НОВИНИ, ФОТО/ВІДЕО Надихаюча промова Епіфанія у Нью-Йорку під час вручення премії. Повний текст

У суботу ввечері, 19 жовтня, Предстоятелю Православної Церкви України Блаженнійшому Митрополиту Епіфанію вручили “Премію Афінагора з прав людини” (Athenagoras Human Rights Award). Захід відбувся у Нью-Йорку. Наводимо повний текст та відео промови Предстоятеля з нагоди вручення нагороди.


Преосвященні владики, всечесні отці! Дорога українська громадо, шановні гості, брати і сестри, пані та панове!

Слава Ісусу Христу!

Найперше хочу подякувати керівництву Українського Інституту Америки, а також Українському Конгресовому Комітету та всім, хто приготував цю нашу зустріч. Мені дуже приємно тут, у Нью Йорку, зустрітися з українською громадою — вперше як Предстоятелю Православної Церкви України.

Переконаний, що всі ви з великою турботою і переживанням, з молитвою слідкували за церковними подіями минулого і цього року, особливо за Об’єднавчим Собором у Святій Софії Київській, врученням Патріаршого і Синодального Томосу про автокефалію Православної Церкви України, її становленням і розвитком.

Чому автокефалія Української Православної Церкви є надзвичайно важливою?

Від самого початку Християнська Церква розвивалася, будучи відкритою для всіх народів і націй. Пам’ятаємо, що найпершим виявом дії благодаті Святого Духа, Який у день П’ятидесятниці зійшов на апостолів, був дар мов. Проповідь про Господа Ісуса Христа відразу зазвучала різними мовами, щоби кожен своєю рідною мовою міг почути Євангеліє.

Тому з одного боку всі православні християни належать до Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви, бо Помісні Церкви не є і не можуть бути ізольованими одна від одної, або існувати лише як певна співдружність чи конфедерація. З іншого боку, враховуючи історичні, національні, державні та інші умови земного буття, існують автокефальні Помісні Церкви. Їхнє виникнення та розвиток пов’язані як з національною ідентичністю, так і з державним статусом відповідних народів.

Таким чином з одного боку всі ми — єдина Православна Церква, але разом з тим існують грецька і арабська, болгарська і румунська, грузинська і сербська та інші національні традиції Православ’я. Серед них — і українське православ’я.

Український народ — окремий народ, який має свою глибоку історію, власну мову, самобутню культуру. Який протягом століть боровся проти іноземного поневолення і в наш час відновив свою державну незалежність. Соціологічні опитування свідчать, що понад 70% наших співвітчизників сповідують православну християнську віру. Отже ми мали всі передумови для існування автокефальної Української Православної Церкви. Чому ж мрія про єдину і визнану Помісну Українську Церкви здійснилася лише зараз, чому продовжується боротьба щодо її утвердження?

Як ви добре знаєте, Московське царство, хитрістю та підступом у XVII ст. підпорядкувавши собі Україну, робило все можливе, щоби підпорядкувати собі і Київську Митрополію. З порушенням канонів Москва анексувала нашу Церкву 1686 р. і відтоді аж дотепер робила і робить все можливе, щоби мати панування над нею.

Чи є якісь церковні, духовні причини таких дій? Насправді немає! Причина полягає в прагненні Москви через підпорядкування Української Церкви Російській мати духовну владу над нашим народом, а через це — утримувати над нами і своє мирське панування.

Росія насправді не визнавала раніше і не хоче визнавати тепер, що український народ є окремий народ, а не частина «великого російського народу». На цій підставі там вважають, що не може бути ані Помісної Української Церкви, ані справді незалежної Української держави.

Московські політики, світські та залежні від них церковні, мріють про відновлення Російської імперії. Яку без панування над Україною відновити неможливо. Саме тому в усіх сферах Росія вела агресивну політику щодо України — спочатку більш приховано, а потім — відкрито, розпочавши неоголошену війну проти нашої держави, окупувавши Крим і захопивши частину Донбасу.

Для багатьох залишається незрозумілою остаточна мета цієї агресії, але для нас вона ясна і зрозуміла — відновити імперію з центром у Кремлі, зробити Росію глобальним центром впливу. Щоби не лише Україна чи навіть інші країни, що були під владою Радянського Союзу, але щоби і половина Європи та країни практично в усіх частинах світу були залежними від кремлівської волі — щонайменше так, як це було протягом другої половини ХХ століття.

Отже наша здатність зараз зупинити агресора, наша здатність зберегти свободу та демократичний устрій держави — це не лише наше приватне питання чи навіть питання європейське. Насправді це ключ до глобальної безпеки на майбутні десятиліття чи навіть більше. Якщо агресор не буде зупинений і подоланий — він піде далі, і перспектива ІІІ Світової війни, навіть ядерного конфлікту, — з теоретичної можливості перетвориться на повноцінну безпосередню небезпеку.

Відтак і питання духовної незалежності, справа утвердження автокефальної Помісної Української Православної Церкви — це питання глобального значення.

Проголосивши Томос про автокефалію Православної Церкви України Вселенський Патріархат навічно всеправославно утвердив на церковному рівні суб’єктність українського народу і українського православ’я, підтвердив і закріпив нашу незалежність від Москви. Завдяки цьому розпочався процес визнання автокефалії нашої Церкви іншими Церквами-Сестрами, першою з яких стала Церква Греції. Я переконаний, що у недалекому часі таким шляхом пройдуть також інші Помісні Церкви, і навіть сама Московська Патріархія колись у майбутньому буде вимушена визнати справедливість ухваленого Вселенським Патріархатом рішення.

