Завершується 2021 рік. А Новий рік та каскад різдвяних свят для України завжди мають додаткові радості, це завжди річниця автокефальних подій: Собору, власне надання Томосу. Це час і теплих святкувань, і глибких переосмислень.
Яким був цей рік для вірян, як пройшла свої перші роки Православна Церква України? Релігійна правда вирішила обговорити це з митрополитом Львівським та Сокальським Православної Церкви України Димитрієм.
– Владико, хотілося б поговорити про головні події для Церкви в 2021 році.
– Цей благословенний рік, який добігає до свого завершення був надзвичайно багатий на події. Попри певні обмеження, ми навчилися жити з викликами, навіть інколи здається, що вони нас постійно супроводжували. Кожний бачить і може виокремити свої події. Мені ж, як ієрарху Православної Церкви України, хотілося б назвати дві головні: візит в Україну Вселенського Патріарха Варфоломія і, напевно, прийнятий Верховною Радою закон про капеланську службу у війську. Ці дві події мають своє неабияке значення і вимір щодо Православної Церкви України як помісної та автокефальної.
Візит Вселенського Патріарха Варфоломія в Україну – це знакова та всеохоплююча подія. Хотів би перш за все підкреслити її значення в дусі визнання Православної Церкви України як Церкви автокефальної. Це перший візит Патріарха Церкви-Матері до Церкви-Доньки, яка зайняла належне місце в сім`ї автокефальних церков Вселенського православ`я. Візит Патріарха Варфоломія ще раз підкреслив єдино правильне рішення з надання Томосу про автокефалію Православній Церкві України, яке було еклезіологічно та канонічно правильним й єдиним реалістичним розв`язанням проблеми розділення українського православ`я. «Це був акт відповідальності Матері-Церкви перед мільйонами православних братів», – як заявив в одному із інтерв`ю Вселенський Патріарх Варфоломій.
Закон про капеланську службу у війську давно очікуваний і дуже важливий для унормування провадження праці священників-капеланів серед військових. Він необхідний був лишень тому, що в нас є війна на Сході України. З 2015 року організовано відбувалися поїздки священників в зону військових дій, де питання життя і смерті є до болю загостреним. Приблизно з того часу постало питання про цей закон, який набрав чинності тільки зараз. І ми дякуємо депутатам, які безпосередньо брали в цьому участь і дослухалися до порад тих, хто активно провадить своє пастирське служіння серед військових.
– Що було головною богословською чи просто церковною дискусією минулого року? В Україні чи світі? Як ми з неї вийшли?
– Я не можу зараз точно пригадати таких яскравих богословських диспутів світового рівня чи в Україні. Мені здається, що їм присвоєно занадто високе поняття «богословська дискусія». Що я маю на увазі? Ну ось вже чимало років в Україні провадиться дискусія про церковний календар, і як тільки-но ми наближаємось до Різдва чи до Великодня, то запал цих розмов в суспільстві є досить високим. Однак, це не богословська дискусія, а правильно б назвати «церковно-календарна».
Так само ми можемо більш конкретизувати таку проблему, як «онлайн-причастя», яка взагалі нібито ні в які рамки не влазить, але її можна було б віднести більш до літургійних з точки зору форми подання причастя і дійсно до тих самих богословських з точки зору «перетворення, або ж переісточення» Святих Дарів. У цьому аспекті виявилося, що Церква ще не зовсім готова до таких дискусій і радше стоїть на своїх вікових позиціях, аніж на модерних і передсудних. Однак, наша Церква виявилася спроможною, хай навіть на такому рівні, як це сталося, провести дискусію і видати перший збірник статей з заданої тематики. Тут маю на увазі духовно-просвітницький центр Переяславсько-Вишневської єпархії та її очільника владику Олександра Драбинка.
На мою думку, ми не достатньо ще осмислили або ж по-богословському не проаналізували виголошені слова Вселенського Патріарха Варфоломія під час його візитації в Україну в серпні цього року. Отже, які головні богословсько-канонічні посили або ж меседжі Патріарха Варфоломія, над якими нам необхідно було б глибоко поміркувати? Перше – це роль Вселенської Патріархії у встановленні автокефалії церков України, Росії, Сербії, Румунії, Болгарії, Греції, Польщі, Албанії, Чехії і Словаччини, які були утворенні з канонічно-юрисдикційного тіла Константинопольської Матері-Церкви. Друге – це Вселенське Православ`я – сполучення непоєднуваного в дусі зближення у відмінностях. Третє – це надання ще раз глибинної канонічної та богословської оцінки анексії Московським Патріархатом Київської Митрополії 1686 року, яка на той час була відірвана від того ж самого тіла Константинопольської Матері-Церкви. Четверте – це розуміння сутності автокефалії, як такої, на яке виключне право має Константинопольська Церква і мета її надання для зрілої Помісної Церкви. І насамкінець – роль першості за честю Вселенського Патріарха, яка полягає в жертовному служінні, а не в пихатості влади і просуванню різних отруйних імперських ідеологем, як це пропонується сусіднім Патріархатом.
