Провівши десятки розмов зі священниками та єпископами Сходу, Півдня та й Центральної України, я дивувалася тому, з яким болем, деколи вигадливістю, деколи дипломатичністю, деколи сміливістю (бо ж тітушки були вже тоді), попри шалений спротив проросійськи налаштованого чиновництва, пробивалася та закріплювалася Українська Церква в цих регіонах. Коли чиновнику нижчого рангу просто в очі священники та єпископи говорили: не бійся, що звільнять, ти українець, невже твої батьки не мають права на свою Церкву. Але якщо говорити про Донбас, де утвердження Московського Патріархату було чи не стратегічним завданням місцевих політиків, здається, тут був обраний безпрограшний шлях.
«Релігійна правда» поспілкувалися з митрополитом Донецьким та Маріупольським Сергієм, який останні 12 років керує єпархією ПЦУ на Сході, з них 7 років – у стані війни.
НА ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ НАШИМ БУДИНКОМ МИЛОСЕРДЯ ОПІКУЮТЬСЯ НАШІ ВІРЯНИ
– Владико, – кажу я митрополитові Донецькому і Маріупольському ПЦУ Сергію Горобцову, – коли я гортаю ваші сторінки у соцмережах, то здається, що ви в Маріуполі, де зараз центр вашої єпархії, маєте всі види благодійної діяльності, які вигадало людство.
– Це не лише моя заслуга, це праця наших священників, які повірили в 90-х роках мені, тому що ми, мабуть, найпершими почали займатися благодійністю тоді ще в Київському Патріархаті. Відкрили хоспіс, який сьогодні функціонує, на жаль, на тимчасово окупованій території.
– Це той ваш знаменитий Єпархіальний будинок милосердя на Донбасі?
– Так, він виконує роль хоспісу та надає паліативну допомогу онкохворим та невиліковно хворим. Там зараз перебувають люди, які через війну втратили кінцівки, старенькі люди, які попали під бомбардування.
– Хто зараз опікується тим хоспісом?
– Ваш покірний слуга, митрополит Сергій. На відстані, бо він на окупованій території, я ж туди не в’їзний. Ми передаємо продукти харчування, підгузники, кошти на той бік. А там зараз перебувають наші волонтери, декілька священників, декілька матушок, але їм дуже-дуже складно.
Він там існує, як в катакомбах. Цей притулок розміщений у Тельманівському районі, після перейменування Бойківський район, село Греко-Олекандрівка, дуже мальовниче село на березі річки Грузький Яланчик. Там гарний панський сад, у нас там є господарство: кури, корови, поросята, качки, до нас приходять і фазани, навіть були такі випадки, коли і лебеді приходили. Там поруч – велика дамба річки Грузький Яланчик, тому дуже багато птахів, і вони інколи харчуються у нас.
Тобто наші літні бабусі і дідусі мешкають там, як у раю. Дуже гарно, затишно, але проблема в тому, що ми не можемо туди потрапити. І зараз набагато складніше щось туди передавати, тому що блокпости, на жаль, через карантин закриті. Ми не можемо туди передавати все, що хотілося б.
– А окупаційна влада бодай мінімальний соцпакет харчування там забезпечує чи ні?
– Абсолютно ні. Це все існує виключно коштом добровільних пожертв наших віруючих. Наші священники, парафіяни мешкають там, мабуть, як в тридцятих роках, там про те, що ти думаєш, ти не можеш сказати вголос.
Вони взагалі не чіпають жодної політики, а займаються виключно благодійністю, службами, священники правлять літургію, обряди звершують. І слава Богу, що зараз немає такого, щоб карали священників як в 14 році за українську мову. У нас переважна більшість богослужінь проводиться українською мовою.
– Я читала, що в 14-му наших мало не вивозили і імітували розстріли, а зараз дозволяють функціонувати бодай якось…
– Там залишилося 36 парафій, Будинок милосердя і єпархіальне управління. І на ці 36 парафій залишилося тільки четверо священників та диякон і дві старенькі-старенькі монахині, які виконують келейне правило у своїх квартирах.
Думаю, влада так званої «ДНР» свою роль виконала. Вони не дають можливості нам розвиватися, відкривати нові громади, відкривати церкви і вони обмежили повністю наш рух, аж до того, що не можуть священники відспівувати на цвинтарях покійників тому, що там повністю все зав’язане на Московському Патріархаті.
– Ми ще повернемося.
– Але ви знаєте, я впевнений, що з часом все це пройде. Будемо згадувати, як страшний сон ці гоніння і т. д.
– Ви в цьому притулку причащали людей?
