Отець Нестор Назаров обрав шлях служіння у Церкві ще у молодому віці, перебуваючи у пошуках істини і духовних знань. За випадковим збігом обставин він опинився у Домницькому монастирі Московського Патріархату.
Тоді молодий монах не надто розбирався у причинах і особливостях поділу Православ’я в Україні. Але за 15 років у структурі МП йому довелося заглибитися у всі тонкощі і побачити зсередини методи роботи цієї «бізнес-структури», як він називає УПЦ МП, про що розповів в інтерв’ю Релігійній правді.
Отець Нестор перейшов до Української Церкви, тоді УПЦ КП, ще 2014 року – після початку війни, коли вже більше не зміг терпіти проросійські настрої УПЦ МП. Адже, незважаючи на своє походження, священник вважає себе патріотом України.
Зараз він служить благочинним Корюківського району на Чернігівщині – у прикордонному краї, де кількість парафій Московського Патріархату не вдвічі чи втричі, а у 10-15 разів більше за кількість парафій ПЦУ. І навіть у таких умовах священнослужитель намагається проводити просвітницьку роботу з населенням, пояснюючи різницю між ПЦУ і УПЦ МП, а фактично РПЦ в Україні.
– Розкажіть для початку, як ви прийшли до віри і служіння? Чи змалку знали, який шлях обрати, чи можливо прийшли до цього у більш свідомому віці? Як опинилися у Московському Патріархаті?
– 90-ті роки – це був період духовного голоду. Панувала матеріалістична комуністична ідеологія. І коли залізна завіса впала, до нас хлинули усі ці окультизми, східні релігії. Я цим зацікавився, була мрія поїхати на Тибет, тоді це було модно, буддизм тощо.
– Скільки вам тоді було років?
– Десь 20-25 років, після армії. Тоді я вирішив, що їхати кудись далеко, я краще піду у православний монастир, подивлюсь, можливо, там збереглись давні знання. І я поїхав одразу до Патріарха Філарета. Я тоді взагалі нічого не розумів. Приїхав у Києво-Печерську лавру і кажу: «Мені треба до Патріарха». А мені кажуть: «Так Патріарх не тут, він у Москві». «Зачекайте, як у Москві, я ж бачив по телевізору, що у Києві Патріарх є». А вони кажуть: «А, цей. То неправильний Патріарх». Але дали мені його координати. Я потрапив на прийом до Філарета. Він мене вислухав, хотів взяти нести послух у Володимирський собор, але у мене була робота, справи, кажу: «Я ж не можу так одразу». Ну він і каже: «Почекайте тоді, може потім прийдете колись».
– І ви не передумали?
– Мені Київ не сподобався, така метушня… Я подивився на цю Лавру, там такі іномарки, а вони (священнослужителі, – ред.) такі товсті, зарозумілі… І я подумав, що знання мабуть зберігаються у Чернігові, у порівняно маленькому містечку. Мені здавалося, що Чернігів – це місто монастирів, мабуть з десяток повинен бути. А мені там кажуть, що тільки жіночий є. Ну я пішов, познайомився з матушкою Амвросією, вона була духовним чадом преподобного Лаврентія Чернігівського. І вона сказала мені їхати в якісь інші монастирі, бо тут погані, а в Домницький взагалі не треба їхати.
– Це ж той, в якому ви потім стали насельником…
– Я розсудив, що Домницький найближче розташований, і я туди поїхав просто дізнатися, як вони живуть. Перше, що я побачив: ідуть монахи, несуть товстого монаха з бородою. Я запитую: «Хлопці, як мені головного побачити». Вони сміються і кажуть: «Це вже тільки завтра, хай проспиться». Він був у запої.
– То це несли настоятеля монастиря?
– Так, ігумена. Він і зараз ігумен, Варфоломій Ромашко, вже архімандрит. Я дочекався, він протверезів, я прийшов, з таким піднесенням щось йому розповідав. Ну він прийняв мене. А його, до слова, пізніше за п’янку з монастиря виставили.