Як бачимо, тут більше еклезіологічно-богословських питань. Але чому вони, на мою думку, зараз виникають і пов`язані із Вселенським Патріархатом? Тому що питання автокефалії Української Церкви дуже загострило церковний стосунок трикутника рівня Константинополь-Київ-Москва. І кому ж, як не нам відстоювати зараз позицію Матері-Церкви, яка зробила нам такий дарунок, а у відповідь з боку Москви отримує шквал неправдивих звинувачень. І все це реакція на те, як висловився один релігієзнавець, що «Вселенський Патріарх діяв не каноном примусу, а під примусом канону і обернув свою церковну владу не для покарання, а для вивільнення». Нагадую і повторююсь, що всі ці проблеми виокремлені мною із виступів Всесвятійшого Патріарха Варфоломія під час його візиту до України у серпні цього року.
– За два роки можна вже про це поговорити. Яку нову ідентичність має ПЦУ? Як вона відрізняється від, наприклад, УПЦ КП? І з іншого боку, як відрізняється від інших помісних церков?
– Об`єднана ПЦУ з грудня 2018 року перш за все здолала розділення на ґрунті бажання незалежності та визнання Української Церкви з боку Константинополя та інших Православних церков. Адже ми знаємо, що УПЦ КП і УАПЦ змагалися на одному полі і їхнє бажання об`єднатися в єдину Церкву багато років не могло зреалізуватися через певні амбіції та зовнішні впливи, хоча єдина Православна Церква з колишніх двох УПЦ КП і УАПЦ – це була умова з боку Вселенської Патріархії.
Звичайно ж, що тут ніхто не відкидав об`єднання більш ширшого з УПЦ МП. Я думаю, що колись єпископат УПЦ МП, чи як зараз називають РПЦ в Україні, усвідомить свою непримиренну позицію і зрозуміє, що шанс 15 грудня 2018 року був не лишень у двох архієреїв, а майже у всіх.
Не раз Предстоятелем Православної Церкви України Блаженнішим митрополитом Епіфанієм було заявлено про відкритість нашої Церкви, а відкритість означає не просто заявлені можливості Церкви бути ближчою до людей, але й вирішувати більш конкретніші питання – проблему єдності українського православ`я. До цього, між іншим, закликав Вселенський Патріарх Варфоломій під час відвідин України, який стверджував і запрошував «братів у Христі, ієрархів у цій країні, їхній клір та вірян, які не спілкуються церковно з нами, переглянути цю свою позицію…».
Всередині Православної Церкви України нам необхідно ще багато попрацювати для всебічного порозуміння і пізнання. Треба більш глибшого розуміння того, що нас вже нічого не розділяє, а навпаки, ті можливості, в яких діє Православна Церква України на чолі з Предстоятелем Блаженнішим митрополитом Епіфанієм є її справжньою родзинкою тепер для того, щоб просувати ідею єдності українського православ`я.
– Україна живе ймовірним очікуванням вторгнення Росії. Як має поводитися Церква? Готувати людей? Заспокоювати? Чи є внутрішні розмови про це?
– Потрібно перш за все зберігати внутрішній спокій, бо війни супроводжують історію людства. Звичайно, це є катастрофа у людських стосунках, у відносинах між народами. Той, хто прагне війни є бездуховною людиною, з втратою всіх можливих здорових орієнтирів у житті, тому що війна відбирає життя, а відібране життя – це горе, і клянуть перш за все ту людину, яка її розв`язала.
Чи буде в Україні війна? Запитання, яке ставить кожний. Не бракує і роздумів над цим. Багато хто чомусь забуває, що вторгнення Росії в Україну вже давно відбулося, і цей факт зафіксовано ще у 2014 році. Церква завжди закликає до миру, Церква проповідує мир, але мир справедливий, а не примусовий. На жаль, така інформація не заспокоює людей, бо вони й так змучені через пандемію і зрештою тою війною, яка триває вже 7 років.
