Священник Олександр Шрамко — одна з найвідоміших постатей в сучасному білоруському православ’ї. Він належить до юрисдикції Білоруської Православної Церкви (екзархат Московського Патріархату – ред.), але чесно говорить про хвороби і проблеми цієї структури, пов’язуючи свої надії на церковне відродження з “низовою” церквою — здоровими парафіяльними громадами. Їх не так багато, але десь на периферії РПЦ, особливо в її самокерованих і напівсамокерованих частинах, однією з яких є БПЦ МП, вони зрідка виникають і навіть мають деякі шанси на існування.
В одній з таких громад — Свято-Михайлівській на околиці Мінська — і служив о. Олександр до самого дня своєї заборони в священнослужінні, якою позначився для нього візит в столицю Білорусі Патріарха Кирила (Гундяєва) в 2018 році. Тоді гнів емоційно нестриманого московського гостя викликали фотографії, які зробив і виклав о. Олександр. На цих світлинах Патріарх виходить з машини, що належить президенту Білорусі в оточенні численної охорони під час богослужіння в одному з храмів Мінська. Параноїдальний страх ієрарха за своє земне життя дійсно виглядає незвично за межами РФ, навіть у невільній Білорусі.
Втім, церковне покарання допомогло о. Олександру зітхнути на повні груди — він став висловлюватися ще вільніше, створив нові блоги, в тому числі, популярний телеграм-канал “Поп вне игры”. Там вільно обговорюється багато “заборонених” для адептів Московської патріархії тем — від переходу на білоруську мову богослужіння до проблем віруючих людей з відмінностями сексуальної орієнтації та гонінь на протестантів в Білорусі.
Він не залишився осторонь загальнонаціональних протестів проти чергової узурпації влади диктатором Лукашенком в серпні минулого року: був одним з організаторів молитовних ходів християн різних конфесій в центрі Мінська, увійшов до Координаційної ради на чолі зі Світланою Тихановською. Внаслідок посилення репресій білоруського режиму та від’їзду за кордон практично всіх активних громадських активістів, які ще залишалися на волі, змушений був також емігрувати до Литви в липні цього року.
– У Білорусі є дві найпотужніші Церкви — Римо-католицька та православна (Московського Патріархату). Як по-різному вони реагували на події минулого року, що пов’язані з узурпацією влади диктатором Лукашенком і загальнонаціональним протестом проти цього! Чому БПЦ МП виявилася не здатною реагувати на це з такою ж гідністю, як Католицька церква, і зрештою повністю перейшла на бік диктатора?
– З Католицькою церквою теж не все так просто — там багато залежить від конкретних осіб. Оскільки Ватикан — світова величина, то він мусить робити гарний вигляд і рахуватися не тільки з режимами Росії чи Білорусі. Католицькі ієрархи намагаються більшою мірою відповідати запитам, потребам своєї пастви.
З БПЦ МП усе дуже просто. Її ієрархія повністю залежна від союзу Росія-Білорусь, від влади. Білоруська Церква не залежить від пастви, бо як традиційна церква вона завжди матиме власних парафіян, які звертаються за требами. Якщо вона втратить якусь частину свідомих парафіян, то статистично це буде майже непомітно. Більшість таких парафіян у минулому році самі усвідомили себе церквою та зрозуміли, що час діяти незалежно від ієрархії, коли церква існує сама по собі, а ієрархія — сама по собі.
ОМОН оточив білоруських християн біля стін Червоного костьолу в центрі Мінська
– Квазіпротестантські тенденції? Як це сполучається з православною еклезіологією?
– Я би це так не називав. Ніхто не створює “окремих зібрань” — люди відвідують ті самі звичайні богослужіння, але намаються гуртуватися навколо близьких по духу священників. Врешті-решт, церква — це конкретна парафія та священник. А ієрархія — то вже надбудова. Світські люди сприймають церкву саме як оту надбудову, а насправді церква під горою — там, де пересічні люди. Вони здатні творити в церкві аналог громадянського суспільства. Цьому посприяли в Білорусі події минулого року.
– Давайте розглянемо долю двох ієрархів, які — певною мірою — стали жертвами подій минулого року. Маю на увазі колишнього екзарха всієї Білорусі митрополита Павла та архієпископа Городенського Артемія. Обидва були звільнені Московською патріархією зі своїх посад з ініціативи Лукашенка. На мій погляд, вони були достатньо лояльними людьми старої формації…
– Я би не сказав, що вони подібні в цьому плані. Мабуть, архієпископ Артемій відверто не висловлювався, але він наблизив до себе осіб із вільним мисленням, ініціативних. Він не шанував усе комуністичне, радянське. У своєму соборі він мав ікони, якими була незадоволена влада — червоноармійці там зображені як біси.