– Не завжди. Там же ж у нас були і мусульмани, і протестанти, були атеїсти. І унікальний цей Будинок милосердя в тому, що ми приймали представників всіх конфесій, навіть атеїстів, намагалися донести Слово Боже. Був такий випадок, коли дід родом зі Старобишівського району, який раніше очолював партійну організацію, розповідав, що Бога немає, а попи всі шахраї…
– Жив у церковному притулку та обзивав священників шахраями?
– Так, так. Він дуже любив рибалку, а я теж люблю посидіти з вудочкою, коли є час. Ну, і з цим дідом якось сіли і може години півтори-дві спілкувалися. Він одне доводив, я йому інше. Людина дуже талановита, мудра, але переконати відразу неможливо було, тому що багато років жив науковим атеїзмом. А потім він захворів, пролежав дуже довгий час. Його всі жаліли, допомагали. У нас дуже штат був милосердний і професійний, починаючи з того, як треба поміняти підгузок, обробити тіло.
І от один раз він зателефонував до нашого священника отця Валерія і каже: «У мене зараз батарейка розрядиться, якщо можна приїдьте і візьміть з собою все для того, щоб можна було мене похрестити». Священник встиг – похрестив, а ввечері цього діда не стало.
Звичайно, він покаявся за все своє життя, за невіру. Це тільки маленький приклад, їх було дуже багато, з 1998 року, уявіть собі. А менше 30 людей в Будинку милосердя не було, і 100 людей бувало одночасно. Різні люди – викладачі, доярки, колгоспники, партійні, атеїсти. Колись буде час, то можна декілька томів написати про життя Будинку милосердя і православних священників.
– Фантастика, звичайно. Це таке просто чудо.
– Ми намагалися зробити все на найвищому рівні. Я їздив багато разів в Ізраїль, дивився, як у них це сплановано. У них притулок називається «Битавод» і він, як п’ятизірковий готель. І мені хотілося зробити теж саме і в нас, втілити це в дійсність. Ну, і ще їздив у Вроцлав, у Польщу, і навчався у римо-католиків, у них хоспісна служба дуже розвинена при підтримці Папи. І все, що міг, я втілив. Привіз усе необхідне, починаючи від функціональних ліжок, душових кабінок спеціальних, щоб туди можна було на візочку інвалідному завозити людину мити.
І я пишаюся тим, що моїй команді і нам на той час вдалося зробити насправді європейський Будинок милосердя. Мені дуже хотілося, щоб у ньому не відчувалася «приютівщина», щоб люди почувалися там як удома. У нас в кожній кімнаті іконки, телевізор, і на підлозі вишиті самоткані килимки, у кожної бабусі є свій кіт. Нас спочатку санепідемстанція карала за котів. А потім ми їх переконали, що інколи киця може лікувати. Були такі випадки, що в бабусі тиск піднявся до 200, тільки кіт стрибає на живіт, вона починає гладити його, стає легше, навіть не треба давати препарати.
Уявіть собі, у мене було 600 кущів троянд, понад тисячу тюльпанів – справді рай! І бабусі також любили погодувати курочок, навіть серед них були сварки, хто піде, чия черга яйця збирати. Майже кожен вечір я сідав за рояль або брав акордеон і ми з ними співали і християнські, і українські народні пісні.
ГРОМАДУ УПЦ МП РЕЄСТРУВАЛИ НА ДОНБАСІ ДВА ТИЖНІ, А УКРАЇНСЬКУ ЦЕРКВУ – РІК
– Як вдавалося знайти фінансування, там же Українську Церкву не підтримували?
– Головне, підтримував Господь Бог. Нам не відразу повірили, пропаганда була колосальна з боку Московського Патріархату, що ми, мовляв, розкольники, безблагодатні, не канонічні і т.д. А потім, коли люди побачили нашу діяльність, рівень довіри зріс.
«Янукович енд компані» робили все можливе і неможливе, щоб ми не могли зареєструвати нашу громаду. От, наприклад, якщо конфесія Московського Патріархату хотіла зареєструвати парафію в селі чи в місті – на все про все їм потрібно було два тижні. Нам реєстрували пів року-рік. За цей рік треба було десятки разів приїхати до уповноваженого у справах релігії, потім привезти списки всіх вірян, щоб це були живі люди, церковну десятку треба було привезти. Сказати, що вони не проти. А потім окремо ще з кожною людиною працювали їхні представники, переконували, що не треба вам ставити підпис, це не така Церква, давайте краще Московський Патріархат, вони канонічні, вони заможні, у них є гроші побудувати церкву, а з цими ви будете тільки мучитися. Вони намагалися зробити все можливе і не можливе, щоб нас на Сході України не було. Але Євангеліє каже, що Бог не в силі – Бог у правді.
