Серед п’яти сотень громад Московського Патріархату, які в перший рік отримання Томосу перейшли до Православної Церкви України Свято-Покровський храм з невеличкого міста Сарата Одеської області посідає особливе місце.
Цей храм розташований на Одещині і до цього моменту здавалося, що кожну парафію, кожного священника тотально контролює один з головних лобістів Моспатріархату в Україні Одеський митрополит Агафангел.
Ім’я цього єпископа згадувалося у 2014 році в переписці кремлівського блогера Фролова, який у листі до російського куратора пише таке (наводимо мовою оригіналу): “Митрополит Агафангел звонил с чешского номера и сказал следующее: Доведи до Путина, что я и вся Одесская епархия ждем решительных действий по Одессе. Епархия меня поддерживает и готова к бою. Я готов духовно и идейно возглавить восстание».
Проте громада Свято-Покровського храму разом із настоятелем Владиславом Шіманом зважилася покинути єпископа, який не лише в перший рік війни запрошував Путіна, а й концентрує в своїх руках величезний фінансовий, адміністративний, а кажуть і силовий (у вигляді парамілітарних структур) ресурс.
Сьогодні боротьба проти громади триває і відстоюючи її вибір, отець Владислав дійшов аж до Верховного суду України. Чим живе парафія і як це – боротися за духовну свободу в достатньо проросійському регіоні – про це Релігійна правда говорить із настоятелем храму отцем Владиславом Шіманом.
НЕ КОЖЕН СВЯЩЕННИК ЗДАТЕН ВИТРИМАТИ ТАКИЙ ТИСК НА НЬОГО ТА РОДИНУ, ЧЕРЕЗ ЯКИЙ ПРОХОДИМО МИ
– Отче Владиславе, я дивилася відео ваших зборів в січні 2019 року, коли було практично одностайно (287 проти чотирьох) прийнято рішення про перехід до Православної Церкви України. Визнаю, що маю до вашої парафії особливе ставлення.
– Чому?
– У вас виступила вірянка. Вона казала, що не треба боятися бути в Українській Церкві, яка буде в єдності із Вселенською Церквою та закликала всіх згадати, до якої церкви ходили наші бабусі до 1939 року, коли тут була інша держава. Це була церква Константинопольського Патріархату. Моя бабуся жила на цій території і теж ходила до храму Константинопольського Патріархату і навіть співала у церковному хорі. Аж поки радянська влада не вислала весь аграрний середній клас Бесарабії до Сибіру та Казахстану. Але не лише цей сентимент, я була здивована тому, що вся ваша парафія зберегла чистоту та критичність мислення. Вона не була зазомбована ідеєю виключного права “богоспасення русского міра”.
– Далеко не всі священники Одещини навіть Московського Патріархату просякнуті оцією доктриною “русского міра”. Мушу сказати, що не лише я, а й ще чотири чи навіть п’ять парафій разом зі священниками Московського Патріархату були готові перейти до Православної Церкви України. Але не засуджуйте нікого, не кожен священник здатен витримати такий тиск на нього та родину, через який проходимо ми.
– Давайте по порядку. Як визріло ваше бажання перейти до Православної Церкви України?
– Це не одномоментний і не спонтанний процес. Я – родом із Закарпаття, етнічний румун, але я природно почувався українцем, у політичному значенні цього слова. Я румун, але я люблю Україну. Хоча Бесарабія колись входила до складу Румунії. Будучи етнічним румуном, ти маєш бути українцем. Будучи етнічним росіянином, ти маєш бути українцем. Будучи етнічним болгарином, гагаузом – ти маєш любити свою країну. Такою була моя свідомість завжди.
На Одещині я опинився, бо закінчував Одеську семінарію, вона мала певний богословський рівень, тож я обрав саме її. І мені мої переконання не заважали двадцять років служити, формувати громаду та будувати храм.
У 2014 році пройшов певний перелом. Бо я розумів, що згадувати в молитвах когось, хто благословляє вбивати наших пацанів, я не можу. І я, і деякі інші священники допомагали нашій армії. Але ми робили це таємно, бо розуміли, що позиція начальства буде несхвальна. Потім я з друзям поїхав на Афон, своїм коштом, взяли економ-варіант. Ми від монастиря до монастиря ходили пішки. І мене так вразила простота Вселенської Церкви, що я вперше подумав: ми щось робимо не так.
Прийшовши в будь-який монастир, я не міг зрозуміти, хто там головний: хто ігумен монастиря, а хто монах. Вони всі мають однакове облачення, приблизно однієї якості, всі однаково працюють. Знаєте, як я зрозумів, хто там головний? На молитві, коли вони в храм молитися прийшли, настоятель сидів на трошки вищому стільці. Друге, як можна зрозуміти, що це намісник монастиря, це за трапезою. Намісник сидить на виднішому місці. І це разюче відрізнялося від нашої традиції. Там, попри свої нюанси, є і доступність до людей і внутрішній демократизм.
