ДУМКИ Таїнства без таємниці. У РПЦ нагадали: таїнства – інструмент політики, а не предмет віри і...

Пару років тому, коли Московський Патріарх безуспішно намагався зупинити надання Константинополем автокефалії Церкві України, до лексикону світового православ’я увійшов термін “Євхаристійний шантаж”. Він позначає тактику, за якої відмова причащатися від єдиної Чаші виникає не в силу відмінностей у вірі або послідовних канонічних рішень, а як спосіб залякування і “примушення до миру”. Що, в свою чергу, вже на московській політичній мові означає примус до визнання гегемонії Кремля (або його маленької філії в Чистому провулку) – чи то на пострадянському геополітичному просторі, чи то у православному світі.

Про це пише головний редактор “Credo.Press” Олександр Солдатов.

Імпульсивні реакції Патріарха Кирила (Гундяєва), помножені на чисто політичне, інструментальне сприйняття Церкви як земної організації, призводять до того, що рішення, що стосуються найважливіших містичних, сакраментальних питань, приймаються у сучасній РПЦ МП без всякого богословського пояснення і навіть без підведення формально-канонічної бази. Тільки під впливом емоцій і в розрахунку на швидкий політичний і піар-ефект. Такі “ігри в Церкву” дорого обходяться недалекоглядним гравцям, позбавляючи їх авторитету не тільки у світовому православ’ї, але і серед своєї пастви, створюючи поживний грунт як для глобального розколу офіційного православ’я, так і для внутрішнього духовного протесту, типу “руху схиігумена Сергія”.

Повертаючись до “євхаристійного шантажу”, слід нагадати, що РПЦ МП скоро буде відзначати сумнівну дату – другу річницю розриву спілкування з Константинопольським Патріархатом. За ці роки навіть на офіційному рівні прозвучали звинувачення колишніх старших побратимів в єресі “східного папізму”, зраді Православ’я в обмін на долари, шпигунстві й агентурній роботі на ворожі спецслужби. На низовому рівні піар-активісти Московської патріархії взагалі охрестили Патріарха Варфоломія біснуватим, “антихристом”, а його таїнства – “їжею бісів”.

При всьому при цьому РПЦ МП продовжує спокійно співслужити, скажімо, з Єрусалимським і Антіохійським Патріархатами, Болгарською та Сербською Церквами, та й взагалі практично з усім світовим православ’ям, які аж ніяк не розривали спілкування з Константинополем і не збираються цього робити. Що ж, виходить, можна разом причащатися з тими, хто покриває єресь і долучається до “їжі бісів”?

У православній традиції розрив євхаристійного спілкування означає, як мінімум, попередження про небезпеку: у тих, з ким спілкування розривається, може не бути таїнств. Загалом, представники РПЦ МП приблизно так і говорять про нинішній Константинопольський Патріархат, але при цьому продовжують перебувати з ним у спілкуванні через інші помісні Церкви! І ця богословсько-канонічна шизофренія, схоже, набуває довгострокового характеру, її ніхто навіть не намагається виразно богословськи пояснити.

Опублікований сьогодні циркуляр керівника справами Московської патріархії про обов’язкове перехрещення тих, хто приходить до РПЦ МП з Православної Церкви України або з істинно-православних юрисдикцій – симптом, який свідчить про те, що зазначена вище хвороба прогресує. Сам жанр документа – “циркуляр” – наголошує, що рішення, яке стосується Передання Церкви, її канонів і багатовікової практики чиноприймання, приймається у чисто адміністративному порядку, як яке-небудь призначення нового єпархіального податку. Якщо у випадку з “євхаристійним шантажем” ще намагалися, нехай і непереконливо (у парадигмі світового православ’я), говорити про його помилки і злочини, то у нинішньому радикальному перегляді канонічного порядку приймання до Церкви тих, кого Московська патріархія називає розкольниками, взагалі не наводиться будь-яких підстав!

З давніх-давен у розгляді питання, яке митрополит Діонісій так легко вирішив своїм циркуляром, Церква спиралася на богослов’я, викладене, зокрема, у 1-му правилі св. Василія Великого. Це правило ділить усі  спільноти, які відпали від Церкви, на три категорії: єресі, розколи (“схизми”) і самочинні зборища (“парасінагоги”). Виходячи з того, що поза Церквою немає таїнств, православне Передання все ж констатує, що у різних категорій відпалих є різна ступінь віддалення від Церкви, що і служить підставою для застосування до них різного ступеня ікономії (поблажливості) у разі повернення до Церкви. Усе дуже розумно й очевидно: чим далі відпалий пішов від Церкви, тим суворіше чінопрймання назад, а чим менше пішов – тим легше повернутися.