Так сталося, що в Тельманівському, Новоазовському, Старобишівському районах дуже багато переселенців із Західної України. Під час операції «Вісла» українців із Польщі переселяли на Схід України. Це українці, які мали і мають свою ідентичність, які спілкуються українською мовою, навіть зараз. Які шанують обряди своїх батьків, своїх пращурів стосовно Різдва Христового, коляди, 12 пісних страв і т.д. Якось ми зустрілися з людьми в селі Свободне у Тельманівському районі. Вони дуже просили, не відпускали нас, щоб ми реєстрували громаду. Щоб у нас була церква наша ріднесенька українська, щоб ми обов’язково правили службу українською мовою за свій побожий народ, за свою владу, за своїх дітей, за свою рідну землю.
І ми зареєстрували першу релігійну громаду Святих Первоверховних Апостолів Петра і Павла. На той час спонсорів не було – основний спонсор і меценат – це наш Господь Ісус Христос, який нам в усьому допомагав. І потім знайшлися люди не байдужі, почали допомагати будматеріалами, продуктами харчування.
Це десь кілометрів 60 від Донецька. Зараз там стоїть гарна п’ятикупольна церква, гарний іконостас, чудові люди. Під час богослужіння співає вся церква, тобто, не хор, а вся церква співає, всі люди, антифони, «Вірую». В наших церквах майже не існує розцінок, цінників на треби, на таїнства. І навіть ми таку маленьку реформу вже давно проводимо, щоб у церкві нічого не купувалося і не продавалося.
Я думаю, що з часом все це буде, от в багатьох церквах у нас лежать свічки різних номерів, люди просто приходять, беруть скільки їм потрібно, в кого є щось вкинути – жертвують, якщо ні – вони знають, що можна взяти безкоштовно. І це свідчення того, що священники не працюють в церкві, а служать.
КОЛИ ОКУПАНТИ ХОТІЛИ ЗАБРАТИ НАШ ХРАМ ДЛЯ МП, ТО НАШІ СТАРЕНЬКІ БАБУСІ ПРИЙШЛИ І СКАЗАЛИ, ЩО НІКОГО ОКРІМ УКРАЇНСЬКОГО СВЯЩЕННИКА НЕ ПУСТЯТЬ
– А як у вас не забрали храм?
– Намагалися декілька разів забрати. Приїжджали священники Московського Патріархату з казаками і з представниками окупаційної влади і переконували наших вірян, що скоро ваша церква закриється. І що цікаво, у нашого священника в дуже важкому стані була матушка, їй зробили операцію і їй терміново потрібні були медикаменти. У так званій «ДНР» медикаментів не було і священник прийняв рішення поїхати в Маріуполь за ліками і потім повернутися. Він саме виконував обов’язки настоятеля цього храму. Він приїхав, купив все, ми йому тут трохи допомогли. Повертається, це вже ввечері було, наш блокпост проїхав, під’їжджає до «денеерівського» поста, його затримали там до пізнього вечора, допитували, а потім видали паспорт із забороною в’їжджати на територію «ДНР». Чому? Вважайте, що це депортація. Каже, у мене там дружина помирає, мені терміново треба передати ліки, ну, будьте людьми, у вас же у самих є дружини і мами. Вони звели автомат, кажуть, давай їдь, а то ми тут зараз зробимо. І той приїхав сюди, плаче. Потім якось передали ці медикаменти.
І тоді, коли не було богослужіння пару тижнів у церкві, приїхали представники МП Новоазовська і військові, зібрали нашу громаду, і сказали, от бачите, ваш батюшка вас зрадив. Він кинув вас напризволяще, не хоче сюди приїжджати, поїхав туди, де краще, давайте ми дамо свого священника, дуже відповідальну людину, в якого є богословська освіта. Якщо захочете, він може з вами навіть спілкуватися українською мовою, тільки служити церковнослов’янською. Вони сказали, ми свою церкву не віддамо. Якщо треба, то будемо тут стояти на смерть. А це казали бабусі старенькі, дідусі, трохи молоді – що вони можуть зробити проти автоматів. Але той дух та міцна віра, любов до своєї Української Церкви перемогли.
– Вони не побудували такий самий Будинок милосердя, як ви, це ж не стало для них прикладом, але за першої найліпшої нагоди полізли в храм. Ну, нормально?
– Я туди дав священника одного, він обслуговує 15-20 парафій. Сьогодні він в одному храмі літургію, завтра в другому храмі вечірню, в третьому – молебень, в четвертому парастас. Ну, нічого не зробиш, треба таким чином діяти, щоб зберегти цю лампаду української надії і благочестя.
Я впевнений, що з Божою допомогою ця війна припиниться, бо люди не можуть припинити цю війну, не можуть ні з одного боку, ні з іншого боку. А я впевнений, що цю війну припинить Господь Бог. Якщо люди почнуть молитися, цінувати свободу, мирне життя, як великий Дар Божий, який був у нас, то Господь обов’язково дасть нам перемогу і закінчення цієї клятої війни.