Потім прийшов 2018 рік. Почався процес набуття автокефалії. У Сараті почався збір підписів за зміну підлеглості. Я досі не переконаний, що швидко зважився б на перехід, але самі події підштовхнули нас до цього.
– Які події?
– 26 грудня 2018 року в нас була зустріч в Єпархіальному управлінні в Одесі. Я був благочинним, фактично координував та керував двома десятками священників. З нашого благочиння були присутні троє священників. Нас зібрали стосовно того, що нам належало після нового року проводити збори на підтримку чинного очільника УПЦ Митрополита Онуфрія.
Я після того підійшов до головного помічника владики і кажу: ніяких зібрань у Сараті робити неможливо, тому що там дуже проукраїнські настрої. Тут був батальйон морської піхоти 35-ї бригади і деякі підрозділи 56-ї бригади. Там було багато їхніх АТОшників. Я говорю: «Не треба провокувати людей. Нехай іде так, як іде». З іншого боку, до мене зверталися проукраїнські сили, на той момент було зібрано 600 підписів за зміну підлеглості. Вони теж до мене зверталися: «Отче, давайте проводити збори та визначатися, чи переходимо до Православної Церкви України». Я їм кажу: «Я вас дуже прошу, давайте відбудемо Різдво і Богоявлення». Я не поспішав, зрештою, це відповідальний крок, я сам потребував часу для цього рішення.
Але церковне керівництво відчуло мої сумніви, і вони, напевно, відчули моє ставлення, бо я його в розмовах не дуже приховував, і вирішило діяти “нахрапом”. Вони просто вирішили змінити мене. Спочатку вони інсценували захоплення храму «провосєками» в селі Ярославка, куди запросили мене. Певно, щоб перевірити реакцію. Ніякого захоплення там не планувалося, але цілий день били в набат, людей накручували.
А через два дні мені подзвонило одеське керівництво і сказало, що у нас в Сараті 26 січня буде зібрання благочиння, тобто священників нашої округи. Я прийняв до відома, і подумав, що треба збирати кліриків. Але через годину мені почали дзвонити наші священники та запитувати: “Отче, що відбувається? Одеса запрошує на зустріч в Сарату та каже брати із собою надійних людей”.
– Давайте пояснимо. Благочинний — це керівництво середньої ланки. Ваш обов’язок – комунікувати з підлеглим священством, збирати гроші для єпархії, ви – авторитет та начальник над двома десятками настоятелів. І ваші священники, коли дізналися, що до вас збирають без вашого відома, самі подзвонили і сказали, що готується щось недобре?
– Так. Вони не розуміли, чому моє запрошення дублюється заступником владики, ще й запрошенням із “надійними людьми”. Моя перша освіта — вчитель фізики. Тож я здатен до аналізу. Зіставивши всі факти, зрозумів, що мене просто вирішили усунути (робить паузу)… Не хочу переказувати всіх почуттів. Я побудував цю церкву. Я прийшов сюди в 1998 році, коли був тільки фундамент, тут була абсолютна бідність. Тому що тут ніколи не було православної церкви.
Сарата – німецьке поселення. Німці-колоністи в 1822 році його заснували. До мене служили тут три священники, які побудували лише фундамент, я у 1998 прийшов, а у 2003 відслужили першу літургію в храмі. Тому мені було прикро. І тоді я почав вранці обдзвонювати вірян: 26 числа проводимо збори. Я вже розумів, що назад мені шляху нема.
І відбулися збори в будинку культури ті, які ви бачили. Лише з одним питанням порядку денного – перехід до Православної Церкви України, на яких я виступив дуже коротко, надавши право висловитися людям. Була страшна ожеледиця, тож багато літніх людей не змогло прийти, але нам якоюсь мірою це допомогло. Бо не було і гостей з Одеси, які точно могли привести з собою тітушок.
А я більше всього боявся, щоб не було бійки. Бо це картинка для російського телебачення. Ви знаєте, які картинки робила Москва, пропагуючи ідею “кровопролиття”. Тому для нас було дуже важливо провести все мирно та демократично. І ми впоралися.
– Я бачила зібрання. Казали, що священники використовували при переході адміністративний ресурс.
– Не було ніякого адміністративного ресурсу. Щоб ви розуміли, на момент переходу я з головою місцевої ради більше трьох років не спілкувався взагалі. У нас були дуже непрості стосунки. Я понад 22 роки тут служив і люди мені вірили.
