ІНТЕРВ'Ю Як капелани допомагають захисникам України на Донбасі і в Криму: інтерв’ю з протоієреєм Тарасом Мельником

Перший заступник голови Синодального управління військового духовенства Православної Церкви України, настоятель Свято-Миколаївського храму на Татарці протоієрей Тарас Мельник розповів в інтерв’ю сайту «Сегодня», як інститут капеланства співпрацює з військовими, чим допомагає і як відбувається святкування Великодня в окопах на Сході та у казармах по всій Україні.

— Розкажіть напочатку, що являє собою сьогодні інститут капеланства в Україні?

— Якщо ми говоримо про всеукраїнську структуру, то, звичайно, вона об’єднує всі релігійні організації, в ній присутні всі конфесії, чиї віряни зараз є у військах, тобто в ЗСУ, Нацгвардії і Прикордонній службі. У цих структурах капелани перебувають на офіційних посадах військового капелана. Зараз ця посада цивільна. Якщо говорити в цифрах, то на офіційних посадах капеланів у силових структурах 85% – це Православна церква України. Приблизно 18% – УГКЦ і 1-2% – протестантські церкви. Української православної церкви (Московського патріархату) на офіційних посадах немає. Зрозуміло, що у них є військові капелани, приїжджають у підрозділи.

Але щоб ви розуміли, у підрозділі військовий священик-капелан – капелан для всіх. Він спілкується з усіма, духовно допомагає і підтримує всіх. Якщо до капелана приходить солдат і каже: «Отче, я – греко-католик», тоді вже прямий обов’язок капелана забезпечити або доступ священика-греко-католика у військову частину, або можливість солдату відвідати богослужіння у відповідному храмі за територією частини. І йдеться не тільки про християн. І мусульмани, й іудеї – у нас іде дуже тісне спілкування між усіма релігійними організаціями. І немає такого, щоб ми придушували одне одного. Було, і не раз: телефонує нам капелан з фронту, каже: у мене є кілька мусульман, які хотіли б отримати, припустимо, свою літературу. Ми набираємо керівництво їхньої громади, і воно забезпечує цю літературу, яку ми передаємо з нашими капеланами.

Це, повторюся, якщо говорити взагалі. Але я представляю Православну церкву України. У нас в ПЦУ є Синодальне управління військового духовенства, і в нашій структурі – понад 600 військових священників, які пройшли АТО, ООС і які працюють сьогодні у військах. А вже в силових відомствах ми разом зустрічаємося з представниками різних конфесій і разом обговорюємо актуальні питання.

— Ми всі пам’ятаємо 2014-2015 роки. І пам’ятаємо, що роль церкви була для наших захисників дуже важливою. Для них була важливою присутність поруч священника, який міг би їх підтримати. Зараз ситуація порівняно, звичайно, але трохи заспокоїлася. І ось у цій більш спокійній ситуації присутність капелана поруч, спілкування з ним залишилося таким же важливим для солдатів?

— Безумовно. І це відчувають не тільки самі військовослужбовці, а й військове керівництво. Воно бачить позитивні результати роботи військових священників. Спілкуючись з військовим керівництвом, я розумію, що командири вже не уявляють роботи без військового священника. Ви ж розумієте, що завжди є певний бар’єр між військовослужбовцям та військовим керівництвом. А військовий священник має можливість бути авторитетом. Військовослужбовці розуміють, що ніяка інформація далі капелана не піде. І абсолютно відкриваються йому.

У нас, до речі, ще відкрите питання: військовий священник повинен бути військовослужбовцям, тобто носити погони, чи все ж залишатися цивільною особою на службі в силових структурах, просто священником? І я дотримуюся думки, що правильним є останній варіант. Ми маємо не зовсім вдалий досвід роботи військових психологів, які працювали як військовослужбовці. Що створювало вже згаданий бар’єр: військовослужбовець не може підійти і повністю відкритися військовому психологу. Через те що психолог – старший за званням, через острах, що слова солдата можуть бути якось використані проти нього тощо. Тому священник сьогодні грає дуже важливу роль у військовому підрозділі. По суті, це сьогодні помічник, радник, заступник командира з духовно-моральних питань.

— Священники в ЗСУ на якому рівні працюють?

— На сьогодні на офіційних посадах – на рівні бригад. Але щоб зрозуміти структуру, давайте я коротко розкажу про наше Синодальне управління. Воно було офіційно створено ще в 1999 році. Тобто працюємо ми з армією вже давно. Бачили всі падіння армії, коли військовослужбовців держава не поважала, вони не отримували зарплату. Це був жах. Ми підтримували її як могли. Приїжджали в підрозділи, допомагали – словом, подарунками, відзнаками від церкви.