В 2014-М “ДЕНЕЕРІВЦІ” ЗАЙШЛИ В ЦЕРКВУ, ПОГРАБУВАЛИ, ЗАБРАЛИ ВСІ ЦІННІ РЕЧІ, ВИВОЛОКЛИ УКРАЇНСЬКІ РУШНИКИ, УКРАЇНСЬКІ ХОРУГВИ, ТІ, ЩО ЛЮДИ ШИЛИ, ЦЕ ВСЕ СПАЛИЛИ
– А як бойовики чинили з іншими храмами?
– Є чудова церква Свято-Преображенська в Новоазовському районі, село Октябрське. Там служив один із найкращих священників нашої єпархії. Він благодійник, його поважали і молодь, і громада, навіть і влада, тому що він біля церкви посадив розкішний сад. Разом з парафіянами вони зробили з напівзруйнованого будинку культури церкву, зробили гарний іконостас, там була недільна школа для дорослих, недільна школа для дітей, біля храму поставили дитячий майданчик. Бо в селі взагалі не було ніяких розважальних об’єктів.
“Денеерівці” в 2014 році зайшли в те село, пограбували людей, вбили фермера-мецената, заборонили, щоб священник відспівував його. Вони зайшли в церкву, пограбували, забрали всі цінні речі, виволокли українські рушники, українські хоругви, ті, що люди шили, це все спалили, винесли всі ікони – все, що нагадувало про Україну і українство, спалили, знищили. Залізли в карнавку пару копійок забрали, кагор весь випили. Потім почали шукати священника. Священник якраз був разом із родиною в Маріуполі.
– Ну який російський казак не любить церковного вина з пограбованої церкви…
– Нагадили там, а потім навіть на якійсь час зробили трупарню для своїх вбитих.
– Це прямо в храмі?
– Прямо в храмі. І оголосили полювання на цього священника і сказали, що вб’ють і так далі. Священник телефонує і каже, владико, я готовий стати мучеником, тільки мені треба, щоб я був 100% впевнений, що діти мої будуть прилаштовані чи в Центральній Україні чи Західній. Кажу, Олександре, не треба, не потрібні нам мученики. Потрібні живі священники, які будуть виконувати свої пасторські обов’язки, виховувати молодь і розповідати, що бувають в житті і такі випробування. Але треба достойно, не спокушаючи Господа Бога, всі ці випробування пронести.
І я на той час дав благословення і більша частина священників, які молилися за Україну, які брали участь у проукраїнських мітингах, виїхали. Безперечно, священики не мають права брати зброю в руки, але наша зброя – це наша віра, наша любов, наше милосердя, Слово Боже, наші добрі християнські вчинки. Я дуже часто розмірковую разом з політиками, священиками, з богословами: ну, яку совість мають священники Московського Патріархату? Хіба вони мають віру? Навіть з гірчичне зернятко – вони мають таку віру в Господа Бога? Якби вони мали віру в Бога, тоді б вони виконували заповіді Божі. Навіть, якщо подумати, що ви, священники Московського Патріархату, нас маєте за ворогів, якщо ви себе вважаєте християнами, ви ж повинні по-християнськи до своїх ворогів ставитися.
Я ЗАБИВ ПІДВАЛИ ЇЖЕЮ ДЛЯ СТАРЕНЬКИХ ЗА ПІВТОРИ ДНІ ДО ЙМОВІРНОГО СВОГО АРЕШТУ
– Ви пам’ятаєте, як їхали з Донецька?
– У нас розвиток єпархії був не такий, як звично. Зазвичай, будь-яка структура розвивається з центру, от, наприклад, з Донецька, і вона йде далі, далі на периферію. А у нас в 1992 році відбувалося навпаки з сільської місцевості. Як я вже казав, були започатковані перші українські громади в селах, селищах.
Ми будували церкви і поступово рухалися до Донецька, до центру. Якраз на Євро-2012 ми побудували дуже потужне єпархіальне управління. На першому поверсі був наш собор, на другому поверсі – адміністрація, єпархіальне управління, їдальня, на третьому поверсі готель, куди люди могли приїхати, безкоштовно деякий час жити, харчуватися і т.д. І в 2014 році ніхто не думав, що таке все може бути. Я це згадую, як страшний сон.