Наш новий статус відкриває перед Українською Церквою нові перспективи — як внутрішні так і зовнішні.

Найперше, він дає можливість продовжити об’єднавчий процес, розпочатий 15 грудня 2018 р. на Соборі у Святій Софії. Православна Церква України вже об’єднує, згідно з даними соціологічних опитувань, більшість православних віруючих, а до Московського Патріархату себе зараховують менше 15% опитаних. І цей процес об’єднання навколо нашої Церкви триватиме. Хоча він не буде швидким чи простим, але він — об’єктивний і незворотній. Ми принципово хочемо, щоби все відбувалося добровільно і мирно, та робимо для цього все від нас залежне. Бо лише таке об’єднання буде справжнім, усвідомленим, а тому — остаточним.

Ця єдність, в свою чергу, сприяє консолідації українського суспільства, перешкоджає планам агресора розпалити серед нашого народу будь-яку ворожнечу — релігійну, етнічну, тощо. Єдність православних в Україні, наша тверда і послідовна позиція співпраці з іншими Церквами і релігійними організаціями, підтримання діалогу, — все це особливо має цінуватися, беручи до уваги скільки конфліктів та повноцінних воєн у світі відбулося і досі точиться на основі релігійної чи національної ворожнечі.

Як невід’ємна частина громадянського суспільства наша Церква відчуває свою відповідальність перед Богом і українським народом у справі розбудови кращої держави. Боротьба з корупцією, зокрема через формування культури її несприйняття, підтримка ініціатив, спрямованих на утвердження справедливого судочинства, на поліпшення рівня життя людей, заохочення членів Церкви до милосердя і благодійності, налагодження системної підтримки для найбідніших та безпритульних, розширення освітньої та просвітницької діяльності, зокрема робота з молоддю, щоби нові покоління знаходили своє місце в церковному житті та зростали активними громадянами — це є ті завдання, які ми перед собою ставимо в цій площині.

Чи зможемо ми досягти успіху? Самі чи поодинці — ні. Але об’єднавши зусилля, знання, таланти і можливості — безперечно зможемо. Принцип соборності як способу життя і взаємодії в Церкві, як механізм, який дозволяє належним чином і надавати права, і покладати відповідальність — цей принцип для нас є фундаментальним. Ми прагнемо бути тією Церквою, яка відкрита для всіх і де кожен православний віруючий матиме можливість не лише звершити церковні обряди, але і бути повноцінним учасником громади. Ті рамки, в які православ’я було загнане в імперський та радянський період, та штучна зовнішня ізоляція, у якій перебувало українське православ’я у попередні десятиліття — тепер не можуть і не повинні нам перешкоджати в розвитку Церкви.

Як і для кожної справи загалом, для того, щоби реалізувати ті завдання, які ми бачмо перед собою, потрібні дві основні речі — талановиті, освічені та кваліфіковані працівники і належні матеріальні ресурси. Бо можна написати найкращі плани, але якщо їх не буде кому втілювати в життя, вони так і залишаться ідеями. Також і найкращі працівники з гарними планами не досягнуть успіху, якщо їхня праця не буде підкріплена належною матеріальною базою та фінансуванням.

Ось чому як Предстоятель я бачу перед собою, окрім низки інших, два важливих напрямки діяльності. Це — освіта і забезпечення потреб життя та розвитку Церкви.

Цілком очевидно, що нам потрібні освічені та відповідні до вимог сучасності священнослужителі. Але це лише частина того, про що я кажу, думаючи про освіту. Я переконаний, що для сталого розвитку Церкви на майбутні десятиліття і далі нам потрібно, щоби через Церкву і у зв’язку з Церквою стало можливим здобувати освіту та провадити наукову діяльність у значно ширшому контексті. Нам потрібні соціальні працівники та спеціалісти з комунікацій, фахові юристи та управлінці. Давня Києво-Могилянська Академія була місцем формування не лише церковнослужителів — маю сподівання, що таку потужну освітню інституцію загальноукраїнського масштабу і належного світового рівня ми будемо здатні створити в майбутньому.

Для розвитку матеріальних можливостей церковної праці я ухвалив рішення створити Митрополичий фонд Православної Церкви України. Ця структура повинна об’єднати зусилля всіх, хто не байдужий до майбутнього нашої Церкви та бажає зробити посильний внесок у її розбудову. В основу роботи фонду ми закладаємо принципи прозорості та підзвітності, одна з найкращих аудиторських компаній світового рівня буде залучена до спостереження за правильністю розподілення зібраних фондом ресурсів. Для налагодження взаємодії з нашими прихильниками закордоном ми плануємо невдовзі організувати відповідні неприбуткові структури також в Америці і Канаді. Всіх, хто бажатиме долучитися до формування відповідних напрямків роботи Митрополичого фонду, до підтримки конкретних програм — від надання гарячого харчування безпритульним до міжнародної діяльності у справі захисту свободи релігії, особливо на окупованих територіях, від підтримки розвитку церковної освіти — до розбудови парафій на сході України, у прифронтовому Донбасі — всіх з радістю запрошую до співпраці.

На цьому я хотів би звершити свій виступ та із задоволенням відповім на питання.

Ще раз хочу від всього серця подякувати Українському Інституту Америки за чудове місце, надане нам для зустрічі, подякувати всім, хто зробив її можливою та всім вам, хто сьогодні зблизька чи здалеку прибув щоби розділити радість нашого спілкування.

Нехай Боже благословення перебуває над вами!

Слава Господу нашому Ісусу Христу!

І слава Україні!

Comments are closed.