А Павло — то продукт радянської системи. Але його ніколи не любив Лукашенко. Бо ж його нав’язали Білорусі. Цікаво, що Філарета (Вахромєєва) (екзарх Московського Патріархату в Білорусі з 1989 по 2013 рр., почесний екзарх у 2013-2021 рр., у 2009 р. був кандидатом на Московський патріаршій престол, помер у січні 2021 р. у Мінську – ред.) зняли, а Павла (Пономарьова) призначили у той самий день, коли був затверджений черговий транш якогось величезного кредиту Білорусі з боку РФ. Лукашенко показував, що він не був задоволений цим призначенням і не любив Павла, до того ж стався конфлікт поміж Павлом та церковним фаворитом Лукашенка о. Федором Повним. (Коли Павла було звільнено, Повний так і казав журналістам: “Я молився про це” – ред.)
Колишній церковний фаворит Лукашенка о. Федір Повний (праворуч) і колишній прессекретар Патріарха РПЦ МП о. Олександр Волков у Мінську
Напевно, Лукашенко прагнув бачити саме Федора митрополитом. Павло не брав білоруське громадянство, ніби відчував, що він тут тимчасово. Люди звертали увагу, що Павло навіть їздив на авто з російськими номерами, не перереєстрував її. Напруженість відчувалася, не зважаючи на те, що Лукашенко розмістив Павла у своїй резиденції у Дроздах під Мінськом.
А тут — протести, і ніхто не очікував, що вони набудуть таких розмірів. У перші дні було помітно, що Лукашенко почувається покинутим, не знає, на кого спиратися, чому всі проти нього… Зокрема, він покладався на Церкву, вважаючи, що там “усе під контролем”, бо ж Церква завжди демонструвала лояльність. А тут раптом починають із церкви лунати різні голоси, які підтримують протест. Павло спочатку метушився, не міг визначитися, тому що віряни оголосили про щоденні хресні ходи та молебні біля кафедрального собору, що єпархія спочатку засудила. Потім Павло несподівано заявив: “Ну, якщо вони хочуть, я прийду”. Він був настільки розгублений, що сам пішов на чин, якого не благословляв. Павло вийшов до людей, які бажали правити молебень проти насильства, фальсифікацій…
– Ви гадаєте, що він це зробив без згоди Москви, не порадившись з патріархом?
– Гадаю, що ні, це сталося експромтом. Спочатку відмовлявся, і раптом прийшов. На цьому молебні нічого революційного не було — просто миротворча акція.
Коли він пішов до людей, вони почали ставити йому запитання. Хтось спитав: “Навіщо Ви так поспіхом привітали Лукашенка з перемогою?” Я був присутній при цьому. Павло каже: “Ви мене пробачте, що так сталося, що це привітання викликало в вас таку реакцію”. Тобто фактично він вибачився не за привітання Лукашенка, а за те, що збентежив цим людей. А ЗМІ написали, що митрополит вибачився за привітання президента. Трохи інші акценти — і звучить по-іншому. Потім пресслужба Павла намагалася щось уточнювати, але розлетілась саме перша інформація.
Другий момент — він пішов до лікарні, де перебували побиті люди, жертви свавілля, ніби підтримав їх, висловив співчуття. Влада це сприйняла як потурання протестувальникам. Крім того, почали висловлюватися різні священнослужителі — той самий архієпископ Артемій з Городні виступив — і складалося у влади враження, що Церква як “вертикаль” не працює. Якщо митрополит її не контролює, і представники церкви говорять, що хочуть, то він неспроможній, не тримає владу. Так вони вирішили, що треба поставити свою людину, яка буде тримати все, як слід.
Митрополит Павло (Пономарьов) відвідує поранених протестувальників у мінський лікарні. За тиждень після цього він буде звільнений з посади екзарха. Серпень 2020 р.
Так у чудернацький спосіб білоруська влада зробила крок у напрямку церковної автокефалії — щоби екзарх не з Москви призначався, а щоби рішення приймав Мінськ. Павло фактично був призначений всупереч бажанню Лукашенка, був виконавцем волі Патріарха Кирила, то тепер обставини склалися таким чином, що Патріарх Кирило зрадив своїм принципам: він дозволив поставити білоруса, який був близьким до білоруської влади. Тим самим був наданий карт-бланш із Москви: робіть, що вважаєте за потрібне, потім ми затвердимо. Терміново зняли Павла, затвердили призначення Веніаміна (Тупеко), зараз нагородили нового городенського єпископа Антонія (Дороніна), який “придушив” протести у своїй єпархії.