Люди зараз є не зовсім душевно здоровими. Нав’язливі стани та проблеми з депресією ще нікому не вдалося здолати за просто так, і здається, вони є очевидними. Церква повинна не тільки заспокоювати людей, вони повинна їм давати правильні орієнтири, як у цій ситуації діяти і як у цьому всьому не втрачати свободи особистості й здорового глузду, бо може хтось з цих причин хоче навіть накласти певні обмеження на свободи людини. Нам усім потрібно бути максимально зосередженими і організованими як народ.
Методи ведення війни постійно змінюються, і нам усім відомо про такий термін, як «гібридна війна», або ж «інформаційна». У зв’язку з цим необхідно зауважити одну річ. У перших двох війнах (Перша і Друга світові) люди кидали одне в одного величезну кількість сталі. У цю різанину, як про неї зазначав колись Черчіль, були втягнуті народи, а серед них навіть жінки і діти. Він вбачав у цьому народну катастрофу і психологічні зранення та драму цілих націй. Ми бачимо, що щось подібне продовжується і немає нічого нового під сонцем, тільки військові передові технології нагромадили нові витончені види зброї проти людського життя, і це є очевидним.
Я знаю, що дехто проваджує такі розмови про війну, це стосується безпекових питань і того, як діяти на випадок початку війни. Знаю, що такі розмови тривають у Львові, але я до них залучений не був, і не знаю, щоб ще хто з представників релігійних конфесій Львівщини брав у таких зустрічах участь. А так для нас, віруючих людей, завжди залишатимуться актуальними слова Христа Спасителя в найважчі для Нього хвилини зради: «Тоді Ісус говорить йому: поверни меч твій на його місце, бо всі, хто візьме меч, від меча і загинуть» (Мф. 26, 52). Про це варто пам’ятати усім запаленим до війни головам.
– Чи залишається Церква головним авторитетом у суспільстві? Чи змінюються відносини із суспільством?
– Відносини з суспільством у Церкви ніколи не мінялися, якщо звісно брати сам стосунок Церкви до людського суспільства. Що я маю на увазі? Місія Церкви у людському житті полягає в тому, щоб спасати душі для вічного блаженного життя. Але вплив Церкви на суспільство не тільки в цьому вбачається. Правильніше б сказати тут, що так Церква впливає щодо особистості. Перш за все, Церква здатна преображати суспільство і давати йому відповіді на питання, які його хвилюють. Церква повинна обнадіювати суспільство і слугувати таким собі мірилом справедливості. Саме через це Церкві в різних соціологічних опитуваннях довіряють найбільше громадян, і ця статистика майже незмінна упродовж багатьох років, відколи Церква позбулася тенет безбожного радянського режиму.
Церква і суспільство – це надто широка тема, інколи вона потребує певної конкретики. Все залежить від того, куди буде рухатися суспільство. Онтологічні проблеми диктують свої правила секуляризації. Звісно, Церква з цим ніколи не погодиться. Вона не згідна з тим, що її вигонять зі школи, з суспільних інституцій, намагаються звести до маргінесу звичаї та традиції, а також і віру українського народу, до ницих почуттів, які межують з так званою «толерантністю». Ну ось одним таким доказом може бути те, що не можна згадувати або ж вживати у суспільному просторі таких назв свят, як «Різдво Христове», «Воскресіння Христове» і т. д. Усе більше в засобах масової інформації з`являється образ в бік релігійних почуттів, або ж їх приниження, нав`язування ідей пов`язаних з руйнацією інституту справжньої сім`ї і т. д. Ми не закликаємо до якогось унормування цих речей на законодавчому рівні, яке б викликало незадоволення у площині свобод, але Церква на це завжди буде реагувати гостро і вказувати на видимий гріховний стан суспільства. А той «Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!» (Мф. 11, 15).
– Якби ви мали проводити синаксис для ПЦУ, то які головні питання ви б пропонували винести?
– Питання для мене надважке, бо ніколи над цим не думав. Але деякі проблеми назріли і вони власне вже обговорювались на засіданнях Священного Синоду, в яких я брав участь, згідно ротації. Це як правило перші Синоди Православної Церкви України. Одним із головних питань, як на мене, все таки залишається питання освітнього рівня. Сюди я включаю не тільки духовенство усіх санів, але віруючих людей. На високому рівні Церква повинна подбати про виш, наприклад, це мав би бути Православний Університет. На рівні парафій ми повинні активно впроваджувати діяльність шкіл для дорослих, чи то дітей. Освітня політика Церква повинна бути питанням номер один. Так само активно ми й надалі повинні продовжувати реформу духовної освіти. Як на мене, вона ще не завершена і потребує перш за все вирішення певної проблематики або ж уточнення місця богослов’я як науки у суспільному та освітньому житті країни.