Спочатку, коли почали громити магазини, салони з автомобілями, офіси, я подумав, що трохи подуркують і все припиниться. Тобто, влада все зробить, щоб був мир. Але тоді, коли пролилася перша кров, я вже зрозумів, що буде щось жахливе і тому треба думати, яким чином можна зберегти наші церкви і допомогти людям. Відразу тоді, коли суспільство поділилося на два табори, безперечно наша Церква почала допомагати українським хлопцям, добробатам, військовим. Я згадую ті моменти, коли хлопці поприїжджали, військовослужбовці, це ж весною, ще прохолодно було, хто в кросівках, хто в літньому камуфляжі. Вони підходять, кажуть, батюшко чи владико, купіть, будь ласка, нафтизин і таблетки від температури, бо зараз нічого немає, а гроші потім або наша мама, чи хтось вишле вам на картку. Я кажу, Боже упаси, не треба ніяких грошей, нічого. Я згадую, що якраз в той час в нас було понад 30 парафій.
Ми зібралися на єпархіальні збори і вирішили, що кожна парафія годує наших хлопців, забезпечує всім необхідним для того, щоб українським воїнам зберегти здоров’я, гарний настрій і т. д. От таким чином і зародилось військове капеланство та волонтерство. Ми привозили все, починаючи від шкарпеток, закінчуючи бронежилетами, касками кевларовими і т.д. Плюс кожна парафія готувала пару бідонів українського борщу з часничком, з пампушками, ласощі, привозили багато води, бо тоді ж в літній період було дуже спекотно.
А коли пішли перші смерті, коли почали з градів обстрілювати Тельманівський. Новоазовський райони, перші наші хлопці загиблі – це був жах. Ніхто не вірив, що так все станеться. Були такі випадки, коли по шматочках тіла збирали. Тоді всі молоді священники стали дорослими. Коли ти їдеш на літургію з точки А в точку Б, наприклад, з Будинку милосердя в храм в Кузнецово-Михайлівський, минаєш пагорб, який з усіх розрахунків обстрілюють. Люди зібралися в храмі, чекають, а ти запитуєш себе: їхати чи не їхати. І перша думка від Бога, друга від диявола. Перша думка треба їхати, бо там наші віруючі. Ти повинен приїхати підтримати своїх людей, які, як і ти, дуже бояться, що міна може прилетіти в цей храм.
Священник повинен бути зі своїм народом і своїми вірянами, і священники їхали, служили службу і плакали, і обіймалися всі разом, коли бомбардування було, співали псалми. А потім, коли виходиш з церкви, півсела немає, це просто жах, коли плач, крики, загиблі люди, зруйновані будинки…
– Вас обстрілювали під час літургії і вдалося врятуватися прямо в храмі?
– Так. У в багатьох стародавніх храмах, які ми відновлювали, стіни дуже міцні. Наприклад, в Кузнєцові-Михайлівці, коли бомбили це село, осколки попадали від градів, від мінометів, 120-к попадали в церкву. Штукатурка руйнувалася, трохи руйнувався фасад, але раніше будували надійно.
А в Будинку милосердя у нас величезний підвал, це колишня лікарня, і за радянської влади використовували як хімзахист, як бомбосховище. Коли відбулося перше бомбардування, ми відразу приготували все в підвалі – ліжка, питну воду, консерви, аптечку. Там і туалет у нас був. Ми це розраховували на мешканців Будинку милосердя і для родин священників і обслуговуючого персоналу, які там працювали.
Але перше бомбардування зібрало там усе село. Ракета поцілила в сільський будинок, і всі загинули. Селяни приходили до нас, ми їх годували, помагали. У 2014 році, перед тим, як я поїхав з Будинку милосердя, я вже розумів, що буде дуже сильний заміс і невідомо, чим це все закінчиться, але завжди вірив у справедливість Божу. Приїхав до Києва, зайшов до владики Епіфанія, нинішнього митрополита, очільника ПЦУ, кажу, владико, якщо можна допоможіть нам продуктами харчування, бо я відчуваю, що буде зле. А цей Будинок Милосердя не просто осередок християнства, милосердя, любові до ближнього, це ще і колосальна допомога для всіх нужденних трьох районів. Туди приїжджали люди для безкоштовного лікування, за безкоштовними ліками, продуктами харчування.
Щоосені я їздив по різних підприємствах, до своїх друзів звертався, і всі потроху допомагали: хто продуктами харчування, хто пальним. Я за осінь збирав таку кількість продуктів, медикаментів і всього-всього необхідного, щоб нам можна було прожити зиму, весну і частину літа. А тут все зачинено, люди повтікали, багато хто позакривали свій бізнес і повиїжджали. Що робити? Я зайшов в Михайлівський Золотоверхий, підійшов до Блаженнійшого і попросив, якщо буде можливість, помогти продуктами харчування. Вони за тиждень зібрали понад 20 тонн їжі: картопля, морква, закрутки, миючі засоби, бинти, памперси.
