НОВИНИ “Наражати ближнього на небезпеку – гріх”. Протоієрей ПЦУ розповідає, як пережив ковід

Нещодавно протоієрей Назарій Лозинський, благочинний академічного храму св. Іоана Золотоустого ПЦУ у Львові пережив COVID-19.  У екслюзивному інтерв’ю протоієрей поділився духовним досвідом переживання цієї непростої хвороби і розповів нашим читачам, як уберегтися від вірусу, розповідає Духовна велич Львова.

– Отче, знаємо, що Ви одужали від коронавірусу. Як пережили цей період?

Так, і мене не оминула ця складна хвороба. Але, за молитвою Церкви і мудрістю лікарів вдалось побороти недугу досить легко. Я не належав до тих людей, хто скептично ставляться до коронавірусної інфекції і вважають, що вся ця пандемія – вигадка “світового уряду”, масонів, Біла Гейтса чи марсіан. Я завжди розумів, що загроза зараження існує і вірус реальний. Проте не можу сказати, що особливо якось застерігався від хвороби. Звісно, що носив маску в громадських місцях, часто мив та обробляв антисептиками руки, але, наприклад, скупчень людей не уникав. Та й, зрештою, священнику важко їх уникнути. Наприклад, за кілька днів перед першими симптомами був на врученні атестатів у школі (хоч там випадків захворювання немає), також за три дні перед цим був на весіллі у студента. І серед гостей, ніби, також ніхто не захворів. Ще перед цим був у справах у Закарпатті. Зрештою, їжджу громадським транспортом, ходжу у магазини. Отож я заразився.

Перші симптоми у мене були традиційні: почало пекти горло, невелике покашлювання. Але, оскільки перед цим я був на весіллі, пив  холодну газовану воду (а з горлом маю проблеми з дитинства), то навіть не звернув увагу на ці симптоми. Так тривало два дні, горло починало вже не пекти, а поболювати. На третій день температура піднялась до 37, 6, але швидко без ліків опустилась до норми. Ще через день вночі мене почало лихоманити, температура була 38. Тоді у мене закрались перші підозри, проте все списував на горло. Хоч вже, за порадою диякона нашого храму, мого кума, о. Андрія Микуша, який також поборов цю недугу, твердо вирішив здати тест ПЛР, адже працюю з людьми. Це були вихідні, в храмі я вже не служив та пішов на ізоляцію. Зранку в понеділок зрозумів, що абсолютно не відчуваю запахів, пропав нюх. Надія, що в мене звичайна простуда стрімко помирала і я, згідно запису, після обіду здав тест. І чекав результатів. Не можу сказати, що в цей час мій стан погіршувався, хоч антибіотики я вже приймав. Психологічний стан був важчий, ніж фізичний. Недаремно кажуть: очікування смерті, гірше самої смерті. Поки я чекав результату аналізів, то, скажу чесно, переживав дуже. Коли в середу зранку прийшло повідомлення з позитивним результатом, мені стало якось легше на душі: “Ну що ж, отче Назаре, результат є, починаємо лікування”. За тиждень від моїх перших симптомів з’явились перші симптоми у моєї мами. Тож я з ізоляції повернувся додому і лікувався разом із мамою вдома. Власне, за маму були мої найбільші хвилювання і молитви. Лікування призначив о. Андрій Микуш. Також мене консультувала лікар-інфекціоніст Ольга Ворожбит та сімейна лікар Юлія Татарін. За що їм усім дуже вдячний!

– А у духовному сенсі, чи були у Вас якісь переживання під час коронавірусу? Про що думали? Що вдалося, можливо, переосмислити?

У цей час стало більше молитви. І це закономірно, адже: як тривога, то до Бога, а по тривозі, то й по Бозі. Проте ця молитва стала іншою. Вона перейшла радше у форму розмови з Богом, якихось роздумів. Наприклад, я обдумував собі, що скажу, коли стану перед Божим лицем. Я думав над тим, чи є щось таке, у чому я мав би примиритись з Богом. Чи є щось таке, що я мав би виправити. Багато думав над тим, що роблю неправильно, яке місце у моєму житті займає світ, яке місце займає моє его. Думав над тим, чого ще не вдалось зробити, але одночасно будував плани. Щастя, що хворів легкою формою, мене не мучила температура і задишка, тому спокійно міг насолоджуватись ізоляцією.

– Чого вчить коронавірус? Чи дійсно небезпека є такою великою?

Скажу так: цей вірус дуже особливий. Повірте, що навіть при легкій формі хворієш зовсім інакше, ніж при всіх інших респіраторних захворюваннях. Відчуття зовсім інші. Постійна втома, апатія, відраза до їжі, важкість в грудях – це все я відчував навіть при легкій формі. Тому можу сміливо стверджувати: небезпека від цього вірусу справді велика! Не можна легковажити порадами лікарів і медичних організацій. Дотримуватись санітарно-гігієнічних вимог набагато легше, ніж лікуватись.

– Тепер, коли Ви перехворіли коронавірусом, чи боїтеся десь повторення цього досвіду? Адже відомі випадки, коли люди, які захворіли і одужали, можуть заразитися знову.

Кажуть медики, що стійкий імунітет тримається близько двох-трьох місяців, а потім дійсно можна повторно заразитись. Цих випадків повторного інфікування ще надто мало, щоб науковці могли зробити якісь висновки. Як людина хворіє другий раз? У якій формі? Який у неї стан? Ці питання поки без відповідей. Тому, звичайно, що мене лякає можливість повторного зараження. Це досить непростий досвід.