Є ще низка питань, але вони вже заявлені нашою Церквою з вуст її Предстоятеля. Для цього створені синодальні комісії, які у цьому напрямку повинні працювати – статутна, літургічна, міжконфесійних відносин; комісії з вирішення питань соціальної проблематики і т. д. Все це потребує певного часу, а ще більше великих матеріальних витрат. За один день цього всього не можна вирішити. І головне у цьому процесі змін – не забути, для чого покликана Церква і кому в цьому земному житті вона повинна допомогти, на які питання суспільного буття вона повинна відповісти.
Як на мене, то мало б ще раз бути порушене питання пастирської гідності в сучасних умовах секуляризованого суспільства. Здається, що на часі проведення пастирського форуму. Такі вже були, але не в об’єднаній Церкві. Тут є чимало проблем, починаючи з того, яким повинен бути сучасний пастир ПЦУ, і аж до порушення питання покликання, наприклад, до чернечого життя.
– Якими ви бачите відносини із РПЦ. Чи можлива динаміка за нинішнього керівництва?
– Чи готові ми – Предстоятель, діючий Синод – до переговорів з РПЦ в Україні? Так, думаю, що готові, бо наша відкритість до цієї проблеми демонструється вже не один рік. Чи готові з того боку сідати за стіл переговорів? Однозначної і точної відповіді не можу вам дати, з причини того, що це би виглядало так, що я це роблю за них, але не є уповноважений від них цього робити… Це по-перше. По-друге, давайте розміркуємо. ПЦУ – Церква автокефальна, якщо ми сідаємо за стіл переговорів, то ми принаймні ні на кого не оглядаємось, ні в кого не просимо дозволу на те, щоб такі переговори провадити. Тоді це би так виглядало, що у справі єдності ми, як Церква автокефальна, мали б вести переговори з Москвою, з РПЦ, з такою ж самою автокефальною Церквою. Але проблема відсутності єдності українського православ’я є в Україні. Тому ми маємо вести діалог зі структурою РПЦ в Україні, яка називає себе УПЦ (а ми РПЦвУ, чи УПЦ МП, бо ця назва більш для них відповідна). Отже, ми не горді, маємо сідати за переговори з ними.
Однак, існує проблема, УПЦ МП Церква підневільна, тобто така, що залежить від Московського Патріархату. Її очільники у цьому важливому питанні єдності українського православ’я, дискусії чи б пак переговорів, завжди будуть оглядатися на Москву, а тим, хто буде серед очільництва УПЦ МП проявляти будь-який інтерес до переговорів, накивають пальцем з Москви. Ця Церква залежна від політики Кремля, а ви знаєте, що ця політика в Україні має свій імперський інтерес.
Тому перше, аніж вони згодяться з нами вести якісь переговори, вони обов’язково мусять отримати цидулки з Москви, або ж будуть обов’язково зважати на те, яка буде звідти реакція. Залежність є такою, і тут я нічого особливого не відкрив. Просто пересічні віруючі цього не розуміють. В них виникає багато запитань, чому українське православ’я до цього часу не єдине. Але воно не може бути таким з причин залежності статутної, церковної і політичної УПЦ МП від Москви. Багато хто з ієрархів тієї Церкви навіть пропагує єдність з Москвою і вважає такий статус сьогодні єдино правильним. Мені здається, що питання єдності українського православ’я є головним у відносинах з РПЦ. А так, ще які відносини? Зустрічаємось при нагоді, на якихось державних заходах, молебнях, панахидах, вітаємось, посміхаємось, говоримо, але від цих ситуативних зустрічей немає результату.
– Чому по-вашому уповільнилися переходи з УПЦ МП?
– З декількох причин. По-перше, не треба думати, що це мав би бути швидкоплинний процес. Віруючі люди завжди є досить консервативними в усіх сферах життя. Вони є обережними, дуже часто інертними до таких питань. Вони є ще досить не свідомими, хоча й відповідно до соціологічних опитувань справа належності до Православної Церкви України, як до автокефальної, виглядає так, що наших прихильників більше. Однак, на парафіях, особливо сільських, є розділення серед віруючих. Конфлікти розділяють мешканців, навіть часто родичів.
По-друге, УПЦ МП організувала сильний спротив переходам, як правило священники, настоятелі храмів цієї Церкви не підтримують переходів, залякують вірних усіляким викляттям.