До патріарха писали, були звернення з боку православним білорусів з розповідями про те, що тут насправді відбувається. Але це нікому не потрібне. Головне аби “система працювала”. Лукашенко конче залежить від Путіна, тож нікуди не втече, очікувати реальної автокефалії не варто.
У Білорусі зараз усе перегорнуто з ніг на голову. Нещодавно Лукашенко звинувачував опозицію в намірах впроваджувати автокефалію, а насправді саме він зробив крок до автокефалії. Якщо раптом залежність Білорусі від Москви стала більш слабкою, в ту саму мить Лукашенко зробив би церкву незалежною від Москви. Цікаво пригадати, що коли Павло став екзархом — іще рік не пройшов після його призначення — він виступив з ініціативою розширення самостійності Білоруської Церкви.
– Тоді це видавалося ексцентричним вчинком, майже жартом, якого Павло зрікся наступного ж дня…
– Я був присутнім на тих зборах. Так само були присутні головні білоруські урядовці зі справ релігії, при чому вони сиділи до кінця, хоча зазвичай вони з’являлися тільки на початку таких засідань і виходили. Мені здається, з їхнього боку було певна зацікавленість у тому, щоби Павло це все висловив. Ще припускаю, що ідею такого виступу Павлу підкинув той самий Антоній, який зараз “подавив опозицію” в Городні, за що був нагороджений патріархом. Тоді він був керуючим справами Білоруського екзархату і дуже впливав на Павла. Мені здається, він тоді замислювався над власним майбутнім. Бо в Білорусі єпископу немає куди рости — навіть екзарха призначають з Москви, не свого, білоруського. А якщо здобути статус самокерованої церкви, то посада предстоятеля стане пожиттєвою, і обиратися він буде самими єпископами — як в Україні.
– Чому білоруські православні так неоднозначно ставляться до питання автокефалії своєї церкви, а сама ідея церковної самостійності непопулярна в Білорусі?
– Виходячи з європейського погляду, церква має бути відокремлена від держави, щоби вирішувати свої питання самостійно. Саме на прикладі України ми бачили, що питання автокефалії — політичне. (54,2% українців, незалежно від їхньої конфесійної приналежності, позитивно ставляться до створення ПЦУ і надання їй Томосу. Майже 65% населення України переконані, що відмовлятися від Томосу про автокефалію ПЦУ не можна – соціологія КМІС, 2019 рік – ред.) Питання вирішувалося на рівні президента, який використовував це під час передвиборчих перегонів, і парламенту, який звертався до Варфоломія (насправді спочатку до Вселенського Патріарха звернулися ієрархи УПЦ КП, УАПЦ та частина УПЦ МП – ред.). На мій погляд, це архаїчне уявлення про місце церкви в суспільстві. Взагалі, питання автокефалії втратило актуальність сто років тому, якщо не раніше. Тоді церква була атрибутом державності, тому після виникнення суверенної держави проголошувався суверенітет її церкви. Зараз ми прагнемо невтручання, нейтралітету держави в цих питаннях.
Наша Білоруська церква перебуває в такому внутрішньому стані, що жодного доброго рішення ухвалити не здатна. До того ж, питання автокефалії — суто технічне. А його підносять до рівня догматичного! Деякі прості люди сприймають ідею автокефалії майже як єресь, хоча Вселенська Православна Церква складається з автокефальних церков. Це питання можна обговорювати тільки в спокійному стані, коли воно не буде сприйматися як питання надзвичайної ваги. Його порушують здебільшого люди світські, які не відвідують церкву.
о. Олександр (у центрі) бере участь у акції протесту проти диктатури у серпні 2020 року
– Ні, йдеться про європейське майбутнє Білорусі! За умов диктатури ніякого нормального життя бути не може.
– А в майбутньому ставлення до церкви має бути демократичним, тобто — невтручання у церковні справи. Кілька місяців тому запустили фейк, що Тихановська добиватиметься автокефалії, хоча вона цього не говорила і сто разів це спростували, але в Москві досі це повторюють. Ми контактуємо зі Світланою Тихановською і вона неодноразово підкреслювала орієнтацію на демократичні свободи, коли держава не втручається у релігійні справи.
