ІНТЕРВ'Ю Митрополит Олександр (Драбинко): “2016 рік став “водорозділом” для питання автокефалії в Україні”

Одним із знакових спікерів Екуменічного соціального тижня, що тривав минулого тижня у Львові, був митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський ПЦУ Олександр (Драбинко). Він одним із перших єпископів тоді ще УПЦ МП (зараз – РПЦвУ) підтримував ідею Помісної Православної Церкви, а вже у грудні 2018 року взяв участь в Об’єднавчому Соборі і перейшов до ПЦУ.

Видання Духовна велич Львова опублікувало інтерв’ю з митрополитом Олександром, під час якого він говорив про особисті пережиття цих подій, виклики і стратегії розвитку Помісної Церкви в Україні.

Владико, звернімося до передісторії, оскільки ми з вами знайомі уже тривалий час. Неодноразово на нашому сайті “Духовна велич Львова” ви висловлювали свої проукраїнські позиції, перебуваючи ще у попередній конфесії. Власне, рішення переходу до ПЦУ. Наскільки це було непросто і чи нема відчуття жалю за вчиненим?

Слава Ісусу Христу! Сердечно вітаю вас і читачів сайту “Духовна велич Львова”, які читатимуть наше інтерв’ю. Події минулого року розгорталися блискавично. Але моя позиція була заздалегідь визначена. Я заздалегідь знав, що  перебуватиму у складі Московського Патріархату лише до того дня, коли з’явиться канонічна альтернатива. Тобто до відповідного рішення Вселенського Патріархату, який, з історичної точки зору, є Церквою-Матір’ю для Київської Митрополії. 11 жовтня 2018 року Матір-Церква ухвалила два доленосних канонічних рішення. По-перше, Священний Синод Вселенського Патріархату цього дня ухвалив рішення про скасування усіх канонічних наслідків Синодального листа 1686 року. Іншими словами, 11 жовтня цього року в Україні була відновлена юрисдикція Константинополю. По-друге, Священний Синод розглянув апеляції митрополитів Філарета (Денисенка) та Макарія (Малетича), відновив їх у священному сані та прийняв їх до спілкування з Церквою-Матір’ю. Таким чином, після 11 жовтня 2018 року церковна ситуація в Україні радикально змінилася. Церковне розділення лишилося. Але лише де-факто. А де-юре, з точки зору канонічного права, розкол був улікований. Це рішення Константинополю було “точкою неповернення”. І ми з митрополитом Симеоном почали канонічно діяти: спочатку увійшли до юрисдикції Церкви-Матері, а згодом, з благословення нашого Кіріарха — Святішого Патріарха Варфоломія, — взяти участь в Київському Соборі 15 грудня 2018 р.

До слова, тема нашої розмови певним чином перегукується із темою Екуменічного соціального тижня, у межах якого і проводимо цю розмову. Блаженніший Любомир Гузар так колись сказав про відповідальність: “Відповідальність ми можемо зрозуміти, можемо охарактеризувати, але взяти її на себе, набагато тяжче, оскільки відповідальність — це, по-перше, прийняти рішення; по-друге, прийняти результати рішення”. Ми з владикою Симеоном взяли на себе історичну відповідальність — вийшли з юрисдикції Московського Патріархату (Митрополит Симеон (Шостацький), Митрополит Вінницький і Барський ПЦУ, вдвох з Митрополитом Олександром незадовго до 15 грудня 2018 року написали прохання про прийняття до юрисдикції Вселенського Патріархату, а 14 грудня, напередодні Собору — отримали з Константинополю відповідні Патріарші грамоти — Ю.Л.). Результатом цього рішення і стала наша участь у Соборі 15 грудня 2018 року у Софії Київській, на якому була утворена Православна Церква України.

То ж Вам немає про що жаліти?

Звісно, всі ми припускаємося помилок, і жаліємо про те, що схибили. Але я ніколи не жалів про те, що став на шлях боротьби за канонічну автокефалію. Як не жалію і про те, що цей шлях привів мене до участі в Київському Соборі 15 грудня 2018 року. Про що ж я жалію? Жалію про те, що, будучи «правою рукою» спочилого Митрополита Володимира, припустився деяких кадрових помилок. Зокрема, шкодую, що не без моєї участі посаду Керуючого справами УПЦ обійняв свого часу митрополит Антоній (Паканич). Владику Антонія є за що поважати. Він вміє системно працювати. І це не “спринтер”. Митрополит Антоній — це людина, що звикла до “марафонського бігу”. Але у владики є й деякі недоліки. Зокрема, психологічна залежність від влади та владоможців. Це — розумна, освічена людина. Але в історичний момент владика виявився на боці Москви. Чому? Бо він оточив себе політиками, олігархами, а думка останніх для нього є визначальною.  Зрозумійте мене правильно, я прекрасно розумію, що Церкві потрібні кошти на функціонування духовних шкіл, Київської митрополії, інших церковних інститутів. Але одна річ залучати жертводавців до церковного життя. Й інша — залучати їх до церковного керівництва, узгоджуючи зі спонсорами усі більш-менш важливі церковні рішення. Владика Антоній сьогодні не є самостійним “гравцем”. Він перетворився на інструмент впливу олігархії.