По-третє, організована централізована фінансова допомога від відомого бізнесмена для провадження судових процесів, підтримки священників, які втратили парафії внаслідок їх переходу до ПЦУ і побудова нових храмів по селах, навіть якщо там залишилися вірними УПЦ МП від сили п`ять-десять хат. Особливо цей процес будівництва видно на Волині.
По-четверте, відомо, що влада окремо в деяких регіонах звичайно ж позиціонуючи себе такою, що не втручається в ці релігійні протистояння, не поспішає перереєстровувати громади ПЦУ, особливо перехід з УПЦ МП. Причини на це різні, десь затягуються судові процеси, а десь є на різних щаблях обласної влади чиновники, які є прихильниками УПЦ МП. І останнє, на загальнодержавному рівні до цього часу не спрацював закон про зміну назви однієї із конфесій.
– У одному з сучасних богословських творів є такий поділ, мовляв, ієрархія, автокефалія — риштування Церкви, і що відстань між орденом кліриків та вірними в Церкві століття від століття збільшується. Наша церква — це насамперед спільнота вірних чи спочатку ієрархія?
– Я думаю, що наша Церква – це все таки спільнота віруючих, бо всі ми є царським священством через благодать, яку ми отримали в Таїнствах Хрещення та Миропомазання, і подібно до Христа повинні послужити для Бога та ближнього в цьому земному житті за прикладом Ісуса Христа, Який сказав: «Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, а щоб послужити і віддати душу Свою на спасіння багатьох» (Мф. 20, 28). І хоча ми видимо бачимо зовсім інше – церковну ієрархію та духовенство і часто саме так у суспільстві сприймається Церква як інституція, ми повинні намагатися наближати себе до наведених слів Ісуса Христа, бо інакше не може бути.
Церква упродовж свого історичного шляху переживала різні періоди. Хтось із державних мужів її намагався підпорядкувати вузькопрофільним інтересам, як послушну структуру, але ставалось так, що ці держави зникали, а Церква продовжувала жити. Такі питання виникають зараз тому, що в нашому суспільстві є своєрідний запит на простоту, на зовсім спрощенні стосунки, але при цьому не повинен зникати ієрархічний стиль церковного життя і навіть певна, я б сказав, субординація, але не така, як описував її В. Розанов, посилаючись на листа пересічного священника із православної Харківської єпархії від 9 вересня 1905 року: «Владика (а за роками це міг бути архієпископ Арсеній Брянцев. – авт.) приймає усіх священників в передній кімнаті, перед покоями біля вішалки і галошів, – приймає всіх за одним разом і в присутності мирських людей, і якщо хто зніяковіє або ж не зовсім правильно викладе своє прохання, то таких на сміх піднімає, так що ті, хто полюбляв такі комічні сцени, спеціально заходили в передпокої у спеціально визначений для аудієнцій час, поспостерігати, як владика-архіпастир над своїми священниками знущається». Ось такого в сучасній церковній спільноті і в стосунках між ієрархію, священниками та вірними не повинно бути.
– Владико, незабаром Різдво. Як невіруючим людям створити різдвяний дух? Що послухати чи почитати? Про що віруючим людям варто згадати під час Різдва?
– Невіруюча людина завжди до цього свята ставитиметься, як до чергового веселого застілля, і через це клопочеться, щоб її стіл був багатий на різні яства. Не менше, не більше. Взагалі назагал свято Різдва Христового зараз перетворене на споживацький ринок. Інколи складається таке враження, що людина в передріздвяний період ніби постійно перебуває у пошуках їжі, подібно до людини первіснообщиного ладу, яка для того, щоб вижити, постійно займалася мисливством. Ніхто не хоче задуматися навіть на хвилину над сенсом цього свята і цієї події.
Повірте, дехто із тих, хто саме так святкує, порогу храму не переступлять у ці різдвяні дні, натомість обговорюватимуть між собі подібними усю гастрономію свят. Однак, є люди менш церковні, як ми їх називаємо непрактикуючими християнами. Вони не вміють ходити до храмів, але й можуть так само не перейматися гастрономічними особливостями свята. Для одних і для других я б радив все таки прийти до храму для того, щоб вклонитися різдвяному вертепу і подякувати Тому, Хто нас викупив від гріха і смерті. Подякувати за дар життя Богонемовляті, Яке розпочинає нам служити ще із убогих ясел. Тоді цей різдвяний дух або ж настрій підніметься. Я не можу конкретно запропонувати якихось розваг, але читають у святки різдвяні історії, дивляться фільми такої тематики, а також слухають та співають колядок. Радійте тому, що Бог прийшов до нас, щоб нас усиновити і вчинити Його дітьми.
Лана Самохвалова, спеціально для Релігійної правди
