НОВИНИ 92-річна прочанка з Волині здолала 200 км пішки у паломництві до Почаєва

Ганна Павлівна Сухецька із села Городнє Любомльського району не уявляє свого життя без церкви. І хоча їй минуло 92, вона кожної неділі і свята разом з дочкою приходить до храму.

Про це повідомляє РІСУ з посиланням на видання Вісник.

У бабусі світла голова, ясна пам’ять, а усмішка не сходить з її обличчя, хоча вона вже зовсім не бачить.

Згадувати минуле допомагає дочка Ольга, яка зараз доглядає стареньку маму. Розповідає, що скільки себе пам’ятає, стільки батьки ходили до церкви, яка не закривалася у Городньому навіть у радянські часи, разом співали у хорі. Їх не переслідувала ні влада, ні керівництво колгоспу. Лише викликали на бесіду, якщо замість школи вели семеро дітей на свято до храму.

Чи то їхні молитви, чи Господь дав якийсь знак, а пів століття тому у хаті Сухецьких сталося диво – оновилася старовинна ікона Петра і Павла, яку ще бабуся Ганни Павлівни принесла з Почаєва. У хаті батюшка відправив Службу і забрав образ до церкви. А наступного дня до Сухецьких заявилися енкаведисти.

“Я була готова вмерти за ікону, дуже переживала, щоб нашому батюшці нічого не зробили, але, слава Богу, обійшлося”, – схвильовано згадує бабуся.

У церковному хорі вона співала до 90 років. А коли у Городньому збудували монастир, просилася у хор і до монахинь. Навіть цього літа два місяці жила в чернечій обителі – і все для того, щоб не пропустити жодної Служби Божої, які правляться там щодня.

Бабуся стала сенсацією на всю Україну, коли у 92 роки вирушила у паломницький хід до Почаєва. Нікого не питаючись, поїхала до Ковеля і пристала до вірян, які вже з цього міста цілих сім днів пішки добиралися до святого місця. Жодного мозоля не намуляла, бо поклала у шматяні капці кропиву. Тричі побувала у паломницькому ході до Почаєва. Діти навіть не стримували свою стареньку маму.

“Вона тоді сили мала, – усміхається донька. – Що казати, як ще вчора просила мене завезти на празник у Підгороднє”.

У старенькій хатинці немає телевізора. Як роз’їхалися світами діти – до Полтави, Кривого Рогу, Ковеля, Москви, – він “відпочиває” в кутку на шафі. Замість нього у крихітній кімнатці іконостас, де бабуся зібрала родинні образи. До них щовечора і молиться.

“Я без церкви їсти не хочу, – каже бабуся. – Тре, діточки, вірити в Бога і дякувати Йому за все”.

Comments are closed.