ІНТЕРВ'Ю, ФОТО/ВІДЕО Автокефалія ПЦУ вибиває фундамент, на якому Москва ґрунтувала узурпацію влади у Православ’ї – релігієзнавець

Через дев’ять місяців після отримання Томосу від Вселенського патріарха Православну Церкву України визнала друга Церква із 15 в диптиху автокефальних помісних православних Церков – Елладська. “За” висловилися 72 учасники собору Церкви Греції, троє були “проти”.

У відповідь Синод Російської Православної Церкви постановив своєму Патріарху Кирилу припинити поминати Предстоятелів Елладської Церкви в диптихах, якщо той згадає українського Епіфанія, а своїм вірянам утриматися від паломництва до розкольницьких грецьких єпархій. Чому РПЦ не пішла на повний розрив, як раніше з Константинополем? Чому Елладська Церква не побоялася тиску РПЦ? І хто наступний визнає ПЦУ?

Про це в ефірі Радіо Донбас.Реалії говорили історик, журналіст, релігієзнавець Ростислав Мартинюк та релігієзнавець, старша наукова співробітниця Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України Оксана Гаркуша.

– Перш ніж перейти до обговорення визнання Православної Церкви України, хочу попросити прокоментувати премію, яку отримав митрополит Епіфаній 19 жовтня. Премія Афінагора з прав людини. Що вона означає?

Оксана Гаркуша: За християнською ідеологією, Бог наділив людину свободою вибору. Таким чином, права людини – це права, які дають можливість їй реалізувати своє покликання Богом до відповіді. Тому це важлива релігійна премія, з одного боку. З іншого боку, це премія ґрунтується на загальнолюдських цінностях. Премію дають за створення умов для вільного самовираження особистості.

Ростислав Мартинюк: Церковна ієрархія має вирішальний голос, щоб цю премію присудили. Але за кожною премією стоять певні люди, обставини й політика. Я не думаю, що треба приховувати, що США справді підтримують Православну Церкву України, православні США зокрема. Це прекрасний знак, це наші союзники в політичному житті.

Грецька діаспоральна Церква і всі Церкви народів у США, мають за еклезіологією належати саме до Вселенського Патріархату І це надзвичайно висока оцінка.

– Повернімося до визнання, це друга Церква після Константинопольського Патріарха визнала Православну Церкву України. Чому Елладська Церква визнала, попри те, що РПЦ активно працювала проти цього?

Оксана Гаркуша: Коли ми отримали автокефалію Православної Церкви України, по-перше, Вселенський Патріарх визнав, що це була анексія духовної території України Російською Православною Церквою. По-друге, з наданням нам Томосу було звільнено цю територію, вилучено з анексії.

Ми перебуваємо у ситуації гібридної війни. Ці механізми, які дають вивільнити ту чи іншу сферу з-під окупації чи анексії, важливі для майбутнього виведення наступних сфер.

І ось у нас було величезне досягнення торік. Але воно мало не лише локальне значення для України, а й для глобального православ’я. Не секрет, що Російська Православна Церква вже тривалий час намагається перебрати на себе ту функцію, яка їй не належить – функцію православного арбітра, нав’язувати свою політику.

Автокефалія ПЦУ вибиває фундамент, на якому Москва ґрунтувала свою концепцію на узурпацію влади в духовному світі. Тобто хрещення Русі, церковна історія.

– Але чому Елладська Церква не побоялася тиску з боку РПЦ та визнала автокефалію ПЦУ?

Ростислав Мартинюк: Я думаю, це пов’язано з тим, що сама Елладська Церква перебуває у складних асиметричних стосунках із Константинополем.

Наприклад, територія держави Греція не належить повністю до юрисдикції Елладської Православної Церкви. Там є так звані нові території, вся Північна Греція перебуває в ієрархії Вселенської Патріархії. І тут говорити про те, що Вселенський Аатріархат визнав, а Елладська Церква не визнає – це утопія.

Російська Православна Церква програла глобально, це було неминуче. Тому що вони програли акт 11 жовтня 2018 року, коли повнотою Вселенської Церкви всім синодом Константинопольського Патріархату було визнано, що територія України належить до канонічної юрисдикції Константинополя і він має право давати автокефалію цій території.