– Чи може допомогти коронавірус стати “кращою версією себе” і по-новому розставити пріоритети у житті?

Ви знаєте, це питання індивідуальне. Кожен переживає випробування по-своєму. Хтось більше звертається до Бога, приходить до Церкви, а хтось – впадає у відчай, зневірюється, починає нарікати на Бога. Це як у біблійній розповіді про багатостраждального Іова: він з покорою приймав Божу волю, а його дружина говорила: “Прокляни Бога і помри”. Для одних ковід може стати додатковим стимулом до богоспілкування, а для інших – фактором, що відбирає віру. Сподіваюсь, що останніх – одиниці. Мене ковід стимулював до глибшого аналізу свого внутрішнього світу. Я заглянув у темні куточки душі  і роздумував над тим, як туди впустити світло.

– Яких наразі дотримуєтеся карантинних обмежень у храмі Іоана Золотоустого? Чи залишається певна небезпека і рекомендуєте долучатися до молінь онлайн?

Оскільки зі мною контактували інші священники нашого храму, то на 14 днів усі самоізолювались і храм був зачинений. Тепер ми повернулись до звичайного режиму богослужінь. Щодо карантинних обмежень, то вони такі, як цього вимагають санітарні норми: люди заходячи в храм, обробляють руки антисептиком, у храмі перебувають в масках, дотримуються соціальної дистанції. Завдяки акустизації та добрій погоді частина людей моляться на вулиці. Тим, хто перебувають в зоні ризику, мають хронічні захворювання, ми рекомендуємо залишатись вдома та транслюємо богослужіння онлайн на моїй сторінці у Фейсбук.

– Яким буде навчальний рік у ЛПБА? Навчання буде у онлайн-форматі, чи все ж у реальності?

Наразі навчальний рік розпочинаємо у реальності. Це дозволяють умови: аудиторії досить великі, студенти розділені на групи по 10 чоловік, тож дистанції дотримуватись досить легко. Зрозуміло, що на вході в Академію кожному вимірюють температуру. Усім студентам двічі на добу також вимірюють температуру. Всюди стоять антисептики, засоби гігієни та дезінфекції. Тож Академія до навчального року готова. Ми розуміємо, що на 100 % захиститись неможливо. Проте робимо все для того, щоб мінімізувати ризики.

– Ще розкажіть, якою була підтримка збоку друзів, колег, чи допомагали вони, наприклад, харчами, адже у Вас не було змоги вийти у магазин, наприклад.

Почну з того, що було найскладнішим під час хвороби. По-перше, неможливість участі в богослужіннях, які я дуже люблю. Я страшенно скучив за всенічною, а особливо за Літургією. Не звершувати Євхаристії, не причащатись – було дуже важко.

По-друге, важко було бути в’язнем власного дому. Я живу в селі. Це рятувало, бо мав можливість вийти з будинку, сісти на вулиці з книгою, попити на ганку ранкову каву. Не уявляю, що роблять у такій ситуації люди в квартирі. Співчуваю їм і молюсь за них.

По-третє, не можеш вийти до магазину по найнеобхідніше. Знову ж таки, в селі з цим простіше, бо біля хати на городі таки все росте. Якщо ще є якісь запаси в холодильнику та в коморі (а в селі вони завжди є), то, в принципі, не так складно. Але хліб, ліки купити потрібно. Рятували сусіди і друзі: купували, приносили і залишали за ворітьми. Вдячний їм безмежно.

По-четверте, немає кому зробити укол. І це велика проблема. Маму колов я сам, а от собі уколи робити складно. А попросити немає кого, бо кожен боїться за своє здоров’я і, зрештою, життя і це абсолютно природно. Тому кололи мене різні люди, але, в основному, моя сусідка-медсестра, котра перехворіла на ковід і в цій хворобі втратила матір. Вона приходила, коли мала можливість, робити мені ін’єкції. Дякую і їй!

Я не особливо афішував про свою хворобу, але ті, хто знав, молились за мене, довідувались про мій стан, запитувались, чи нічого не потрібно. Чесно скажу, що священників серед них, окрім митрополита Димитрія та кількох друзів, було мало. Багато допомагали парафіяни академічного храму, в тому числі фінансово, адже лікування від ковіду не з дешевих. У цьому пізнаються учні Христові – коли мають любов між собою та носять тягарі одні одних.

Ковід – це не вигадка і не жарт. Це складна хвороба. Тому кожен повинен відчувати особисту відповідальність, не нехтувати карантинними правилами. Пам’ятаймо: наражати на небезпеку інших – це гріх! Адже ми можемо переносити хворобу легко або й безсимптомно. А хтось інфікується від нас і проведе тижні на лікарняному ліжку в муках. А хтось може відійти до вічності і тоді на нас ляже тягар убивства. Чи готові ми до такої відповідальності? Чи краще берегти себе, берегти близьких, берегти ближніх? Нехай кожному із нас допоможе вберегтись від хвороби Господь! Нехай Він благословить руки і серця всіх лікарів та медичних працівників, що несуть своє служіння! А тих, хто хворіють, нехай підтримає, огорне Своєю благодатною силою, та приведе до швидкого одужання!

Фото зі сторінки в Facebook.

Comments are closed.