– Але ось в чому проблема. Альтернатива автокефалії для Білоруської Церкви — тотальний контроль з боку Московської патріархії, яка не тільки чужа демократичним цінностям, соборності, але й поступово віддаляється від світового православ’я, розриває канонічне спілкування з помісними церквами. Відмовляючись від автокефалії, Білоруська Церква робить себе заручницею свавілля Москви. Білоруська Церква ж не у Вселенському патріархаті зараз перебуває!
– А хто відмовляється? Немає механізму вивчення думок церковного народу Білорусі. Рішення приймають політики, бо автокефалія не просувається без них. Зсередини ж церква поки не здатна тверезо та спокійно вирішувати такі питання.
Свавілля Москви — це перебільшення. Тому що в церкві взагалі немає вертикалі — вона існує окремими шарами. Наприклад, ми служили білоруською мовою, мали академію з вільним устроєм (зараз її придушують)… Є такий мем – “Автокефалія мусить бути в головах” – не як структура, а як розуміння відповідальності кожного християнина за церкву. Московський патріарх не тримає на контролі всю Білорусь — вона живе власним життям, яке можна організувати без жодних структур.
Ще важливо, що ми практично не маємо напруги поміж росіянами та білорусами, не маємо ворожого ставлення до всього російського. Тому сам факт належності до Московського Патріархату в нас не викликає ідеологічних заперечень, як в Україні. Тут не треба ставити питання про зміну екзархату на самостійну церкву, а треба говорити про збільшення повноважень екзархату — надання йому прав самостійно обирати єпископів і митрополита.
Наприклад, я зараз приїхав до Литви. Литовська єпархія РПЦ з точки зору Московського патріархату — звичайна, вона ніякого особливого статусу не має. Але держава її зареєструвала як Литовську Православну Церкву і ступінь підпорядкування цієї церкви зовнішньому центру не надто цікавить державу. На хвилі національного відродження Литви колись ставилися питання “А чому ми не маємо автокефалії?”…
Священник Олександр Шрамко перетинає литовський кордон
– Литву аж ніяк не можна порівнювати з країнами, де православні становлять більшість. Православні в Литві — доволі маргінальна конфесія, майже на рівні старообрядців…
– Ну, не на рівні… Мені казали, що половина православних священників Литви мешкають у Вільнюсі. У будь-якому разі, життя православних Литви відрізняється від пересічної єпархії РПЦ.
– Наскільки я розумію, Ви не підтримуєте рішення Московського Патріархату про розрив спілкування з Константинопольським Патріархатом. Маємо Томос Константинопольського Патріархату, де визнається, що Київська митрополія ніколи цілком не передавалася до юрисдикції Москви. Скасувавши акт 1686 року, Константинополь у 2018 році повернув Київську митрополію під свою повну юрисдикцію. Як ми розуміємо, історично Київська митрополія охоплює території Білорусі та Литви… Чи визнаєте Ви, що ці акти безпосередньо стосуються Білорусі?
– Я не вважаю, що в цьому конфлікті хтось правий. Обидві сторони виявили недалекоглядність і зробили неправильні кроки. Рішення Москви про розрив спілкування було прийнято від відчаю — не знали, що робити, але треба було реагувати. Цього рішення не виконують навіть деякі ієрархи Московського Патріархату.
– Що можете сказати про нинішнього екзарха Білорусі Веніаміна? Чи знайомі Ви особисто?
– Звичайний служака! Тісно я з ним не контактував, хоча ми закінчили один виш — факультет радіофізики та електроніки! Він молодший за мене і закінчив пізніше. Я спостерігав його більш-менш близько, коли він у Мінську був вікарним єпископом. Нічого цікавого, але з претензіями на показову духовність. Він має вигляд аскету, бо худий, така статура.
Веніамін виконує все, що йому каже начальство. Єпископом він став, коли митрополит Філарет (Вахромєєв) був у такому стані, що практично владу в церкві захопили секретар Кожич і Антоній (Доронін), нинішній Городенський. Вони казали: “Так благословив владика”. І ніхто не міг перевірити, бо тільки вони мали доступ до тіла. Саме тоді був призначений вікарний єпископ у Мінську і, мені здається, вони спеціально підібрали людину, яка цілком керована. Веніамін робить усе, що скажуть, але він хитріший, ніж здається ззовні.
