ЕКСКЛЮЗИВ, ІНТЕРВ'Ю, ТОП Офіцери ФСБ переконували мене, що Донбас – це інша цивілізація, – Ігор Козловський

Його наукова та релігійна думка здобувалася на академічних кафедрах та у спілкуванні із релігійними лідерами. Його совість пройшла випробовування знущаннями в підвалах ДНР, він за власним досвідом міг би скласти цілий реєстр нових російських тортур (слоганом до них може слугувати цитата під час катувань вченого: “Тебя бьет русский мир”).

Недовчені сепаратисти ненавиділи його, офіцери російських збройних сил намагалися вести інтелектуальні “просвітницькі” бесіди, а кримінальні авторитети поважно називали: професор.

Без сумніву: ніхто не знає релігійне тло Донбасу краще за вченого-історика та релігієзнавця Ігоря Козловського, члена ініціативної групи «Перше грудня», звільненого з полону в кінці грудня 2017 року.

Він має унікальний досвід, саме тому релігійне довоєнне та воєнне життя цього регіону Релігійна правда обговорює із Ігорем Козловським.

НА ЗОСИМУ-САВВАТІЯ СКАРЖИЛИСЯ ВІРЯНИ

– Ігоре Анатолійовичу, ви були головним релігійним чиновником Донбасу, очолювали релігійний департамент Донецької облдержадміністрації. Чи запитували себе, як так вийшло, що церква УПЦ МП (а релігійні люди, тим більше клірики, це ж якийсь стандарт моралі) дала таку кількість зрадників та колаборантів. Церковна історія Донбасу просто волає про переосмислення, чи не так?

– Донбас – це специфічний регіон, який будувався з різних компонентів. Інтенсивне зростання населення відбувалося за рахунок росту промисловості, шахт, заводів, фабрик. Люди їхали туди з усіх усюд. Там можна було рятуватися, вижити під час Голодомору, там працювали люди, засуджені до ув’язнення, відбували свої строки на хімічних виробництвах. Регіон був строкатий та урбанізований, 93 відсотки міста у чомусь нагадує котел. Люди були вирвані зі своїх середовищ, де вони жили. У місті ти законсервований, можеш вільно піддаватися духовним пошукам, це не село, де тебе всі бачать. І це призвело до такої палітри різних релігійних течій та настроїв – це було завжди.

Цей регіон був відданий на відкуп олігархам, бізнесу, переважно російському. Українська центральна влада практично не втручалася в процес формування свідомості людей. Православна Церква наприкінці перебудови і на початку незалежності фактично шукала можливість впливати на місцеву владу. Там легко прижилася московська традиція симфонії держави та Церкви, в якій Церква мріяла, що її питання буде вирішувати держава. І тут прийшов такий золотий час для цієї концепції, пошук церквою впливових союзників для цієї концепції, невігластво чиновників. Певний містичний страх перед церковною магією. Ви розумієте про що я?

– Так, розумію. Коли деякі ієрархи насаджують страх, що людей чекає нещастя чи пригрожують покараннями (антимолитвами) в разі непослуху. Наприклад, якщо Зосима (він вважається духівником Януковича та певним символом Донбасу) їх прокляне, то сім родів сльозами умиються?

– Десь так. Я Зосиму знав з 1980 року, коли він ще був отцем Саватієм. Сама Церква тоді відкидала його кудись на марґінес, відправляла у віддалені регіони, щоб його ніхто не бачив. Він був цікавим співрозмовником, потім почалася Перебудова, були чутки про нетрадиційність. І тоді він починає створювати міф про себе.

– Про нетрадиційність. Ну а чому жертви сексуального насильства, якщо вони були, не заявили про себе?

– Це були переважно діти. Та й КГБ знало про це, ці відомості – витік від тих, хто контролював сферу релігії. А чому це не оприлюднювали? Якщо ви знаєте щось про людину, то можете керувати людиною та контролювати через нього певні процеси.

– Тобто підібрали аморальну людину, щоб створити з нього прапор “русского міра”?