Я ВИЯВИВ ФАЛЬСИФІКОВАНІ ЗАПИСИ, КОЛИ ЗДАВАВ ЗВІТНІСТЬ У ПЕНСІЙНИЙ ФОНД
– Ну а далі почалося ходіння по муках та відповідь керівництва Моспатріархату. Давайте детально.
– Тільки прошу: не називайте нас мучениками від Кремля чи щось такого. Мученики це ті, кого гнали на Соловки, кого вбивали за віру, ми ж просто несемо посильний тягар, відстоюючи своє право бути в єдності із Вселенським Православ’ям і залишатися при цьому щирими громадянами своєї держави.
Ну, але відповідь була дуже красномовною. На мене наклали одночасно три покарання. Мене зняли з посад благочинного, настоятеля і заборонили у служінні. Я запитую юристку Агафангела: одночасно три покарання, це ж догматично заборонено. А вона у відповідь: “Понимаете, владыка в гневе был».
– Через два місяці в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб помінялися дані про керівника громади. Тобто ви виявляєте, що вас заднім числом владою Одеської єпархії УПЦ МП позбавили права керувати громадою. Як ви це виявили?
– Я щомісяця здаю документи в пенсійний фонд, тобто плачу єдиний соціальний внесок. І так само здаю звіт. Мало церков подають звіти, але я здаю, тому що хочу мати пенсію і плачу податки. І коли почали вносити дані, то побачили, що на чолі громади вже зовсім інша особа.
– Тобто представники Одеської єпархії Моспатріархату заходять у публічні державні записи (реєстри) за допомогою посередників та фальсифікують документи, правильно?
-Так. Для того, щоб змінився керівник юридичної особи, мають відбутися збори, на яких повинен бути прийнятий порядок денний і зміна керівника парафії. Або якщо правильно це називати – керівника юридичної організації «Святопокровський храм». Тобто нічого такого не було. Був просто указ Агафангела. А через кілька днів ми дослідили, що вони “зайшли” ще в один реєстр: майнових прав та переписали на одеське управління УПЦ МП будівлю храму. Тобто, вони просто, підробивши підписи в державних реєстрах, спробували спочатку забрати (переписати на себе) у громади будівлю храму, а уже потім змінили фізичну особу – керівника.
– Достатньо стандартний набір дій для УПЦ МП.
– Ми подали скаргу в Міністерство юстиції з підтверджуючими документами, що це було неправомірно зроблено. І 18 квітня Міністерство юстиції поновлює мене як керівника юридичної особи, а також проводить зміни в реєстрі майнових прав, де Свято-Покровська церква Сарати знову з’являється як власність громади. Цьому передувала ще одна подія. Вони спробували захопити храм. Це був той момент, коли я дуже гостро та навіть пронизливо відчув Промисел Божий.
Я в суботу хрестив дитину, телефон забув вдома. А якби навіть мав його, я б не взяв слухавку, бо ж було таїнство хрещення. Тут на мій мобільний дзвонить наша вірянка, моя матушка (дружина) бере трубку, і та каже, що з кладовища йде група людей і каже: зараз ми зайдемо в церкву. Дружина встигла подзвонити нашим вірянам, і через п’ятнадцять хвилин біля храму стояла громада, голова сільради, староста, активісти. Це Бог нам поміг, що вони не залізли в храм, бо повторилася би історія інших парафій, які перейшли, коли заходить “масовка” чужих людей та починається вистава під назвою “молітвенное стояніє”. Бо з ними приїхало декілька мікроавтобусів, можливо, з тітушками. Мушу вам сказати, що ми до самого квітня, поки Міністерство юстиції не поновило записи, охороняли храм. Ділили ніч на три періоди та змінювали одне одного. Виснажливо, але люди розуміли, що так здобувають право на свою церкву.
Зрозумівши, що нас не змогли витиснути шляхом фальсифікацій, помічники Агафангела почали процес визнання неправомірності наших зборів. У липні 2019 року пан Гурин, викладач, доцент кафедри педагогіки, який до речі, в січні вітав мене з переходом, звернувся до господарського суду Одеської області з позовом проти громади, аби визнати недійсними рішення загальних парафіяльних зборів, які відбулися 26 січня 2019 року. Суд першої інстанції, апеляційний суд, а потім і Верховний суд України в задоволенні позову відмовили.
Крім того, було подано декілька заяв, якими поліція відкривала кримінальні провадження особисто на мене. Якийсь священник, який ніде не фігурує і не має жодних юридичних прав, просив у мене відшкодування матеріальних збитків на 100 000 і моральних 200 000 або навпаки.
– Після рішення Верховного суду вони вгамувалися?
