СВІТ РПЦ спрощується до “замполітства”? Інтерв’ю протод. Андрія Кураєва про поступову анігіляцію МП

Сигнали, що надходять з боку РПЦ, змушують задуматися, чи не є вони свідченням руйнування церковно-владної «симфонії» і передвістям якихось змін?

Ситуацію прокоментував в інтерв’ю Росбалт протодиякон Андрій Кураєв.

– О. Андрій, сьогодні багато хто задається запитанням: все-таки, чи розчарувалися влада і Церква один в одному? Ось, взяти хоча б досить жорстку заяву патріарха Кирила на адресу президентської адміністрації щодо облаштування Соловецького архіпелагу? Це майже «наїзд» …

– По-моєму, не варто бачити тут дуже багато чого. Це приблизно, як в піздньобрежнєвські часи був конфлікт між главами МВС і КДБ Щолоковим і Андроповим. Вони там потрошку «буцалися». Але чи означало це, що МВС і КДБ були якимись самостійними суб’єктами політики? Ні звичайно.

Точно так само і тут. Патріарх і два роки тому теж жорстко критикував місцеву Архангелогородську владу за те, що вони недостатньо враховують його побажання. Нічого нового тут немає. Це міжвідомчі розборки за принципом «у кого дах крутіший».

Більш цікава «велика політика» промайнула на сайті Патріархії в повідомленні про якусь нараду військового духовенства в «Храмі кольору хакі». У резюме повідомлення про ці збори було сказано, що «Збройні сили повинні вийти на передній план боротьби з секулярними процесами в російському суспільстві. Для цього необхідно використовувати властиву Збройним силам єдиноначальність».

Це серйозно, тому що в православ’ї і справді сильна традиція насаджувати релігійне єдиновірство за допомогою армійської єдиноначальності. У нашій церковній історії була не тільки практика звернення церкви до поліції для вирішення своїх власних проблем. Були (і є) канони, які прямо веліли саме це і робити.

У Церкви своя історія хвороби. І головне із захворювань – нестримна тяга вирішувати свої і чужі проблеми за допомогою державної сили. Тому так небезпечно потурання цим прагненням. Як крихітна частка пійла може увергнути алкоголіка у місячний (а то і летальний) запій, так і князі Церкви вмить пройдуть дистанцію до інквізиції і монастирських в’язниць, якщо потурати їхнім владним амбіціям. Цю потужну багатовікову генетику не змогла перекроїти навіть радянська епоха.

Православ’я – це не тільки дзвін і смачний запах свіжої просфорки. Це ще й школа тоталітаризму. Таке гірке підсумкове формулювання візантолога Алєксандра Каждана: «Коли я думаю про історію Візантії та її значення для ХХ століття, я завжди повертаюся до однієї і тієї самої думки: Візантія залишила нам унікальний досвід європейського тоталітаризму. Для мене Візантія – не стільки колиска православ’я або сховище скарбів древньої Еллади, скільки тисячолітній експеримент тоталітарної політичної практики, і без цього розуміння ми, здається, не зможемо усвідомити свого місця в історичному процесі».

– А що може означати недавня «заборона на розголошення церковних таємниць»?

– У даному випадку йдеться про просту річ: з єпархіальних канцелярій іноді витікають циркуляри, указівки, документи… І не випадково формулювання в тексті Синоду таке: священникам в цьому випадку покладається заборона в служінні на рік, а ченцям – службовцям єпархіальних управлінь – відлучення від причастя. Таку відмінність майже завжди роблять церковні канони, виходячи з принципу римського права про те, що за один злочин не можна карати двічі. Тому за одне і те саме діяння священники деградують до рівня мирян, а миряни вивергаються до складу “зовнішніх”, язичників. (Тільки, коли йдеться про продаж церковних посад, нагород і санів, правило св. Патріарха Геннадія в V столітті вважало можливим таких мерзотників карати навіть тричі: “так буде і є знедолений, і всякої священної гідності і служіння чужий, і підданий прокляттю анафеми”. Тобто винний клірик: 1) вивергається з сану; 2) відлучається від Церкви; 3) проклинається).

Але ченці, які служать при єпископі, завжди мають священний сан. Чернець плюс єпархіальне управління і мінус сан – це формула довіреної черниці. Саме їм і забороняється виносити назовні і зливати Кураєву якісь папери.

Цей культ секретності в Церкві сам по собі досить ганебний. Що тут треба ховати і від кого? При інших знаках Зодіаку наші церковні спікери говорять, що Церква – це сім’я, «організм любові», «таїнство соборності», і що вона є взагалі весь наш народ. Але якщо Церква – це весь наш російський народ, то які можуть бути таємниці від своїх? Якщо це таємниці бюджету, так в давнину говорили, що церковні гроші – це гроші жебраків. Маючи на увазі, що тільки заради них вони і збираються (Амвросій Медіоланський люто наказував, що всі вони повинні йти на викуп полонених – Про обов’язки священиків, II, 28). Тоді що ховати? Їх нецільове використання на комфортне життя церковних віпів? Але тоді відлучати треба їх самих, а не тих, хто про це сказав.

Або ж таємними є кадрові переміщення і їх мотиви? Але чому сім’я не повинна знати, чому видалили їх батька, або ж чому їм когось в отці призначили? Днями читав про практику однієї із західних компаній: при звільненні працівника вони висилають його сім’ї лист з поясненням мотиву свого рішення.

– А як слід розуміти зміну предстоятеля Білоруської Православної Церкви в розпал політичних хвилювань?