П’ять років тому Митрополит Онуфрій зазначив, що свого часу, коли йому виповниться 75 років, він відмовиться від посади Предстоятеля, аби провести останні роки свого життя у молитві. Я чув це особисто. І поважаю Митрополита Онуфрія. Ми бачимо як жалюгідно чіпляється за рештки церковної влади владика Філарет. І бачимо які шляхетні пріоритети у владики Онуфрія. Бачимо, що це ієрарх, якому дійсно вдається у складний для Церкви час бути люблячим та мудрим батьком для багатьох. Але мене турбує подальша доля УПЦ, якщо на її чолі опиниться митрополит Антоній. У листопаді цього року Митрополиту виповнюється 75 років. І я переконаний, що в разі якщо він відмовиться від предстоятельства, наступним предстоятелем УПЦ буде митрополит Антоній.

У релігійному середовищі є думка, що Митрополит Онуфрій і митрополит Антоній — це такий кадровий дует, «добрий» та «злий» поліцейський. Це так?

Я — людина, що вміє пам’ятати добро. Отже пам’ятаю, добре ставлення до мене Митрополита Онуфрія. Чи робилося це умисно? Певний, що ні. Митрополит Онуфрій не актор, це — цілісна особистість. Що ж до митрополита Антонія, то роль “злого поліцейського” у керівництві УПЦ він обрав не сам. Його призначила на цю посаду Москва. Але він ототожнився з цією роллю, розчинився у ній. Не згадуватиму його лихих вчинків стосовно мене. Але зауважу, що якщо він стане на чолі УПЦ, то ця Церква може дещо порідшати. Стиль керування митрополита Антонія не схожий на стиль Митрополитів Володимира та Онуфрія. Владика Антоній — це більшою мірою церковний бюрократ, ніж пастир. То ж і стиль його керування не батьківський, а, скоріше, адміністративний, канцелярський. Тому я прогнозую, що частині єпископів, священиків та громад буде важко сприйняти таку особу на чолі Церкви.

Якщо звернутися до Об’єднавчого Собору, то зі спілкування з іншими архиєреями, знаю, що до Софії мало з’їхатись чимало архієреїв УПЦ, про що свідчили бейджики при реєстрації. Які у вас були відчуття, коли ви побачили прізвища своїх співбратів, які не приїхали, і умовно кажучи “кинули” вас з владикою Симеоном?

Я передбачав подібну ситуацію. “Всяк человек — ложь, и я тож”, — жартував з цього приводу спочилий Митрополит Володимир. Але я далекий від того, щоби засуджувати цих ієрархів. У кожного з них своя ситуація, свої побоювання та мотиви. Певний подив викликає лише позиція митрополита Софронія, який роками наполягав, що він “переконаний автокефаліст”. Що ж, я не засуджую владика Софронія. Зрештою, людина має право і на перегляд власної позиції.

До того ж для літньої людини важко зважитися на конфліктну ситуацію. Тим паче на конфлікт з тими, хто роками перебував під твоєю канонічною опікою. Боязнь закладена у природу людини. Особливо, коли єпископу погрожують, що його не приймуть у єпархії. Владика Симеон взяв на себе таку відповідальність, я теж. Утім не будемо судити єпископів, які мають 200-300 парафій у своєму підпорядкуванні. Знову-таки, цитуючи Митрополита Володимира: “Что не домик, то отдельный томик”. Кожна парафія, священик — це окрема історія, хтось поважає та любить свого єпископа, а хтось лише шукає приводу, аби відійти. Приклад владики Симеона свідчить, що не всі парафії готові йти за своїх архіпастирем. Тому тут потрібно з розумінням поставитися до особливих обставин. Бажаючих йти класти голову на плаху за ідею автокефалії серед єпископату УПЦ виявилося небагато. Хтось сподівається лишитися у лоні рідної за духом РПЦ. А хтось просто хоче вичікати на момент, коли духовенство його єпархії усвідомить — альтернативи Томосу немає…

Чимало владик з УПЦ телефонували мені 14 грудня і казали, що наступного дня візьмуть участь у Соборі. Однак наступного дня, як казав владика Симеон у своєму інтерв’ю, хтось опинився під крапельницею, а хтось — у Дубаї. Загалом мало бути 15 архиєреїв УПЦ – це правлячі і вікарні єпископи. Знаю, що сьогодні дехто з них співпереживає, шкодує. Але історія не терпить умовного способу.

Чи погрожували вам перед Об’єднавчим Собором або тиснули на вас?

Безпосередньо перед Собором такого тиску не було. Була зустріч з одним впливовим політиком, який близький до Митрополита Онуфрія. Це була дружня бесіда. Ми спілкувалися кілька годин, обмінялися думками. Мій співрозмовник запевнив мене, що якщо я не піду на Собор, то Митрополит Онуфрій оцінить цей крок, і я матиму в УПЦ майбутнє. Я з повагою ставлюся до цієї людини, і вдячний їй за цю розмову та турботу про мою долю. Але вчинити інакше я просто не міг.