– Тоді в 90-х ще не думали саме про цю доктрину. Думаю, що ті, хто впливав на Донбас після 1000-ліття Хрещення Русі, коли почалося зростання Церкви, просто захотіли використовувати його. А далі він входить у владну структуру, фактично стає духівником Януковича та Васильєва. Він міг зайти в обласну адміністрацію з посохом, стукати в двері, гримати на чиновників.

Хоча надходили листи від парафіян, що він нецензурно лаявся, намагався диякона втопити в борщі. Це поведінка юродивого, що досить популярне в російському православ’ї. І ця поведінка виглядає як прояв святості. Йому дозволяють будувати Свято-Микольській монастир. Багато говорять про Святогірську Лавру, як осідок сепаратистського настрою, але саме Микольський монастир став в опозицію до Блаженнійшого Володимира, коли той визначив проукраїнський курс Церкви, всі, хто займався релігією, бачили, як людей возили автобусами та проводили там пропаганду «русского міра», постійно посилаючись на так званий заповіт Зосими.

ГРОШИМА НУСЕНКІСА РОЗБУДОВУВАСЯ “РУССКІЙ МІР” НА ДОНБАСІ

– А мені казали, що цей заповіт, який каже, що за будь-яких обставин, треба триматися лише союзу з Росією, написав бізнесмен Нусенкіс.

– Ну безумовно, Нусенкіс відіграє там величезну роль, його гроші – вливання в розбудову «русского міра» ще з початку нульових років. Його підприємства будують УПЦ МП, гроші йдуть в ЗМІ, література для дітей. Це свідомий вплив через православні структури на чиновників. Представники Партії Регіонів працювали над розбудовою «русского міра», хтось усвідомлено, хтось ні.

При цьому розуміння “русского міра” у них досить примітивне, Достоєвського та Чехова вони не читали. Розмовляєш із представниками «русского міра» і розумієш, що ти про російську культуру знаєш значно більше і глибше, і навіть співпереживати і співчувати здатен із більшим усвідомленням, аніж представники «русского міра». Спілкуючись із людьми, які там були ополченцями, найманцями я задавав питання, що вони розуміють під «русскім міром» і не отримував відповіді.

– Це повчальна історія, що Церква брала собі за духовних авторитетів аморальних людей. Погодьтеся, це трагедія для самої Церкви – це і їй, не лише нам, потрібно пережити цю кризу?

– Ми знаємо, що так склалося в історії Російської Православної Церкви, взагалі російського православ’я, там є цей акцент «святість як аскетизм». Якщо ми подивимося взагалі на історію становлення християнства, на самому початку фактично християнство без тексту. Перші священники грецькі говорили грецькою мовою, населення їх не розуміло. Головна християнізація відбувається завдяки місіонерській діяльності ченців Києво-Печерської лаври. Вони стають провідниками християнізації всіх земель.

Тому що держава фактично охрестила Київ і Новгород, а далі, наступні сто років, це вже була справа ченців. І ми знаємо, що всі регіони північно-східної частини сучасної Росії впродовж 150-200 років були християнізовані. Це був поступовий процес. Яке християнство міг насаджувати монах? Аскетичне.

– Я і зараз дуже непоганої думки про наш аскетичний досвід.

– Я розумію, не критикую. Я розказую як історик, як релігієзнавець. Знову ж таки, ми з вами про різне говоримо. Ви кажете про дійсну аскезу святих та праведників, яка фактично випрацьовує внутрішню подобу християнина як еталон земної святості. Але святість має зовнішні прояви. Є певні зразки зовнішньої поведінки, які зчитуються народною уявою як святість. І от поведінка Зосими, який копіює – повторює поведінку відомих у Росії чи Москві юродивих, здається їм поведінкою святого.

– Так і виник масовий донецький психоз стосовно його святості?

– Так. Начебто святості. Народне православ’я – воно ж не догматичне. Воно богословської підтримки не має, воно створює свої міфи. І це не є реальна аскеза. Це той самий зовнішній народний міф. І тоді панує вже не людина, а наше уявлення про неї. І все.