Дві фури приїхали з Києва на Схід. Ми це швиденько розвантажили, забили підвали, склади. А через день захопили Тельманівський район, арештували главу адміністрації, очільника поліції, очільника райвиконкому. І потім телефонують мої знайомі і кажуть: “Владико, беріть негайно все необхідне, виїжджайте, бо за вами вже поїхали”. У мене маленький чемоданчик, там все зібрано було – основні документи, печатка єпархіальна. І я в підряснику, в джинсах, із цим чемоданчиком з документацією забрав чотирьох людей і ми поїхали в Маріуполь.
– То де ви були в цей час?
– Єпархіальне управління було в Донецьку. Коли Донецьк захопили, я приїхав терміново в притулок. У притулку я був десь з півмісяця, захопили потім сепаратисти Тельнівський район. І тоді вже я виїхав. Але у нас уже на рік були продукти харчування від митрополита Епіфанія. Ми цей рік годували і наших мешканців притулку в нас там до 100 людей було. Плюс, бомбардування кожного дня, люди всі збиралися у підвалі, ховалися, ми всім роздавали продукти харчування.
Потім ще наші парафіянки, які допомагали Будинку милосердя, на своїх власних автівках розвозили продукти харчування бідним, сиротам, вдовам, тим людям, які внаслідок бомбардування втратили своє житло, розвозили продукти, миючі засоби, засоби гігієни, саме те, що нам передав митрополит Епіфаній. Завдяки цьому ми зберегли життя наших вірних, парафіян, друзів, братів, сестер.
– Який промисел, ви встигли забезпечити всім перед тим, як вам треба було їхати, всім…
– Півтори доби різниці між тим, як ми забезпечили притулок і я мусив виїхати. Але проїхати через всі блокпости було просто нереально. Ми молилися і змогли вибратися.
Господь Бог зберіг, навіть до сьогодні ми зберегли наші святині на тимчасово окупованих територіях. Я не знаю, скільки це ще буде відбуватися. Деякі люди необдумано кажуть, що на тимчасово окупованих територіях всі сепаратисти – це неправда. Тому що там дуже багато людей, які мріють, щоб був справедливий мир, щоб знову повернулася Україна, щоб припинили гинути наші рідні, дорогі серцю люди. Та що вони можуть зробити? Крім молитви, вони нічого не можуть зробити.
Я приїхав у Маріуполь, тому що це найближче до окупованих територій. Для людей, які приїжджають сюди за пенсіями або щоб лікуватися, чи до своїх рідних і близьких, ми зробили духовний центр в єпархіальному управлінні в Маріуполі, де вони можуть переночувати. У нас тут є кімнати, можна душ прийняти, можна поспати, безкоштовно жити, скільки хочеш, харчуванням забезпечуємо. На території єпархіального управління є храм-каплиця, де можна причаститися, помолитися. Всі, хто поверталися на окуповану територію, ніколи не поверталися з порожніми руками. Ми завжди давали продукти, медикаменти. Ми хотіли, щоб вони розуміли, що це Україна їм допомагає, що Україна не забула про своїх вірян, про своїх діточок.
КІЛЬКІСТЬ ПАРАФІЙ ЗА ЧАСИ ВІЙНИ НА ДОНБАСІ ЗБІЛЬШИЛОСЯ ВДВІЧІ
– Владико, скільки було парафій на 2014 рік Київського Патріархату?
– Близько 70.
– А зараз?
– Зараз 136.
– За часи війни громад збільшилося вдвічі?
– Це безперечно Божий промисел. Багато хто зрозумів з мешканців Сходу, хто є хто. Хто служить Богу і своєму рідному народу, а хто прикривається Словом Божим і служить зовсім іншому богу. Ми відкривали парафії і відкриваємо зараз там, де просять люди.
У нас тільки одна парафія перейшла з Московського Патріархату до нас. З таким боєм люди перейшли, а Московський Патріархат намагався через суди переконати суддів, щоб знову віддати громаду, храм, комплекс Московському Патріархату.
– Це в Маріуполі?
– Ні, це Костянтинівка.
– Разом зі священником перейшли?
– Перейшла вся релігійна громада з храмом, з головою парафіяльної ради, з церковно-парафіяльною радою, крім священника. А чому перейшли? Бо голова парафіяльної ради і віруючі побачили одного зі священників Московського Патріархату, який сидів на БТРі і кричав «бей хохлов, спасай Россию». А люди, які будували цю церкву, були далекі від церковної політики. Церква – це Церква. Українська Церква – значить, Українська Церква. А коли почалася війна і коли побачили священників Московського Патріархату, які підтримали денеерівців з їхніми прапорами, для них все стало ясно.
Зараз на Сході України в кожній релігійній громаді є або приміщення, або окрема кімната, куди люди приносять продукти, одяг, хороший одяг, взуття, ліки. Бо через війну дуже багато вимушених переселенців втратили свою роботу, житло, близьких, рідних. Їм треба кудись їхати, за щось жити і кожна парафія намагається допомогти цим нужденним людям, забезпечити всім необхідним.