Чому не було тиску? Бо мої противники знали, що тиск не допоможе. На мене психологічно тиснули. Згадайте події 2011-2012 років. У той час проросійських медіа поливали мене брудом мало не щодня. Я сам читав лише ключові публікації. Але мої референти збирали ці матеріали. І сьогодні це кілька “пухких” папок. Москва була певна, що я зламаюся, відступлю. Але ця інформаційна війна лише допомогла мені відбутися як особистості. Я зрозумів — відмовитися від своїх поглядів, свого бачення майбутнього Української Церкви означає відмовитися від самого себе, стати рабом системи.

Це були цікаві роки. Всередині УПЦ сформувалися два умовних табори — “проукраїнський” та “проросійський”. Але українофіли з числа єпископату УПЦ тоді не бачили перспектив канонічної автокефалії… Каталізатором стала неявка Московського Патріарха та його сателітів у на Соборі на Криті. 2016 рік став «водорозділом» для питання автокефалії в Україні. Україна мала можливості здобути свою автокефалію вже тоді. Московська Патріархія прорахувалася. Гадаю, що ще у 2016 році у неї була можливість домовитися про те, що автокефалія дається двома структурами — Константинопольським і Московським Патріархатами. І тоді б не було б ніякої конфліктної ситуації у православному світі.

Ця ситуація активно обговорювалася в середовищі єпископату УПЦ, хоча й, звісно ж, неформально. Деякі єпископи навіть говорили про те, що готові перейти за таких умов до Помісної Церкви. Це була гарна історична нагода. Можна було запустити у дію толерантний закон про зміну юрисдикції, розробити відповідний юридичний сценарій. Тобто виробити всі передумови, щоб процес юрисдикційного самовизначення громад відбувся безконфліктно. А головне — замість протистояння, замість низки конфліктів у регіонах, — ми б мали братське порозуміння та співслужіння. Утім, РПЦ припустилася тоді фатальної помилки. Був запущений конфронтаційний сценарій. Патріарх Кирило вирішив, що Константинополь не наважиться діяти стосовно України самостійно. Він переоцінив власні сили. І по суті програв свою “священну війну” за Україну.

Мені сумно, що в Церкві, в якій я був вихований, не відчули знаків часу”

Якщо знову-таки покроково аналізувати цей період, який був непростим і для вас, і для владики Симеона. Адже, попри те, що ви вже напередодні Собору застрахувались необхідною підтримкою Константинополя, про що свідчили відповідні документи, все ж було чимало бруду у медіа стосовно ваших позицій. Як ви переживали цей період і як на нього реагували ваші вірні?

Чинити по совісті — доволі просто. Ми з митрополитом Симеоном зробили саме так. По суті ми пішли тою дорогою, яку започаткував ще спочилий Митрополит Володимир. Спочилий владика неодноразово казав мені: канонічна автокефалія буде, обов’язково буде, але не за мого життя. Так і сталося. У ієрархів УПЦ КП та УАПЦ вистачило пастирської мудрості відмовитися від самопроголошеної автокефалії. Вони погодилися на запропонований Константинополем компромісний варіант — спочатку відновлена (принаймні де-юре) юрисдикція Константинополя і згодом — надання Томосу. Я не скажу, що сам особисто переживав якісь складнощі. Ні. Нарешті можна було з легкістю сказати, що те, до чого я прагнув, досягнуто. Це відбулось швидко. У жовтні було відновлена канонічність єпископату колишніх УПЦ КП та УАПЦ. У грудні, на Соборі ми спільно обрали Предстоятеля. А безпосередньо перед Собором були самоліквідовані обидві неканонічні структури. А вже 6 січня Вселенський Патріарх та ієрархи Матері-Церкви підписали історичний Томос, де проголошувалася, що віднині Православна Церква в Україні має бути “автокефальною, незалежною та самоврядованою”.

Це були історичні моменти. І я радий, що був причетний до цих історичних подій. Більшість моїх друзів-священиків підтримали мене у цьому виборі. Були й інші. Дехто з кліриків вирішив залишатися у юрисдикції Митрополита Онуфрія. Ці священики приходили до мене, питали мене про те, що буде з ними в разі, якщо вони приєднаються до ПЦУ. Я нічого не від кого не приховував. Казав правду — ви потрапите під заборону, але, з точки зору канонічного права, ця заборона буде не чинною.

І чимало священиків та єпископів злякалися цих заборон? 

Так. На їх думку переходити до Помісної Церкви “ще не час”. Це був доленосний час для УПЦ. Особливо для тих архієреїв та священиків, які розуміли, що майбутнє Церкви пов’язане з автокефалією. Але я не тримаю образи на цих людей. Мені лише сумно, що в Церкві, в якій я був вихований, не відчули знаків часу. УПЦ в цілому досі не усвідомила, який саме шанс надає їй Томос про автокефалію. В Євангелії описано, як Христос плакав колись над Єрусалимом, який не відчув час Його відвідання. Милість Божа відвідала нас і зараз. Бог втрутився в нашу церковну історію. Але на жаль, більшість архієреїв та духовенства УПЦ досі не відчула цього божественного дотику…

Comments are closed.