Переломний момент стався, коли почалася анексія Криму. Я спілкувався з моряками, які прямо мені розповіли, що відбувалося в Криму зі священниками. Коли їхній командир перейшов на бік Росії, військовий капелан (не буду говорити, якої конфесії, це, думаю, зрозуміло), який був на кораблі, прямо сказав: хто не прийме сторону командира, не перейде на бік Росії, буде мати смертельний гріх. Поспілкувавшись із моряками, ми зрозуміли, що в цій гібридній війні церква не може стояти осторонь. Тому що агресор використовує церкву на повну, причому не як церква, а, скоріше, як спецслужбу.

Після цього було вирішено зробити переформатування нашого військового управління. Тому що після початку агресії працювали ми так: священники збирали у своїх парафіях допомогу, привозили її в АТО, а потім їхали додому. Це не капеланство, це, скоріше, волонтерство. Тому що капеланство – коли військовий священник перебуває поруч з військовим завжди: в казармах, на навчаннях, під час військових дій. Тоді військовий священник дійсно стає духовним авторитетом для солдатів.

— І що ви зробили? Як був змінений формат?

— Ми пішли, можливо, на авантюрний крок: було ухвалено рішення «призвати» священників з усієї України. Це, звичайно, не призов у прямому розумінні. Але був такий ротаційний період. Ми запрошували священників з усіх регіонів до Києва. Священник приїжджав, одягав свою форму, щоб звикнути до неї. Проходив триденне навчання на базі Київської православної богословської академії. Там зі священниками працювали військові, працювали психологи – щоб підготувати священнослужителів психологічно до обстановки, в якій вони будуть працювати. Потім була підготовка на Трухановому острові. Там було створене наметове містечко, в якому умови були максимально наближені до фронтових. Після тижневого навчання ми відправляли священників на фронт. Щомісяця в ротації було 50-70 священників з усієї України. Виїжджали мінімум на місяць, максимум на три. Ми провели 24 ротації. І за цей час у нас побували на фронті, як я вже сказав, понад 600 священників.

Після цього ми зрозуміли: щоб керувати такою великою «машиною», потрібна відповідна структура. Спершу її створили в АТО: ми призначили старшого військового священника в штабі АТО і старших священників у секторах. Вони зустрічали священників і розподіляли їх по підрозділах. Заступники командирів давали інформацію, де потрібні священники, де потрібна їхня підтримка. На ці підрозділи і розподілялися капелани.

Коли ж священники поверталися додому, їм ставилося інше завдання: працювати і спілкуватися з демобілізованими військовослужбовцями, із сім’ями загиблих. Тоді була така проблема: на жаль, місцева влада не була авторитетом для хлопців, які повернулися з фронту. І виникало багато проблем. А священник, який був на передовій, був у бліндажах із хлопцями, авторитет мав. І міг розмовляти з хлопцями зовсім інакше. Взагалі, військовий священник, який був на ротації, повністю змінювався. На сьогодні можна чітко розрізнити цивільного священника, який просто служить в парафії, і військового священника. Останній зовсім по-іншому дивиться на ситуацію з військовослужбовцями, по-іншому дивиться на тих, хто пройшов АТО.

Отже, була створена всеукраїнська велика структура – Синодальне управління військового духовенства. Ми її створили за принципом Сухопутних військ. Україна була розділена на чотири частини: південь, північ, захід, схід. У Сухопутних військах при оперативному командуванні було призначено старших священників, яким підкоряються відповідні області. У кожній області є старший священник, на якого замикаються вже безпосередньо священники, які працюють у підрозділах, що базуються в цій області. Центр структури – в Михайлівському монастирі. Там працює наш штаб і наш керівник – голова СУВД митрополит Черкаський і Чигиринський Іоанн. У самому штабі також є розділення за напрямками. Є заступники голови по ВСУ, по Нацгвардії, по Прикордонній службі, по роботі з добровільними батальйонами і волонтерами, з міжнародної діяльності.

Зустріч керівництва Синодального управління військового духовенства з командуванням АТО. 2016 рік. У центрі – голова СУВД митрополит Іоанн (Яременко). Поруч зліва – командувач АТО (зараз – начальник Генштабу – Головнокомандувач ЗСУ) генерал-лейтенант Руслан Хомчак. Поруч – заступник голови СУВД Тарас Мельник. Фото: Facebook.com

— Інститути капеланства на Заході, в країнах НАТО, працюють за таким же принципом?