– Мені б хотілося почати з заяв голови синодального інформаційного відділу БПЦ протоєрея Сергія Лєпіна в його «Живому журналі». Там він пише: мовляв, неправда, що Білоруська Церква мовчала. Митрополит Павло (Пономарьов) сходив в лікарню – і, будучи вражений побаченим, цим побитим людям сказав: «Ваші страждання – внесок у процвітання Білорусі»!

Людина, яка проголошує таке в такій ситуації, являє лише свої власні деформації морального почуття і почуття такту. До речі, за місяць до призначення на Мінську кафедру тоді ще рязанський митрополит Павєл вирішив публічно позайматися геополітикою і сказав, що, якщо хто буде Росії загрожувати і всякі санкції вводити «ми відкриємо чорнобильський краник»!

І тут питання вже не до нього, а до Патріарха Кирила: як після цього можна було саме цю людину призначати в зону, уражену «чорнобильським краником», в Білорусь?! Це спочатку була людина там чужа – і навіть при всьому бажанні нічим він Лукашенку допомогти не міг, оскільки моральний авторитет його був нижче плінтуса.

І на тлі цього «краника», главу білоруських католиків Тадеуша Кондрусевича затримали на польсько-білоруському кордоні. Як не згадати слова Ахматової: «Яку біографію роблять рудому!» Самі лукашенківці своїми руками віддають Білорусь Ватикану.

– Нічого собі. І що за всім цим може стояти?

– Як завжди – безрозмірність апетитів. Не конкретному Патріарху Кирилу, а всій нашій православній традиції чужий аскетизм. Я говорю про політичний аскетизм. Наші єпископи можуть бути постниками, можуть відмовитися від котлетки в п’ятницю і навіть від сексуальних задоволень. Але відмова від задоволення влади, від похоті влади, в їхню культурну матрицю не закладена.

Церква всіх бажає бачити своїми ченцями-послушниками. І якщо ченці повинні покаянно розповідати начальству про свої сни і думки («помисли»), то і миряни за ідеєю повинні бути настільки ж керовані в усіх сферах свого життя. Ця жага тоталітарного контролю ховається, лише якщо отримує жорстку відсіч ззовні – від православного царя, який не бажає бачити конкурентів, або від антиклерикально налаштованого суспільства. Але коли є можливість щось ще отримати під свій контроль, єпископи ніколи самі від цього не відмовляються і не мотивують свою відмову формулою «Насильство несумісне з нашою вірою».

У цьому сенсі серпнева білоруська історія нічого нового не показала. Є багатовікова константа: церковна еліта від часів імператора Костянтина інкорпорована у світську еліту і живе її інтересами. Це частина елітного класу за своїми апетитами, рівнем споживання, зв’язками, ідентичністю, інтересами і зобов’язаннями. Багато століть єпископи дивляться на світ через загальні окуляри з феодалами.

Цілком природно, що за ці століття скрізь них проросла єдина нервова система. І тільки в одному випадку виникає збій: якщо митрополитам неясно, хто ж сьогодні – влада. Як чесно сказали єпископи соловецького табору 1927 року: виступаючи проти більшовиків у перші роки радянської влади, ми просто не знали, що ви – влада, а не бандити. А зараз ми розуміємо: ви тут надовго, і тому зараз Церква з радянською владою.

Ось така ж хвилинка розгубленості була у митрополита Павла. Хто переможе – вулиця чи президентський палац? Це і досі до кінця не ясно. Ось митрополит і став кланятися туди-сюди. Спочатку він привітав Лукашенка з перемогою. Потім, коли на виході з храму його оточили протестуючі парафіяни, він їх запевнив, що відкликав назад своє привітання. А потім пресслужба в особі згаданого Лєпіна опублікувала повідомлення про те, що інформація про скасування привітання не відповідає дійсності.

І знову скажу: конкретні імена тут нічого не значать. Це функції, запрограмовані століття тому. Для того, щоб піти проти цих функцій – потрібен подвиг. Вимагати, щоб люди зробили подвиг, я не вважаю доречним.

Можна запропонувати лише два висновки. Перший: збавте свій автопрезентаційний пафос, панове, і не називайте себе «голосом народної совісті». Вашій совісті і вашій мужності вистачає лише на викриття далеких і безпечних для вас гей-парадчиків. Але щодо цього ваша думка повністю збігається з думкою завсідників будь-якої сусідній пивної (до яких я готовий зарахувати і самого себе). Але ті завсідники при цьому не вважають себе намісниками Бога на Землі.

Другий: ми бачимо, як болісно не вдається нашим митрополитам змінити свою класову орієнтацію і хоч разочок заговорити голосом жертв! Не вболівати за «геополітичні інтереси» свого князя, а відгукнутися на образи звичайного смерда, сказати (хоча б просто сказати!), що і на нашій спині горить слід від батога, яким наш феодал пошматував цього смерда. Відчути біль чужої і маленької людини як свій може лише дійсно свята людина, а святість – це чудо Боже, а не матриця і не архетип. Тому святості від високопресвященнейшіх я не чекаю. Але і підстав для компліментів їхній моральній чутливості не бачу.

У мене таке відчуття, що історичне завдання Патріарха Кирила – виправдати підручники з наукового атеїзму. Ті свого часу говорили – і мене це страшенно обурювало, – що завдання Церкви полягає у забезпеченні функціонування влади, у створенні ідеологічної підпірки для неї тощо.

Я був переконаний і дуже гостро переживав, що релігія і Євангеліє – це зовсім про інше. Але і в сучасності наша Церква многоустно і різноманітно сама себе зменшила до «замполітства». І це тим більш і гірко, і смішно, що вже є інші приклади в сучасному церковному житті у тих самих католиків. Але наші єпископи зовсім як французькі роялісти післяреволюційних років кінця XVIII століття: «Нічого не забули і нічому не навчилися».

Джерело: Credo Press

Comments are closed.