– До речі, про старців та духівників Донбасу. Мене завжди дивувало, чому ці старці і духівники не могли сказати Віктору Януковичу, що в нього є дві дружини. Не може так бути: тут, на мітингу, ти православний, а вдома ти не православний. Якщо ти експлуатуєш православ’я, як передвиборчу позицію, то треба відповідати “образу”. А якщо ти не дуже відповідаєш образу, то чому тоді духівник про це не каже, що так не можна?

– Це проблема. Знову ж таки, коли з такою людиною, як Зосима чи інший ієрарх, якому важливі гроші та вплив, говорить можновладець, високопосадовець, він дуже часто корелює свою проповідь, він не стає голосом Христа у цьому суспільстві, а дивиться, аби не посваритися, щось дозволити. І ви правильно поставили питання, яке ж це християнство, яке ж це православ’я.

Саме оця подвійна мораль була згубною для розвитку духовного життя регіону. Ми знову повертаємося до поняття ідентичності, швидше навіть до певного культурного контексту Донбасу. Після перших катувань мав розмову з офіцером, можливо, він був із ФСБ. Вони зняли мішок з голови, і він сказав – ви ж розумієте, що ми не будемо вас ні в чому переконувати, ви нам потрібні тільки для обміну. А далі він повів таку бесіду, знову ж таки, про “русскій мір”, наполягаючи на тому, що “русскій мір” не є лише національною проблемою, мовляв, це такий цивілізаційний простір.

А незадовго до звільнення, десь за місяць, я був у карцері, на ямі. Мене підняли звідти, бо приїхали якісь люди, скоріш за все, із ФСБ. І один з них почав говорити про те, що нації взагалі не існує, існують цивілізації. І що цей регіон належить “русскому міру» як цивілізації. Оця ідея, що Донбас місце іншої цивілізації проштовхувалася і через релігійний фактор також.

– Вона близька до якогось неонацизму, правда?

– Безумовно. Коли людину вимірюють за приналежністю до чогось, і коли вона не вписується в це прокрустове ложе, її вибраковують. Оце дійсно схоже на расову теорію, яка відштовхується від черепа або кольору шкіри. Ти не так думаєш, а якщо ти не так думаєш, ти вже ворог. Все.

– У вас у в’язниці був цікавий досвід чи українізації, чи християнізації ваших «колег по камері»?

– Ви знаєте, люди, які перебувають там на дні людського життя, потребують слова. І це слово не просто повинно їх втішити. Їм треба почути щось, що дає їм надію – цього потребує їх душа.

Моє коло тоді: це і кримінальні злочинці, і наші політв’язні, і ті ж “ополченці”. Коли ти розмовляєш із людиною як з її душею – це зовсім інша бесіда. Тобто ти звертаєшся до глибин його єства, до того, що є ядром можливого храму Божого, який він повинен побудувати в собі. І йому потрібно це нагадати, навіть якщо він вже втратив практично всю надію стати іншим, ти повинен зробити цю спробу. Тому мої бесіди так чи інакше стосувалися духовних тем. Тим більше, ці люди казали, що вони побутові християни. (Хоча, ви ж розумієте, сказати, що ти християнин – ще не означає, що ти християн).

– А вони всі казали, що віруючі, хрестилися?

– Так, так. Більш того, в колонії є така невеличка церква, капличка, куди періодично приїжджали священники. Мені були цікаво, чи там є духовне життя та реальні практики, я потрапив в ситуацію, де я міг досліджувати. І там набивалася повна церква.

– Московський Патріархат?

– Ну зрозуміло, там же нікого не допускають. Приїхали священники. Один такий слабенький, його проповідь була на рівні мови людей, які там сидять. Знаєте, чому люди набивалися в цю церкву? Туди привозили печиво. І всі стояли, вони не слухали, їм треба було тільки дочекатися солодощів. Та й священник поставив свою галочку, що він відвідав храм. Але ніякої пастирської роботи там не було. Вони роздавали це печиво, в’язні набивали кишені, бо не часто мали щось із волі поїсти – це ж така нагода. І якоїсь духовної роботи вони не проводили ніколи.