Я потрапив у такі блаженні часи до монастиря – як перші християни жили. Там зібрались декілька молодих хлопців, ледь за 20 років, таких, як я, шукачів істини. Вони читали святих отців і ділились зі мною тим всім, давали мені завдання вчити молитви. І саме приїхав новий ігумен (на заміну Варфоломію, – ред.), подивився на це і запропонував мене у монахи постригти. Я погодився. Мене у 2003 році постригли в монахи. Я став там жити, мені все дуже подобалось. Але потім нового ігумена вигнали, натомість прислали того алкоголіка назад.
Домницький монастир. Фото: monasteries.org.ua
– А як так сталося?
– Його мама вміє хабарі давати, а РПЦ – це така бізнес-структура. Для мене це потім почало відкриватися. Я спочатку не розбирався, вважав, що тут керує Філарет. Мене на той час цікавило лише вчення. Але потім мені відкрилося, що це бізнес-проєкт. Вони всі там (монахи, – ред.) найманці за гроші. Було декілька хлопців – винятки з правил, але пізніше вони теж такими стали. Система їх зламала.
У цей час я ще так випадково увірвався у цей РПЦшний істеблішмент. Мене посилали збирати кошти у Київ, то я роззнайомився, і мені там підказали, мовляв, у вас же є чудотворна Домницька ікона, а монастир у вас закинутий, то давайте якось розкручувати, давайте ви цю ікону Україною провезете.
І був такий випадок, зайшов я до трапезної Введенського монастиря, а там сиділи ігумен Даміан і народний депутат від Партії регіонів Юрій Болдирєв. І вони говорять, що хресний хід організовують. Хотіли зібрати чудотворні ікони й облетіти Україну. У брата цього депутата якась авіакомпанія і він давав літак для цього. І Болдирєв каже, що нам не вистачає ще однієї чудотворної ікони і питає ігумена, чи не знаєте якоїсь ікони. А я й кажу: «Слухайте, а в нас же є чудотворна ікона». Ну так, вліз у розмову. А Болдирєв питає: «Хто то такий?». А Даміан: «Так це монах… точно-точно, із Чернігівської області, у них там є ікона». Вони взяли нашу ікону, й ігумен мені сказав, раз ти це сам придумав, то давай будеш літати з цією іконою. Я пролетів Україною. Тоді на мене «аеромонах» казали, по телевізору показували, Путін нас вітав.
А потім я почав дивитись, чим насправді є цей МП… По-перше, там гроші на першому місці. По-друге, це ідеологічна структура, як я потім сформулював, «єресь кацапська».
– Що ви маєте на увазі?
– Маю на увазі те, що у них Росія на першому місці, а не Христос. Я по своїй наївності кажу: «Стоп, а чого ви Росію всюди тулите. Ушаков святий – це мене взагалі здивувало. Яким святим він може бути? Я цим обурювався.
– Так само по Україні є багато храмів на честь Олександра Невського, але яке він взагалі відношення має до України?
– Так, так, багато: і Невського, і Матронушки… Культ Росії там дуже сильний.
– Чи обговорювали ви це з кимось в МП, ділилися з кимось своїми спостереженнями?
– Так, з монахами. Обурювався дуже.
– У вашому монастирі багато було насельників?
– Небагато, завжди до десятка людей, а зараз ще менше.
– Вони всі українці? Цікавить ставлення ваших братів до цієї проросійськості.
– Там один єромонах був татарин, другий росіянин, третій ще звідкись. Там українців завжди була меншість. І щодо кадрової перестановки у монастирі, коли повернули того алкоголіка, поясню, чому це сталося. Цей єромонах, якого призначили йому на заміну, був дуже молодий і наївний. Він не вмів давати нагору – архієпископу нашому Амвросію (митрополит Чернігівський і Новгород-Сіверський УПЦ МП Амвросій, – ред.). Ну не вмів він це організовувати. А той хоч і випивав, але справно давав гроші нагору.
– Тобто сплачував щомісячний внесок керівнику єпархії?
– Так. І Авмвросій побачив, що після призначення якось мало надходжень з монастиря…
Вони там і на міліцію, на силові структури давали. Була така система: монастир наймав чоловіків, якихось бродяг. А вони – кримінальні елементи, може за вбивство, за зґвалтування, за грабіж… Такі туди приходили подорожні. І вони їх приймали і кришували. Ті переховувались, працювали, усі чорні роботи виконували.