Св. Василій пише, що у єретиків є “явна різниця [з нами] в самій вірі в Бога”, а щодо інших категорій відпалих, з якими такої різниці немає, закликає до поблажливості, щоб “не воспятити спасаемых строгостию отлагательства” (не відрадити тих, кого рятують, від повернення до церкви, – ред.). У випадку з розкольниками і самочинникамі св. Василь заповідає обмежуватися миропомазанням, яке в окремих випадках замінювалося покаянням. Так виникла традиція “трьох чинів” відпалих від Церкви, які приймалися до неї, відповідно, через Хрещення, миропомазання і покаяння.

Циркуляр митрополита Діонісія, навіяний, безсумнівно, “ідеями” Патріарха Кирила, абсолютно руйнує цю багатовікову традицію, перевертаючи все догори дригом.

По-перше, він вводить для розкольників більш суворе чиноприймання, ніж для єретиків. Дохалкідонські християни (відомі також як монофізити), які офіційно вважаються в РПЦ МП єретиками, приймаються через миропомазання. За ідеєю, до числа єретиків у православній традиції входили і католики, проте від 1960-х рр. про це не прийнято говорити вголос. У будь-якому випадку, ким би не були католики для сучасної РПЦ МП, ясно, що їхнє богослов’я і духовна практика набагато більше відрізняються від православних, ніж богослов’я ІСЦ, яке від православного взагалі нічим не відрізняється. Нещодавно єпископат РПЦ МП поповнив єпископ Домодєдовський Симеон, який має тільки католицьке хрещення, а в православ’я був прийнятий 1979 року через миропомазання.

По-друге, якщо навіть прийняти “ультраригористичний” погляд Московської патріархії на необхідність хрещення для всіх розкольників, бо вони “поза Церквою”, то виникає резонне запитання: чому одних розкольників (ПЦУ і ІСЦ) треба хрестити, а інших (старообрядців, включаючи безпоповців, у яких взагалі ніякої ієрархії немає!) – не треба ?! Цьому є хоч якесь богословське або формально-логічне пояснення?!

Очевидно, що це чиста політика: адже старообрядці ніби зближуються зараз з РПЦ МП і до них особисто їздить Володимир Володимирович Путін, а ось до ПЦУ або ІСЦ він точно не поїде. Крім того, РПЦ МП, очевидно, вважає ПЦУ і ІСЦ найближчими своїми конкурентами, які, на відміну від старообрядців, не створюють взагалі жодних субкультурних перешкод для охочих приєднатися до них колишніх чад Московської патріархії. Значить, тут таїнства використовуються як інструмент ще й свого роду економічної конкуренції, спрямованої на утримання монополії на православну паству певних територій.

Нарешті, по-третє, якщо РПЦ МП не визнає хрещення ПЦУ, яке визнають Константинопольський і Александрійський Патріархати, та й, мабуть, всі інші Церкви світового православ’я, то як вона може визнавати хрещення цих інших Церков? Адже вони сповідують “одне хрещення” з ПЦУ, а РПЦ МП сповідує “одне хрещення” з ними! Поки ж начебто не встає питання про перехрещення всіх хрещених, наприклад, в Константинопольському Патріархаті? Якщо ні, то здоровий глузд знову вислизає з циркуляра. Більш того, виходить навіть пряма хула на те “одне хрещення”, яке визнають Константинопольський Патріархат, а за ним – Церкви світового православ’я, з якими РПЦ МП перебуває у спілкуванні, то є та сама хула на Духа Святого, оскільки Московський Патріархат вірить в Його благодатну дію в світовому православ’ї!

Напевно, сказаного досить, щоб зробити висновок: наказ хрестити окремі категорії “розкольників” неможливо пояснити у релігійній логіці. Не те що в логіці канонів або Передання, а й взагалі в логіці віри в Бога. Він пояснюється лише політичною доцільністю і – частково – економічними інтересами, що випливають з неї. Але як ми назвемо організацію, яка самі таїнства робить лише слухняним інструментом політики і бізнесу?

Comments are closed.