Єпископи, священнослужителі, монахи та духовенство Московського Патріархату поклали квіти до пам’ятників Шевченка у низці міст – у Дніпрі, Харкові, Полтаві і Мукачеві.
Про це повідомляє офіційний сайт РПЦвУ.
“З благословення митрополита Дніпропетровського і Павлоградського Іринея, в церемонії покладання квітів взяли участь вікарій Дніпропетровської єпархії єпископ Петропавлівський Андрій і духовенство єпархії”, – йдеться у повідомленні.
Видання Духовний фронт України зазначає, що при житті Шевченка він був підданий критиці представниками московитського православ’я. У РПЦ завжди буйно пучилася цвіль найзапеклішого шовінізму, тому борець за незалежність і свободу України Шевченко був у таких “батюшок” більмом на обох очах. Ненавиділи вони його саме за волелюбство; але їхня професія зобов’язувала їх знущатися якраз із його християнських поглядів.
Коли після революції 1905 року посилився рух за визволення України, саме РПЦ очолила кампанію паплюження Шевченка, бо його творчість стала натхненником українських борців. 1911 року минуло 50 років з дня упокоєння Шевченка і РПЦ навіть заборонила служити по ньому панахиди. Найбільш “ліберальний” погляд на пропозицію відслужити панахиди по Шевченкові висловив, наприклад, Одеський архієпископ Назарій: “За хулителя пречистої Божої Матері молитися треба, але по совісті, щоб Бог простив йому ганебні його писання. Панахиди ж можна служити, але тільки ніяк не в церкві, а вдома”. А Харківський архієпископ Арсеній клопотався перед синодом і міністерством внутрішніх справ, щоб заборонили читати Шевченків “Кобзар”.
Про це детально описує у своїй статті професор і шевченкознавець Дмитро Власович Степовик.
1914 року московські священики накидалися на кожного, хто в пресі чи усно насмілювався сказати добре слово про Шевченка. Вершиною цинізму, і в той же час типовим показником фарисейського обскурантизму в середовищі РПЦ були антишевченківські статті за 1914 рік в журналі “Отдых христианина”.
“Ім’я його (Шевченка) стало штандартом зрадників. Воно теліпається на древку розбійницького прапора. Бандити, які йдуть з погромом на вітчизну; Юда, який продає свого Христа австрійським легіонам і римському престолу; Каїн, що точить ніж на брата, – вони ховаються за ім’ям Шевченка, як за бруствером. Вони вирізали на своїх щитах його віршовані заклики і прокляття. Вони вже не одне десятиліття, за його ідейною допомогою, підкопують коріння величезного російського дуба. Ми зупиняємося з подивом перед постаттю людини, яка обілляла свою думку братською кров’ю рідного народу, яка зганьбила свою душу для нерозумного догоджування смакам невіруючих і перелюбників. Шевченко – не наш. Він ангел, скинутий з неба. Він – марево пустині, яке вабить оманливою картиною прекрасної землі. Він – батько зрадників, натхненник перекинчиків, спокусник хистких умів. Він нам не потрібний”, – йшлось у журналі “Отдых христианина”.
Це “пафосне” шевченкофобство ретельно визбирав, мов ворон на гнойовиці, якийсь протоієрей із “зарубєжной” РПЦ Іоанн Чернавін для своєї брошури “Тарас Шевченко и его религиозно-политические идеалы”, яка з’явилася друком у Нью-Йорку 1941 року – до 80-ліття з дня упокоєння великого сина України. Характерний момент: антипод “зарубєжной” РПЦ, тобто нинішня РПЦ Московського патріархату, заходами свого “издательства Крутицкого подворья” передрукувала пасквіль Чернавіна п’ятитисячним накладом у 2002 році і майже всю цю словесну гнилизну завезла своїй дочірній діаспорній Київській митрополії РПЦ в Україні, яка чваньковито іменує себе “Украинской Православной Церковью”, опускаючи привісок “Московського патріархата”.
Зараз вони насмілились покласти великому Кобзарю квіти, а кілька років тому втікали коли почули вірша Шевченка.