– Виходить, що у монастирі переховували злочинців?
– Так. Бог його знає, хто вони насправді. Коли випивали, то вихвалялися своїми подвигами. Місцева міліція закривала на це очі, тому що вони приїжджали, ігумен виносив їм гроші, вони по руках вдарили і поїхали далі.
– А з якою метою ігумен утримував таких людей?
– Раби. Безкінечна рабсила, як в Єгипті. Вони за юшку, за койку і за дах над головою там працювали і робили всю брудну роботу. Місцеві баби приносили картоплю, закрутку, ще й варили їм їсти.
У монастирі закривали очі на те, що вони там курять, п’ють, але були певні рамки, типу вживання мало бути помірним. І якщо вони виходили за ці рамки, то викликали міліцію, яка їх там приборкувала, або взагалі виганяли.
– А що монахи? Ви згадували, що навіть ідейні були зламані цією системою і ставали її функціонерами. Можете навести приклади, у чому це проявлялося?
– Ну оборот коштів в УПЦ Московському Патріархаті у 10-20 раз більше, ніж в Українській Церкві. Вони регулярно організовують якісь виставки в різних містах, де продають ікони тощо. Є ціла команда в монастирі: водій і батюшка, який продає. У них є бусік, навантажать його товаром і їдуть, продають по всій Україні. Назад привозили гроші і свій процент отримували. Там крутиться капітал.
До того ж їх підтримує проросійський бізнес. Наскільки я розумію, через ігумена Введенського монастиря у Києві Даміана йдуть кошти з Росії або від проросійських бізнесменів. Він очолює якесь там монархічне товариство (Даміана називають духовним наставником київських монархістів-легітимістів, які виступають на підтримку династії Романових, а у самому монастирі проводив заходи київський відділ «Російського імператорського союзу-ордена», – ред.). І якщо його попросити, він може дати величезні суми на реставрацію храмів.
Вони стоять на варті «русского міра», бачать, де треба укріпити його, і перекидають туди кошти. Це я розповідаю суто за своїми спостереженнями. Там мабуть мільйонні обороти. Коштів ще й на автопарк керівництву вистачає, живуть в шоколаді, ні в чому собі не відмовляють.
– Ви все це спостерігали роками. Як у вас викристалізувалося бажання піти звідти і приєднатися до Української Церкви? Ви розповідали, що на початку духовного служіння не бачили різниці, то як це розуміння прийшло із часом?
– Спочатку я від них дистанціювався. Коли старий ігумен повернувся до монастиря, він привіз свою сім’ю – братів, зятів. Він купував їм квартири, автомобілі. Вони жили на широку ногу. Він порушував чернечі звичаї, жив із жінкою. Його сусіди по квартирі у Чернігові розповідали, що він і повій туди водив, коли з братами гуляли. Я розувірився, не захотів брати участь у цьому.
Я і лишатися не хотів, але і йти зовсім теж не хотів. Преподобний Лаврентій Чернігівський благословив своїх духовних чад купляти хати, тому в усіх монахів там є власне житло, квартири. Я тоді продав свою хату, яку мені бабуся у Кіровограді залишила, купив хатинку біля монастиря у селі Подин і жив там. По неділях приходив на служби, чим міг, допомагав там.
А коли настав 2014 рік, вони почали радіти, що Росія нападає, чекали на російські танки. Усі вважали, що буде швидка анексія. Я тоді не витерпів, кажу: «Ви ж вороги народу, вас треба просто розстріляти». І тоді відбувся конфлікт, я сказав, що не хочу мати нічого спільного з ними.
Після того я з документами поїхав до Чернігова, до архієпископа Чернігівського й Ніжинського Євстратія, сказав, що не хочу перебувати у тому РПЦ серед тих покидьків, і був прийнятий до кліру Чернігівської єпархії УПЦ КП.
– Чи була якась протидія? Навряд чи МП відпустив вас так просто.
– Так, вони потім почали… Я просто в селі розповів про те, що вони – Російська Церква. Це був шок для всіх селян. Вони не знали, що це російський монастир, і вони одноголосно утворили там парафію. Там була одностайність повна. І вони (монахи, – ред.) почали мені казати, що ти краще звідси їдь, тому що тебе нічого хорошого тут не чекає. Вони не напряму мені це говорили, а передавали через своїх людей. «Краще тікай», – так мені казали.