Коли ув’язнені мене розпитували, що слід робити в храмі, я їм розказував, що треба покаятися, сповідуватися, розповідав весь порядок. Після приїзду священників я розпитував своїх знайомих: ну як, ти сповідався? Мені відповідали, мовляв, підходив до священника, сказав, що грішний, а у відповідь чув: «Ну все, іди». Тобто їх навіть не вислуховували. А для цих людей головне, щоб їх почули. Щоб їх не просто слухали, а саме чули, щоб відкрилась та глибина, та природа, яка нарешті могла пролитися. І оця служба, вона ж не замінює…

– Пастирських бесід?

– Абсолютно. А вони ж там є головними. Страждає душа, не тільки тіло. І я проводив з ними такі бесіди. І вони приходили до мене, злочинці, кримінальні авторитети.

– Сповідалися?

– Фактично так. І я вислуховував, я радив. І постійно спрямовував їх увагу до любові. Те, що може їх зцілити. Щоб пробудити в них розкаяння. Був випадок, коли один чоловік, який 20 років просидів у тій в’язниці, після нашої розмови вперше заплакав.

– Це вбивця? Грабіжник?

– Я б сказав, кримінальний авторитет в різних напрямках. І він почав плакати. Чому? Тому що з його душею досі ніхто не розмовляв. Це ж головне завдання Церкви як еклесії любові. Треба створювати умови, щоб людина зцілювалася, щоб зцілювалася його душа. Зрозуміло, що втрачені роки. Можливо, попереду ще будуть помилки. Але все ж таки буде та свічечка, на яку він буде орієнтуватися, він буде пам’ятати про цей досвід – досвід бесід з його душею.

Це унікальний момент, з якого починається переродження або відродження людини. І ці люди, для яких це була така розрада, потім казали мені: «Мабуть, Господь вас посадив сюди». Я казав, що це не зовсім так…

– Вас точно посадив не Господь, але він, дозволивши вас туди помістити, вирішував багато локальних завдань. У вас не було відчуття богопокинутості?

– Ні. Навпаки.

– Які ви бачите найбільші загрози для християнства, українського християнства? Російська експансія, атеїзм, лібералізм?

– Стосовно атеїзму. Атеїзм зараз, якщо ми розуміємо, що таке атеїзм – це щось войовниче, яке зараз не має таких інструментів. Держава не підтримує це. Пам’ятаєте, в радянські часи в конституції було записано також про свободу совісті, але ж там була дивна фраза, що віруючі мають право сповідувати свою віру, а атеїсти – розповсюджувати своє вчення. Зараз немає інструментів, у них немає спільноти. І казати, що атеїзм – загроза, не правильно. Це може бути невір’я, агностицизм, це можуть бути різні форми, коли людина не є воцерковлена і не бачить необхідності стати воцерковленою людиною.

Тобто треба працювати Церкві. Тому ця загроза не в атеїзмі, а в байдужості до цих питань. Важливих сенсових питань. Тому що наука не шукає сенсів. Вона відповідає на питання «чому цей світ виник», але «навіщо він виник» – вона не відповідає. На ці питання відповідає Церква, релігія. І ви, коли пишете про лібералізм, зважте, що це поняття неоднозначне. Права і свободи особистості більші, ніж держава. Це важливі моменти в розвитку людства. Це один із моментів завоювання людства. Людина має право. І це право є з самого початку Святого письма Господнього, яке свідчить про свободу вибору.

Чому Бог дав свободу вибору людині? Тому що він її любить. А любов не створює умов рабства, вона як раз ставить питання свободи. Я розумію, коли ви кажете про лібералізм, ви маєте на увазі негативні моменти. Але в будь-якому явищі завжди історично виникають дві крайнощі. Інакше не буває. Ми ж розуміємо, що консерватизм може перейти в радикалізм і тд. Правий або лівий. Це треба усвідомлювати, треба працювати над людським простором, працювати над кожною людиною і її душевним простором.