Релігієзнавець Ростислав Мартинюк

 

– Цього разу, на відміну від минулого Синоду РПЦ, присвяченого українському питанню, не повністю були розірвані відносини з Елладською Церквою. Це була більш спокійна реакція на визнання. З чим це може бути пов’язано?

Ростислав Мартинюк: Москва погрожує двома речами. Це погроза розколом Елладської Церкви, тобто співпраці з тими ієрархами, які не проголосували за визнання Православної Церкви України. Та розколом усім іншим Церквам, які визнають ПЦУ. А друга – “ударим рублем”. Як відомо, найбільший потік паломників із Російської Федерації скерований саме на Крит, на Грецію. І вони говорять про те, що вони не дозволять туди їхати.

Хоча ви згадали, чому нема такого категоричного тону. Вселенська патріархія одноголосно ухвалила Томос про надання автокефалії ПЦУ. І вони побачили, що це не діє, вони самі себе відшмагали своїм запереченням Вселенської патріархії і припиненням спілкування з цією авторитетною Церквою у світі. Вони намагаються підіймати ставки, але там немає не те, що тузів, навіть вольтів нема. Блеф.

– Оксано, в Російській Православній Церкві апелюють до того, що при передачі автокефалії Православній Церкві України було порушено багато процедур. Чи можуть дійсно бути претензії?

Оксана Гаркуша: Є церковні канони, а є її тлумачення. РПЦ замкнута у своїй інформаційній бульбашці, у своїй інтерпретаційній системі.

РПЦ досі не може визнати факту автокефалії Православної Церкви України, тому що тоді її права на українську духовну територію є нелегітимними.

Це так само, як Російська Федерація не може визнати, що вона незаконно анексувала Крим. Тому вони будуть до останнього говорити, що це розкольники. Хоча підстав немає.

– Те, що Православну Церкву України Елладська Церква визнала через 9 місяців – це дуже швидко?

Оксана Гаркуша: Це надзвичайно швидко з точки зору церковного часу. І буде вся повнота Української Православної Церкви. Церква – це громада співвірців. А з російської точки зору Церква – це ієрархія. Вони себе поводять так, ніби Православна Церква – це Церква Російської Федерації.

Релігієзнавець Оксана Гаркуша

Ростислав Мартинюк: Я б додав, що наші православні сестри до певної міри дбають про свої інтереси, коли вони розглядають питання визнання Православної Церкви України.

Я б не сказав, що Україна чимось поступилася Елладській Церкві, перед тим, як вона зрештою прийняла це рішення. Але був такий жест з боку Синоду нашої Церкви, коли ми прийняли тезку нашого блаженнішого єпископа – Епіфанія, під час святкування Хрещення Русі-України. Було озвучено, що цей єпископ буде опікуватися грецькими громадами на території України. Цей жест був сприйнятий і це відіграло велику роль, що ми добилися переваги на Синоді. Греки розуміють, що ми лояльні до співпраці. Але тут треба бути мудрими, аби не давати сусідам більше, ніж варто і ми можемо.

– Оксано, що буде далі? Є так звані Грецькі Церкви: Олександрійська, Єрусалимська, Кіпрська, Албанська, Елладська. Після визнання Елладської Церкви, можна чекати визнання від цих Церков?

Оксана Гаркуша: У нас хороший шанс нашу Православну Церкву України задіяти у глобальних світоглядних процесах. Якби наша ПЦУ змогла стати в Україні поводирем формування нашої нації та майбутнього, ми б могли цей досвід представити світові. Україна могла б стати локомотивом.

Ростислав Мартинюк: Коли Вселенський Патріархат вирішував, чи визнавати нашу автокефалію, він зважав на те, чим була Православна Церква України на той момент. Це дві богословські академії, кілька повновартісних семінарій, 34 владики Київського Патріархату та 12 УАПЦ, які об’єдналися. Зрештою, це багатомільйонна паства, яка не може бути в ізоляції з волі однієї зацікавленої сторони.

А щодо вашого питання, можна нагадати, що Москві вдалося посваритися з лояльною Олександрійською Церквою. Вони навіть підірвали свої стосунки з Єрусалимським Патріархом. Москва примудрилася з такою командною тональністю говорити, що добре, що ні. Тому грецькі Церкви прийдуть. Цей дует Вселенський Патріархат і Елладська Церква – де-факто визнання всіма грецькими церквами. Просто це буде зроблено пізніше з огляду на грецьку церковну дипломатію.

Comments are closed.