Мені, не буду казати хто, зливали інформацію, що вони там щось готували… Я думав, що вони просто чи зеків наймуть ,чи ще щось.. Ну, знаєте, буде такий напад наркоманів: йшли, пирнули та й усе.
– Тобто була пряма загроза вашому життю?
– Так, тому я був на взводі. Але вони іншим шляхом пішли. Вони просто підпалили мені хату вночі. Я десь о першій ночі вискочив, побачив, що горить дах. Приїхали ці «мусора», про яких я знаю, що вони у них «на зарплаті», і сказали, що це не підпал. А у мене, знаєте, була така звичка, коли плита витопиться, я ще клав зверху мокрі дрова, і вони потроху підсихали. Так оті дрова там так і лежали. Як від тих дров могла бути пожежа, якщо вони навіть не загорілися? Вони (правоохоронці, – ред.) пофоткали, а потім мені розповіли, що вони видалили ті фото, бо їм дали грошей.
– Справа так і лишилася нерозслідуваною?
– Так, вони написали щось для відмазки. Але фактично це був підпал. Я підозрюють, що підвалив Василій Курочка. Це такий сільський «обалдуй»(укр. телепень). він примчався одразу і почав кричати «Він сам! Він сам!» А люди його питають: «А звідки ти знаєш?» Ну він сам себе видав. Приїжджали різні проросійські канали, намагались людей підбурити проти мене, але нічого не добились.
– Як ви пережили цей період? Відомо, що після тієї пожежі вас призначили на іншу парафію до села Жукля Корюківського району.
– Так, там в іншому раойні була пам’ятка архітектури. І була проблема з тим, що настоятелі звідти тікали, бо там своєрідна ситуація. І мені її запропонували. Там будинок зі всіма зручностями, вода в хаті, холодильник, телефон, все є. У мене не було інших варіантів, як поїхати туди. І вже 7-й рік я там є настоятелем, а тепер вже став благочинним Корюківського району.
Покровський храм ПЦУ в селі Жукля. Фото: Корюківське Благочиння ПЦУ | Facebook
– У вас вийшла доволі стрімка кар’єра. Чи отримували ви підтримку від єпархії, чи це ваші заслуги особисті?
– Жодних моїх заслуг немає. Це прикордонні території, вони дуже стрімко вимирають. Коли я в те село, Жуклю, приїхав, там було три магазини, а зараз лишився один. Закрилась школа, пошта… Йде дуже швидка деградація. І кругом по всіх селах, якими я опікуюся, іде деградація на очах. Тому священники не можуть матеріально вижити. Вони збирають речі і тікають звідки. У мене як настоятеля зарплатня 1000 грн в місяць. То всі утекли, я лишився один, мене й призначили благочинним. Такі мої заслуги. Але коли я переїхав, Корюківський район став центром об’єднаної громади, туди всі райони поприєднували. В основному я сконцентрувався на Корюківці (райцентр) і Жуклі, бо там пам’ятка архітектури. Ми зараз починаємо ремонт цього храму.
– Які у вас фінансові стосунки з єпархією? Чи маєте якусь норму зборів, яку маєте передавати керівництву, як це відбувається в УПЦ МП?
– Колись настоятель міського храму у Корюківці робив регулярні перекази, але я не даю, тому що у мене ця міська парафія як локомотив тягне за собою всі інші. Тобто я мушу заправляти автомобіль, мотоцикл – такий у мене автопарк (сміється). Коли десь бездоріжжя, то я їду на мотоциклі, бо на машині проблематично проїхати. І ще ремонт.
– Парафіяни – це переважно літні люди, молодих немає?
– Так. До того ж люди у цих краях невіруючі, вони не розуміють, для чого ці церкви, навіщо воно потрібно. Максимум якісь похорон, панахида тощо. А так, щоб просто піти в церкву, то…
– Виходить, що в Церкви тут більше обслуговуюча функція?