Пригадаймо приклад протоієрея Федора Повного. Він був фаворитом Лукашенка, скрізь виступав за нього, відверто закликав через телебачення голосувати за Лукашенка. Стверджують, що він вплинув і на рішення призначити Веніаміна новим екзархом. Тобто — розраховував, що Веніамін стане декоративною фігурою, а сам Повний обійме посаду керуючого справами екзархату, яка тривалий час лишалася вакантною. Але не так сталося, як гадалося. Спочатку з телеефіру зняли програму Повного “Недільна проповідь”. Потім Веніамін опинився в потрібну хвилину в потрібному місці, щось сказав — так, що його дуже сильно полюбив Лукашенко. Таким чином, Веніамін став “першою дружиною”, а Повного посунули на задній план. Для нього створили новий відділ екзархату зі зв’язків з якимись вишами — але це абсолютно не його рівень.
Веніамін також звільнив його з посади настоятеля собору всіх білоруських святих, який Повний пестував, це була справа усього його життя (спеціально з Москви приїздив його освячувати патріарх!). Веніамін призначив настоятелем себе, а Повного залишив ключарем. Зараз його вже не чутно, він зник.
– Що зараз залишилося від християнських рухів спротиву, що виникли восени минулого року? Зокрема, наскільки активно працює група “Християнська візія” у складі Координаційної ради (де факто — альтернативного уряду) Білорусі?
– Я сам належу до цієї групи. До Координаційної ради мали можливість увійти усі охочі. Вона була замислена як перехідна структура для передачі влади. Християни різних конфесій у складі ради об’єдналися в цю групу. Зараз рада відіграє більше формальну роль, а от група “Християнська візія” розвивається та набирає обертів. Зокрема, розробка майбутньої конфесійної політики, оцінка поточних подій, моніторінг репресій віруючих, боротьба за релігійну свободу тощо — головні напрямки роботи. До групи входить приблизно 20 осіб. Ми не розголошуємо імена тих, хто ще лишився в Білорусі, бо за одну належність до групи можуть репресувати. Нас зблизила спільна молитва, на яку християни різних конфесій збиралися в центрі Мінська під час початку протестів.
– Чи багато людей з середовища духовенства чи християнських активістів зараз перебувають за гратами в Білорусі?
– Так, багато. У липні цього року відбувся обшук у будинку євангельського пастора з Вітебської області Олександра Зарєцького, який підписав лист проти насилля. У Мінську був затриманий католицький активіст Руслан Таштиміров, який зараз перебуває на підписці. Вже в серпні затримали священника БПЦ МП Івана Тютюнникова з Жодіна під Мінськом за те, що в його машині грала пісня Цоя “Мы ждем перемен”. Громадським активістам, які були затримані чи засуджені раніше, не надають можливості спілкуватися зі священниками чи читати релігійну літературу, що нібито гарантовано білоруським законодавством.
За цю світлину авто, на якому пересувався Мінськом Патріарх Кирило, о. Олександр був заборонений у священнослужінні
– Нещодавно Ви переїхали з Білорусі до Литви. Як Ви пройшли шлях від забороненого у служінні священика до політичного втікача?
– Я завжди був певною мірою опозиціонером, прихильником демократичних змін. Так само я був критиком сучасних церковних порядків. В останній раз мене заборонили у служінні після того, як я розмістив у блогах фото з номером авто, що використовувалося під час візиту Патріарха Кирила до Мінська. Після цього я став навіть вільнішим у формулюванні своєї позиції. У Білорусі священники, які вільно висловлювали свою позицію, — або служили в Городенській єпархії під прикриттям архієпископа Артемія, або репресувалися — як священник Володимир Дробишевський з Гомеля, які двічі відсидів 10 і 15 діб, а зараз емігрував до Франції. А я вів телеграм-канал “Поп вне игры”, де постив усе, що хотів. Я брав участь у Конституційній комісії, яка зараз працює при Тихановській.
Коли почали арештовувати людей за лайки, коли всі джерела інформації, на які я посилався у своєму каналі, почали визнавати “екстремістськими”, то я зрозумів, що це торкнеться мене, що завтра за мною прийдуть. Якщо проводять обшук, то обов’язково конфіскують усе обладнання. Взагалі стало вкрай важко жити, тому що з усіх боків оточує брехня, перекручування реальності, насаджується атмосфера фальші у країні.
Коли я вже поїхав (у липні), до моєї квартири теж прийшли… Литва ставиться з порозумінням, надає гуманітарні візи. Наші православні мені допомагають облаштуватися в Литві, я орендую квартиру, живу нормальним життям.
Розмовляв Олександр Солдатов, спеціально для «Релігійної правди».