– В Одеському апеляційному суді відбулося засідання за іншим позовом – цього разу Каланжова. Він вимагає заборонити Одеській обласній державній адміністрації міняти підпорядкування і реєструвати статут у новій редакції, вказуючи на приналежність до ПЦУ.
МОЇ ОПОНЕНТИ ПОСТІЙНО ЗВОДИЛИ НАКЛЕПИ, ТО КАЖУЧИ, ЩО Я ВСІХ ВИРІЖУ, ТО КАЖУЧИ, ЩО Я ПИВ НА ВЕЛИКДЕНЬ У ВІВТАРІ
– Статут – це важливий документ. Вам його не зареєстрували?
– В реєстрації нам відмовляли вже тричі. А паралельно йде тотальне оббріхування мене та громади з боку митрополита Агафангела. Мої друзі надіслали мені відео, де в одному з сіл митрополит каже, що Шіман служив на Великдень у порожньому храмі і пив та їв у вівтарі. Це абсолютний наклеп. Ви розумієте, що Великий Піст був важким для нас, фальсифікації з реєстрами, спроби захоплення храму. І ось я служив Всенічну, був абсолютно занурений в це, навіть не дуже вдивляючись у присутніх, а коли вже надранок вийшов перед освяченням надвір, то побачив тисячі очей. Я був неймовірно щасливий такою кількістю людей. Не всі з них щонеділі в храмі, але така велика кількість людей вірить мені! Це був момент щастя.
Один з наших літніх вірян, який був зі мною поруч, каже мені: отче, я хотів розплакатися на Великдень, коли побачив людей, коли зрозумів, що ми це все пройшли. Порожній храм така сама нісенітниця, як вівтар і випивка. Або казали, що Шіман та його старша донька будуть вирізати населення. Або приходить до мене молодша донька та запитує: “Татку, а хто такі розкольники”. Я взнаю, що нас так називає людина, якій я дуже допоміг. Я навіть почав читати матеріали про методи маніпуляції та оббріхування, знайшов оці всі взірці дискредитації, і тотальне оббріхування мене та всіх, хто зі мною поруч, або оббріхування у пропорції 60 на 40. Це коли в пабліках Сарати починають говорити наче щось хороше, а потім додають ложку дьогтю. 60 на 40 за Гебельсом, і коли я цікавлюся, хто це вкинув, то з’ясовується, що фотограф митрополита Агафангела.
– Не пішли люди з храму через зміну підлеглості?
– Хтось пішов, хтось прийшов. Я коли думаю про цей рік для себе, для родини – не буду казати, що все було легко. Багато випробувань, значно менше грошей та й судові видатки лягли на мене та громаду, але я став значно вільніший. І моє життя отримало значно більше сенсів. Я завжди був віруючим, це певна константа.
Моя бабуся по маминій лінії – монахиня, мої тітки – монахині, дві мою двоюрідні сестри – монахині. Я зростав у глибоко віруючій родині. Але порівнюючи себе вчорашнього та сьогоднішнього, скажу так: священники Московського Патріархату просто виживають, пливуть за течією. А я долучився до творення чогось дуже потрібного. Крім того, у моєму оточенні з’явилося набагато більше цікавих людей із широким та геть іншим світоглядом.
– І ще, як вам вдалося це все витримати?
– Після Іловайську, – отець Владислав мовчить, важко добираючи слова і наче справляючись з болем, – була місія “Чорний тюльпан”, яка знаходила загиблих. І одного разу вони знайшли загиблих хлопців, у одного з них на грудях лежало Євангеліє, відкрите на сторінці, де були слова: “Не бійся”.
Післямова автора
Незабаром у одному із західних видавництв вийде книга експерта, який перебуває на постійному “балансі” РПЦ, про те, що автокефалія – політичний проект, який не мав перспектив. Автор, якого добре і давно годує офіс патріарха Кирила, буде спиратися на таємні джерела, пояснюючи чому припинилися переходи.
Втім ми сподіваємося, що наші інтерв’ю із кліриками послужать чесним вченим альтернативною картинкою того, як важко здобувається українськими громадами право на релігійні свободи. Прямі злочини, втручання у державні реєстри, використання як протестної біомаси семінаристів, гебельсівський арсенал дискредитації, судові позови – це неповний арсенал того, що за допомоги єпископів використовують РПЦ та Кремль в Україні.
Зауважимо також, що на парафії, де священник не є пропагандистом “русского міра”, люди органічно тяжіють до автокефалії. Отець Владислав не був ані українським націоналістом, ані носієм імперської свідомості. Просто в часи війни віряни без жодних впливів схилялися до переходу в Українську автокефальну церкву.
Лана Самохвалова, спеціально для РП