ЗАБИРАЮЧИ ШАМАНА В ПСИХЛІКАРНЮ, РОСІЯНИ БОЯЛИСЯ ВИСМІЮВАННЯ ПУТІНА ТА СИТУАЦІЇ

– Не так давно російські силовики примусом забрали у в’язницю чи замкнули в психіатричній лікарні шамана, який їхав виганяти Путіна шаманськими практиками. По-вашому, він їх дратує чи вони його бояться?

– Це також містичний момент. Можливо, не стільки бояться його, скільки бояться того, що це може спричинити певний рух недовіри або їхнього президента почнуть висміювати. Сміхова культура взагалі була присутня в тих чи інших спільнотах як засіб знецінювання влади.

Коли ми починаємо сміятися над чимось – це значить, що починається руйнація тієї системи, над якою ми сміємося. Оцей момент, а він вже наростав, цей сміх, коли він йшов водночас. І тривога, і сміх. І я думаю, що це якраз і пов’язано. Ізолювання – припинити все з самого початку.

– Я знаю одного офіцера, який служив у російській армії. І от він сказав, що зараз у кожній серйозній військовій структурі є підрозділи якихось екстрасенсів, магів і такого подібного. Ви в це вірите? І як це поєднується – капелан, який освячує їхню зброю, православний храм і екстрасенс.

– Ця зацікавленість паранормальними здібностями у спецслужб була завжди. Воно ж лежить на поверхні. Якщо в людини є певні паранормальні здібності. або вона позиціонує, що вони в неї є, треба це так чи інакше досліджувати або використовувати. Я знаю, що це так.

– Але це ж бісоспілкування, а вони ж православні.

– Знову ж таки, ви ж кажете про православ’я як людина, яка знає православ’я і розуміє природу християнства. А в більшості цих людей переважає невігластво. Як загальне гуманітарне, так і загально релігійне невігластво. І це також є проблемою, навіть більшою, ніж атеїзм.

– Чи поняття «християнин» передбачає поняття «патріот»?

– Я думаю, що так. Тому що відповідальність християнина – він не тільки громадянин небесний, але ж і земний – і відповідальність за те, що відбувається тут на землі. Що зв’яжеш на землі, зв’яжеться тобі і на небі. Ти повинен зв’язати. Тобто це означає працювати на цій ниві, на яку тебе Господь послав. Це ж твоя нива, ти повинен зробити тут той самий сад, з якого вигнали Адама. Цей сад буде якраз твоєю справою, за яку тебе потім спитають.

– Зараз багато священників, які хотіли би приєднатися до Помісної Церкви України, але не можуть, проте вони пов’язані дуже багатьма бюрократичними, сімейними та майновими речами. Що б ви побажали їм?

– Завжди є певний пріоритет. І в християнстві є пріоритетом те, що сказав Господь. Він уже дав цей рух, коли ти можеш не виглядати добрим в очах людей, які уже тебе і знати не знають, але ж ти йдеш жертовно для однієї мети. І це важливий момент.

Тобто треба усвідомити, що ти йдеш не лише повсякденним життям, яке має багато складових, які пов’язують тебе з іншими. Для тебе головний зв’язок – зв’язок з Богом. І треба слухати його раніше, ніж людей.

– Як мінімум, не воювати проти своїх братів?

– Ну, я ж кажу – це любов. Ти повинен не просто не воювати, ти повинен любити. Любов – це не емоції, це любов воліативна, вольова любов. Це твої зусилля, твоя праця. Тобі ти будеш відповідати цьому величному розумінню, коли ти взяв на себе відповідальність, що ти християнин.

– А які у вас були Божі знаки у в’язниці?

– Я постійно молився, і мені важливо було почути відповідь. Ми можемо почути лише тоді, коли ми замовкаємо і слухаємо. Дуже багато людей моляться, не очікуючи відповіді. А тут головним є – дочекатися відповіді. І тоді відкривається щось із середини. Або ти побачиш щось зовні, на що досі не звертав уваги – для тебе це знак. Тобто знаки та воля Бога деколи в дрібничках, які втім відкривають нові обрії.

Лана Самохвалова, спеціально для РП

Comments are closed.