є інструментом сепарації, відокремлення. Він стверджує, що прагне “зберегти Київський Патріархат”. Але, по суті – це бажання зберегти інше — абсолютну владу над Українською Церквою та її закритість, відрубність від церковної повноти.

Аналогічним чином мислять і його опоненти, включно з Патріархом Московським. І з їхньої точки зору, цілковита еклезіологічна самодостатність Помісних Церков — це “благо”, а Константинополь з його відкритістю — це “зло”. Тут діє та ж сама логіка регіонального узурпатора, що й у випадку бувшого київського митрополита. Для одержавленого православ’я, для ієрархів, що мріють збудувати великі “китайські” мури між Помісними Церквами, еклезіологія Патріарха Варфоломія — це загроза для їхнього національно-церковного “суверенітету”. Ці регіональні “князьки” заперечують лідерство Константинопольського Патріарха не тому, що це суперечить їхнім еклезіологічним поглядам. У церковних політиків часто просто немає таких поглядів. Вони бояться Константинополь, бо бояться втратити свою монополію на примітивні владу та істину.

Ідеологія церковного ізоляціонізму суперечить духу Євангелія та святоотецькій традиції. Москва полюбляє звинувачувати Фанар у богословських новаціях, обновленстві. Але насправді богословська новація — це притаманний сучасному російському православ’ю “автокефалізм”, який мислить Кафоличну Церкву конфедерацією суверенних національних Церков.

Під час боротьби за автокефалію, церковне життя в УАПЦ та Київському Патріархаті було частково позначено духом етнофілетизму. Але з історичної точки зору, Томос про автокефалію Української Церкви став початком звільнення української православної свідомості від етноцентризму. Незалежне Українське православ’я довгий час перебувало у стані канонічної ізоляції. А завдяки Томосу — увійшло до спілкування з Церквою-Матір’ю та відкрило для себе її любов.

Цінують те, що колись втрачали. Бережуть те, що було отримане дорогою ціною. Москва розірвала євхаристійне спілкування з Константинополем. І російська церковна свідомість це фактично проігнорувала. Проти ізоляціоністської політики керівництва РПЦ виступила “ліберальна церковна інтелігенція”… А церковна більшість? Церковна більшість мовчить, вона робить вигляд, нібито нічого не трапилося… А тепер згадаємо про реакцію єпископату, духовенства та вірян ПЦУ на останні деструктивні ініціативи митрополита Філарета. Останній озвучив свою ізоляціоністську програму. І… лишився фактично один. Його залишив єпископат, залишило духовенство. Ці люди були виховані Філаретом, вони роками з ним співпрацювали, багато чому біля нього навчилися. Але ніхто з них не хоче повертатися до канонічної ізоляції. Ці люди відійшли від Філарета, бо цінують канонічний зв’язок Української Церкви з Константинополем.

Моє духовне і церковно-адміністаративне формування і становлення відбувалося під керівництвом Блаженішого Митрополита Володимира – ієрарха і Предстоятеля, який лиш вказував шлях, робив підказки на цьому шляху проте давав свободу саморозвитку. Я виріс в умовах відкритості та церковної свободи. Багато з того, що сьогодні відбувається, мені просто невідомо. Один із ієрархів, що належав колись до КП, говорить мені: “Владико не дивуйтесь. Ми лиш виходимо з єгипетського рабства. Ми звикаємо і вчимося свободі”.

Українська церковна свідомість оздоровлюється. Тут доречна аналогія з людським організмом. Відомо, що як тільки до організму потрапляє хвороботворний вірус, то організм для боротьби з ним починає виробляти антитіла. Або, іншими словами, виробляти особливі білки, завдання яких полягає у тому, щоби не дати вірусу проникнути до клітин (поза якими віруси гинуть). Етнофілетизм, який проповідує сьогодні бувший очільник бувшого Київського Патріархату, — це “вірус”, який хоче проникнути до “клітин” нової Церкви. Але наше церковне тіло вже виробило “антитіла” до цього вірусу…

Який сенс української “хвороби”? І який сенс у сучасній кризі в ПЦУ? Відповідь надасть сама історія. Надіюсь, близька. Щиро сподіваюся, що “антитіла”, які сьогодні активно продукує найкраща, богословськи мисляча частина ПЦУ, допоможуть вилікуватися від вірусу етнофілетизму не лише Українській Церкві, але й іншим членам церковного організму. Адже, перефразуючи апостола, можна сказати, що коли хворіє один член, з ним хворіють й інші, а коли одужує один член — з ним одужують й інші члени (пор. 1 Кор. 12, 26).

+ Митрополит Олександр (Драбинко)

МИТРОПОЛИТ ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ
І ВИШНЕВСКИЙ

Comments are closed.