— Відверто кажучи, ще з 2003 року ми шукали модель побудови капеланської служби в Україні, вивчали іноземний досвід. Ми спілкувалися з представниками різних країн, запрошували їх до себе. Але через кілька років зрозуміли, що взяти якусь уже наявну модель і скопіювати її в Україні ми не зможемо. Україна має свої традиції, свою історію. При Міністерстві оборони є душпастирська рада, в яку входять всі релігійні організації, що є в наших військах. Там ми обговорювали і в підсумку окреслили модель для України. Взявши все найцікавіше, що випробувано в інших країнах.

У нас сьогодні йде відкрите спілкування з американцями, канадцями, з Грузією, Литвою, Латвією. Наші військові капелани їздять на навчання до них, вони – до нас. Ось недавно канадські капелани сказали мені відверто: ми приїхали вас вчити, але на другий день зрозуміли, що вчимося у вас. В Україні вже шість років іде війна, наші капелани весь цей час – на передовій. Що це таке, в інших країнах не знають. Досвід зарубіжних країн показує, що їхні священники зазвичай перебувають у штабах, а якщо виїжджають, то з двома-трьома охоронцями, з помічниками. У нас такого немає. Проте ми дуже тісно спілкуємося з іноземними колегами, переймаємо їхній досвід і ділимося своїм.

— За час участі в АТО були постраждалі військові священники?

— Багато священників були контужені. Є священники, які побували в полоні. Слава Богу, у нас немає загиблих на війні. Але з нами немає двох священників, яких, як ми говоримо, «війна наздогнала вдома». Один з них повертався із затяжної ротації на фронті, заснув за кермом і розбився. А другого буквально через кілька днів розбив інсульт, врятувати не змогли.

— Ми знаємо, що на окупованих територіях священники деяких церков піддавалися гонінням. А як сепаратисти і окупанти ставилися до полонених військових священників?

— У нас було кілька капеланів, взятих у полон. Але сепаратисти їх самі просто-напросто вивозили і відпускали через місяць-два. Тому що коли капелан був поруч з іншими військовополоненими, ніякого контролю над ними сепаратисти встановити не могли. Такі сильні віра, дух і стійкість, які священик «тягнув за собою», підтримував наших солдатів у полоні, що створювало сепаратистам проблеми.

— Наближається свято Воскресіння Христового, яке в цьому році, на жаль, затьмарене епідемією коронавірусу. Чи не залишаться наші воїни без свята? Як взагалі буде відбуватися святкування в підрозділах і на фронті?

— Дійсно, ситуація складна. Церква зараз також робить «переформат»: ви бачите, що переважно всі служби проходять в онлайн-трансляції. Ми пояснюємо людям, що у вірі важливі не зовнішні чинники. Скажімо, поцілувати ікону чи ні. Важливим є те, що у тебе в серці, важливо, наскільки ти віриш і з чим звертаєшся до Бога. І закликаємо максимально обмежити свої пересування, залишатися вдома, робити все те, що рекомендує нам держава, що рекомендують медики.

На сьогодні капелани – у своїх підрозділах і спілкуються з військовослужбовцями, перебуваючи постійно в одному колективі. Медперсонал постійно оглядає їх, як і військовослужбовців підрозділу. Тому, перебуваючи в закритому колективі, військові священники дотримуються карантину.

Стосовно Великодня, наші священики в ООС уже обладнали приміщення під Великоднє богослужіння. І військовослужбовці, вільні від несення варти, можуть відвідати цю службу. Або ж, відслуживши службу, священник уже в їдальні освятить паску, щоб кожен військовослужбовець міг відсвяткувати, відчути Великдень.

Протоієрей Тарас Мельник у відрядженні. Фото: Facebook.com

— Тобто військовослужбовці сьогодні навіть у кращому становищі, ніж цивільні: у них «під боком» є священник, який освятить паску, вони зможуть відвідати службу в підрозділі?

— Так, саме так. Це ж один колектив, в якому люди постійно разом.

— Зазвичай перед великими святами військовослужбовці отримують якісь продукти харчування на святковий стіл. Ті ж паски, які надсилають з парафій. Цього року традиція буде збережена? Або будуть якісь обмеження?

— Ми працюємо над цим. Але не знаємо, наскільки вийде реалізувати ці проєкти. З огляду на складності з логістикою і ситуацію з епідемією, можна наробити біди. Тому, думаю, швидше за все, доставлення як такого не буде. Хіба що точково десь.

Користуючись нагодою Тарас Мельник привітав військовослужбовців і всіх українців з прийдешнім святом світлого Воскресіння Христового. «Нехай, як Христос переміг смерть, ми переможемо нашого ворога і переможемо цю пандемію. Нехай Господь благословляє всіх нас, посилає міцного здоров’я фізичного і здоров’я духовного всім нам», — резюмував він.

Comments are closed.