У нас зараз функціонують дві благодійні їдальні. Одна благодійна їдальня в Маріуполі при Соборі Петра Могили. Там просто чудові священники, матушки працюють, насправді патріоти. Щодня там харчуються 300-350 людей. І в Костянтинівці в храмі, про який я розповідав, теж золота людина-священник, матушка-патріотка, які служать Господу Богу і словом, і ділом. У них також кожного дня 250-300 людей приходить харчуватися. І хоч в Донецькій області храми різних конфесій (подивіться на ті кафедральні собори, на ті монастирі Московського Патріархату), вони чомусь такого не роблять.
Коли почали гинути наші хлопці, наші побратими, я дав вказівку по єпархії, щоб, якщо є можливість, купувати за свої кошти труну, хрест і все інше, забезпечити всім необхідним родину, аж до продуктів харчування, фізичною допомогою і духовною допомогою родину загиблого. Усі священники мене підтримали.
Важливо, що був започаткований інститут військового капеланства, і священники, не боячись ворога, не боячись смерті, як духовні наставники разом зі своїми дітьми, українськими військовослужбовцями, на полі боротьби моляться, підтримують, витягують поранених з окопів, надають першу допомогу. Тобто, військовий капелан – це душа і серце військовослужбовця. І дуже часто буває, що саме військовий капелан закриває очі загиблого бійця і потім тіло везе до мами, до дружини, знаходить слова підтримки. Я дивлюся на своїх капеланів – вони всі сиві. Молоді хлопці, 30-40 років, а постарілі, сиві, деякі навіть згорблені. І я бачу, як війна торкнулася кожного з них. Але для того, щоб зберегти нашу ідею, нашу віру, треба чимось жертвувати. І це величезна жертовність з боку наших священників.
НАШІ СВЯЩЕННИКИ ПРАЦЮЮТЬ ВИКЛАДАЧАМИ, МЕДИКАМИ, ШАХТАРЯМИ
– Владико, а чим же ви платите священникам, якщо не берете за треби, звідки ж у них гроші, у вас же нема зарплати?
– Пожертва. Багато священників працюють і пишаються цим. Є декілька священників-викладачів. Є двоє лікарів – один хірург, другий у ковідній бригаді працює, а в суботу, неділю, по святах, вони служать в церкві. І це дуже класно, коли священник водночас медик.
Є священник-шахтар – у нього невелика громада, він займається дітьми, з притулками сімейного типу, з діточками бідних родин. Свої гроші, які він заробляє в шахті, ділить на дві частини. Одну – на свою родину, а одну – на церкву. Є священники, які працюють на підприємстві. Вони мають невеличкі бідні громади – з 15 бабусь, які ледве виживають на свою пенсію.
Так цей священник зі своїх коштів, які він заробив на підприємстві, чи на шахті, чи там викладаючи у вищому навчальному закладі, оплачує електроенергію, воду і ще робить подарунки для своїх парафіян. Багатьом допомагаємо від нашого синодального відділу соціального служіння. І продуктами харчування, медициною і гуртожитками. Елеос-Україна – наша благодійна організація, наше синодальне управління соціального служіння і благодійності при Православній Церкві України займаються великою духовною справою.
– Скажіть, Владико, ви пам’ятаєте момент, коли були бої за Маріуполь? Ви вже були в Маріуполі тоді чи ще ні?
– Ні. Нас тоді бомбили в Тельманово, в Азовську, я там був, але я приїжджав сюди. Маріуполь захопили сепаратисти, йшли бої, дуже багато зруйнованих приміщень, жертви, спалені будинки – це був жах.
– Владико, я бачила, що ви закінчили медичне училище.
– Не до кінця.
– От ви – син військовослужбовця з Донбасу. Звідки взялася українська ментальність?
– Я в школі не вивчав українську мову, бо батько був військовослужбовцем і ми постійно десь їздили. Але мені дуже подобалася українська пісня, українська музика.
– А чому вибрали Українську Церкву, це ж все-таки Донбас весь волав про її безблагодатність?
– Дуже послужило, мабуть, спілкування з українськими священниками, українськими ієрархами. У мене був вибір – або в Московський Патріархат, або – тоді в Київський Патріархат. Я спілкувався із одними, і з іншими. І обрав Українську Церкву. Тому що там люди більш освічені, люди, які люблять свою батьківщину, свою рідну землю, і люди, які одночасно мудрі і дуже прості.