– Так… Це стосується що Московської, що Української Церков. Спілкувався зі своїм колегою з Домницького монастиря нещодавно, він розповідав, що у нього така точно ситуація, ну просто віддзеркалення. Що РПЦ, що ми – глухо все, мало хто ходить, ніякої підтримки немає.
– Ви переходили ще до отримання автокефалії. Чи не було у вас страху, коли усі навколо казали, що там розкольники?
– Були у нас такі розмови про канони. Але я їм кажу: «Дивіться, хлопці, за канонами рукополагають після 30 років. У скільки років вас рукоположили? Якщо буде рукоположений до 30 років, то буде відлучений, який би він не був. Потім ви даєте [гроші] нагору архієпископам. А в канонах що написано? Написано: «Хто за гроші буде рукополагати, той буде відлучений». Тобто ваш архієпископ – він ніхто і звуть його ніяк».
А вони кажуть, мовляв, ми не давали. Ну, вони не давали, то я можу назвати конкретно, хто давав. У нас рукоположили двух єромонахів Самуїла і Ореста. Ігумен зайшов до нас і каже: «Хлопці, я ж заніс архієпископу, скільки належить, ви мені тепер винні». Я їм розклав по канонах, тому вони на цю тему більше зі мною не спілкуються.
– Коли Українська Церква отримала Томос, чи змінилося щось на ввірених вам територіях?
– Складно сказати, людям байдуже, який патріархат. У них є якась церква, батюшка, і їм вистачає. Я міг би заснувати ще парафій ПЦУ, люди є готові, але священників не вистачає.
– Чи ведете якусь просвітницьку діяльність серед людей? Пояснюєте різницю між Московським Патріархатом і Українською Церквою?
– Так, я пояснюю. Я навіть у райцентрі, в Сосниці, закрив одну московську каплицю. Там була така ситуація: вони відкрили свою каплицю у Центральній районній лікарні і почали виносити мізки усім, хто там лежить, в тому числі і моїм парафіянам. І вони оце розповідають мені: «А там кажуть, що у нас неправильна церква».
Це мені не сподобалось, і я поїхав до голови райради, а він – прибічник РПЦ. Я кажу йому, що у нас за Конституцією всі мають рівні права, а чому ви таку привілегію дали одній церкві? Чому ви Московському Патріархату там дали служити і вони мізки обробляють нашим парафіянам? Давайте тоді і нам теж відкривайте, або їх закривайте. Вони намагалися якось від мене відсотатись. Я почав писати кругом про це і їх примусили вирішити це питання. Вони дали два варіанти: або закрити, або нас туди пустити. І я знав, що МП закриється, бо якщо я дійду до райцентру, то їм тікати доведеться.
– Як, на вашу думку, перейменування УПЦ МП вплине на процес переходів? Чи прискорить прозріння людей?
– Я думаю, що буде дуже сильний удар по МП. Можливо, воно їх і не зламає, тому що це настільки сильна структура, що ви й не здогадуєтесь. Це вже як ракова пухлина, яка всю країну охопила. Але зламається громадська думка.
Отак, буває, підвозиш когось, просто якийсь дядя Кузьмич, і він каже: «Ви батюшка?» Кажу: «Так». «А ви якого Патріархату». Я кажу: «Київського». «О, клас! А оцей Московський – до чого тут ці москалі? Що вони тут роблять?» І таке чую часто. І вони (представники МП, – ред.) теж таке чують часто. Я оце іноді думаю, а якби я був з МП, то як би мені було це чути? Цей безкінечний пресинг. Куди не підеш, а тобі кажуть: «А що це ти з Московського Патріархату?»
– Думаєте, що такий психологічний тиск якось вплине на священнослужителів МП?..
– Так, вони не витримають, мені здається. Один бізнесмен мене розпитував про одного батюшку, питає, мовляв, він же з Української Церкви? Кажу, що ні, він з російської. І виявилося, що той йому збрехав. Каже, що священник кілька років тому прийшов до нього просити про допомогу: «Я його питаю, з якої ти Церкви – з Російської чи Української? А він каже, що з Української. Я перепитав, що це там, де Філарет? Він сказав, що так». І він щось виписав тому священнику.
Уявляєте, наскільки вони там вже почуваються. А якщо ще й офіційно їх примусять перейменуватися, то це буде початок кінця.
Ольга Світла