Був такий цікавий момент. Я нікому, мабуть, не розповідав про це. Ми з другом священником приїхали до Києва і відвідали монастирі, побували у Видубицькому монастирі, в Києво-Печерській Лаврі, Володимирському соборі, ну, і зголодніли. А він каже, слухай, я тут знаю, де є дуже смачний борщ безкоштовний. Давай ризикнемо, може, нас нагодують.
Ми пішли на Пушкінську, 36. Це резиденція тоді екзарха України, зараз Почесного Патріарха. Ми зайшли, нас зустріла почесна матушка Варвара, вона російськомовною була. Каже: «Хлопцы, вы к Блаженнейшему пришли? А ми їй: «Если честно, мы хотим поесть. Сказали, что у вас тут можно покушать». Вона запросила, ми піднялися на другий поверх, нас там нагодували. Пам’ятаю, вінегрет смачний, узвар, пісний борщ, такі задоволені. Спускаємося вниз, а біля гаражів якраз стояв митрополит Філарет. Підійшли, взяли благословення. Він запитав, звідки ми. Відповіли, що з Донецька. Він каже: «О, земляки. А ви приїхали поступати в семінарію?» Я не знаю, чому, але я відповів, що так. Після цього я поступив в духовну семінарію.
– То Філарет справив враження на вас?
– Так. Ми спілкувалися на рівних.
– Владико, а нормально зараз сприймає єпархія оці відхилення Почесного Патріарха. Все-таки така сумна сторінка його особисто?
– Ми намагаємося взагалі не торкатися цієї теми і слідувати за статутом нашої Церкви. Я не знаю, що відбувалося і що відбувається з Почесним Патріархом, але я за нього молюся. Тому що він мене рукоположив і я повинен до самої смерті своєї молитися за того архієрея, який покладав на мене руку під час архієрейської хіротонії.
Я вірю, свято вірю в те, що буде такий момент в житті Церкви, що всі примиряться. Все буде добре. Але я пам’ятаю, що сам Філарет казав, що, якщо Блаженнійший Епіфаній стане митрополитом всієї України, очільником Церкви, то це буде промисел Божий. Я можу сказати, що Блаженнійший жодного поганого слова не сказав проти Почесного Патріарха. Навіть забороняв архієреям, священникам щось таке казати. Тому що він завжди каже, що Владика, дай Бог, щоб ми дожили до такого віку, а всі ми будемо старенькими і тому ми повинні прощати. Прощати і в ніякому разі нічого поганого не казати.
– Владико, останнє питання. А як ви зустріли новину про Томос, який був ваш емоційний стан, як ви це переживали? Все-таки ви вкладали неймовірне в Церкву далеко від Києва, але я думаю, що Божий вклад, Божий промисел ваш був просто колосальний. Пам’ятаєте свої почуття?
– Ми всі плакали, але це були сльози радості. Тому що для нас на Сході України це було величезне дарування і благословення. Тому що ми кожну громаду виборювали і виплакували тут. Тому що ми позбулися того тавра розкольників, не канонічних, без благодатних.
Я тоді був постійним членом Священного синоду Київського Патріархату і також брав участь у всіх нарадах, засіданнях синоду, архієрейських соборах. Я знав всі дрібниці, що відбувалися. І тоді, коли ми отримали Томос, для мне це було як Пасха! Я думав, ми не доживемо до Томосу, а от майбутнє покоління може дожити. Але ніколи не кажи ніколи. І для мене це таке щастя, я вам не можу навіть передати, я вам навіть не можу висловити, що було в серці, в душі. Я стояв у рясі і мені хотілося стрибати. Потім думаю, побачать парафіями, скажуть, щось із владикою не те.
Ми отримали законну автокефалію, це фактично друга, а може й перша незалежність нашої України, нашої Батьківщини.
– Ви дали автобус вірянам, щоб вони приїхали?
– Так. Дуже багато було священників, вірян, всі раділи, плакали, це насправді велике щастя. А ще велике щастя, що ця історична подія була з нашою участю, з нашими братами – архієреями, священниками, архімандритами, вірянами, всі молилися, виборювали. І це величезний дар. Тому я пишаюся, що хоч чимось зміг бути корисним.
Ми вже знаємо, що нас визнало Вселенське православ’я, що це законний Томос, що це саме Вселенська Матінка-Церква на чолі з Його Всесвятістю патріархом Ворфоломієм дали цей історичний документ про нашу незалежність, про самостійність України. У Маріуполі дуже багато греків, часто приїжджають афінці греки, і їхні духівники їм кажуть, шукайте в Україні, в Маріуполі Українську Церкву, де предстоятель митрополит Епіфаній. І вже багато разів, коли греки приїжджали сюди, вони шукали наші парафії і приходили на літургію, сповідалися, причащалися. Тож зараз наші священники старанно вивчають грецьку мову.
Лана Самохвалова, спеціально для «Релігійної правди».
