Священник Артем Бондаренко сьогодні служить у Німеччині, в Українській Церкві Вселенського Патріархату. Він став кліриком Вселенського Патріархату, залишивши Московську юрисдикцію, для якої в Німеччині створив чотири громади. Це історія священника, який через сумління жертвував добробутом та стабільністю, а також розповідь про Українську Церкву Вселенського Патріархату, про яку широкий загал майже нічого не знає, втім, яка завжди живилася думками про Україну, молячись та допомагаючи їй.
– Отче Артеме, розкажіть трохи про себе.
– Я народився і виріс у Криму. Мій покійний батько — шахтар з Донбасу. Він одружився на моїй мамі, яка є кримчанкою, і переїхав до Криму. Я народився в Сімферополі, прожив у Криму до одинадцяти років. Через хворобу батька ми мусили переїхати в інше місто, і я опинився в Київській області. Там я знайшов себе як християнин, відвідував церкву, недільну школу, і за собою потягнув всю сім’ю: і тата, і маму.
У семінарію мене благословив мій духівник, який мене виховував, мій парафіяльний священник, який мене і до української мови привчив, і саме через це, тоді ще в радянські часи, я полюбив українську мову. Попри те, що він був із Західної України, як усе священство того часу – був дуже прив’язаний до Москви і благословив мене вступати саме в Москву. Я поїхав у семінарію і провчився там п’ять років. Точніше, я там жив і працював, а потім чотири роки навчання в семінарії, а в духовну академію я вже поступив у Києві в Лаврі.
– Я весь час спостерігаю це в Московському Патріархаті. З одного боку, вони люблять українську мову, з іншого їм не муляє, що в Москві в Троїце-Сергієвій Лаврі на Великдень Євангеліє читають на півтора десятках мов, окрім української.
– Я з вами згодний, але саме той священник, який мене виховував, разом з українською мовою прищеплював мені ідею «русского міра», яку можна звести до такого виразу, як «Царь-батюшка и Россия-матушка». Ось в такому мене виховували.
Хоча разом з тим, я від священника почув заклик до української мови, він казав: «Ти ж Бондаренко. У тебе українське прізвище. Чого це ти українською не говориш?». Я задумався і став тоді з задоволенням вивчати українську мову, літературу. І я заговорив українською саме в церкві. Та поряд з цим мовним українофільством була потужна ідеологія. З таким вихованням я опинився в Москві, де воно, звичайно, зміцнювалося.
Закінчивши семінарію в Москві і зважаючи на те, що мої батьки хворіють, і мені треба бути ближче до них, я прийняв рішення продовжити навчання в Київській духовній академії. Таким чином я опинився в Лаврі, де навчався ще чотири роки.
Але після Москви в мене було таке відчуття, що свою українськість треба плекати, виховувати, бо це є наш скарб. Опинившись в духовній академії в Лаврі, розуміючи, що вся моя освіта була в Москві, вся термінологія і всі книжки лише російською, я відчув, що мені потрібна практика саме україномовного християнства. Я став шукати, де мені навчитися проповіді. Я розумів, що я буду священником для українського народу. І для українського народу я мушу говорити проповідь українською. І я напросився до настоятеля Московського Патріархату в церкву біля автовокзалу.
– На Деміївській?
– Так. І ось я в цьому храмі в отця Мефодія попросився. Кажу: «Отче Мефодію, я хочу навчитися проповідувати українською. Я студент духовної академії, ще не маю сану, але дозвольте мені приходити до вас в церкву і під час акафісту по середах, я буду проголошувати проповідь українською мовою. Це потрібно мені самому, аби навчитися».
І отець Мефодій, дуже хороший священник, мені дозволив. І я якийсь час, може з півроку, ходив в цю церкву і проголошував проповіді українською мовою: готував, писав і таким чином вчився. Тобто вчився самостійно, освіта в Лаврі не давала мені такої можливості. Так, ми проголошували проповіді як студенти, але то раз чи два на рік у студентській церкві. Звичайно, що цього недостатньо.
– А тоді ви вже знали, що Києво-Могилянка була просто інкубатором для російської церкви? Що тобольські, іркутські митрополити були вихідцями з нашої академії?
– Так. Історію я знав. І знав, що українці значний вклад внесли в розвиток всієї РПЦ.
– А як ваші проповіді українською сприймалися? Нормально?
– Перший час нормально. Все було гаразд. А потім я не знаю, що сталося, чи хтось поскаржився, чи отець Мефодій сам так вирішив, бо він сам був російськомовним священником. І одного вечора він мені сказав: «Дякую тобі Артеме за проповідь, але не треба нам більше говорити українською, бо парафіяни у нас кияни, російськомовні, і нам це зайве. Може, десь в інших парафіях, на околицях Києва, а ми тут майже в центрі знаходимося і нам це не підходить».
На другому курсі академії я одружився і прийняв сан від рук блаженнійшого покійного Володимира Сабодана. І я майже два роки прослужив дияконом у Фролівському монастирі на Подолі. Під кінець духовної академії розглядався такий проєкт, щоб продовжити мені навчання в Німеччині, в університеті Ерлангена. Такі пропозиції були від Київської духовної академії, щоб студентів відправити закордон: когось в Грецію, когось в Німеччину. І почувши про це, я запропонував свою кандидатуру, і владика Митрофан підписав мені направлення в університет Ерлангена.
Це університет з теологічним факультетом, що був під євангелічною церквою. В мене була мета написати там дипломну роботу або докторську, якщо вдасться. Прибувши в Німеччину, я як диякон в першу чергу звернувся до правлячого архієрея, і він мені сказав, що ти будеш навчатися, це дуже добре, але мені не вистачає священників, і тому було б добре поєднати твоє навчання зі служінням, тому проси Київ, щоб тебе рукоположили, і приїзди на навчання.
Це була Берлінська єпархія МП. І так як навчання було в Німеччині, то владика благословив мене вести богослужіння біля університету в тих містах, де не було священників.
– І що далі? От ви казали, що ви відкрили там чотири парафії. А це були росіяни в основному? Чи це були росіяни, українці, німці?
– Ну надходили до владики прохання від людей, що в тому чи іншому регіоні зовсім немає церкви, священника, і люди просили їм когось прислати. І владика через благочинного давав мені благословення відкрити в тому чи іншому регіоні громаду. І я їхав, якось шукав людей, організовував. Шукали приміщення, готували хор, потім обставляли це приміщення, як православну церкву. І мої парафіяни в основному були етнічні німці, які приїхали зі всього Радянського Союзу в Німеччину. Але були й представники інших народів, як то серби, греки чи болгари.
Я служив церковнослов’янською, але коли бачив, що люди роблять перші кроки в храмі, приїхавши з Казахстану, з глухих аулів, люди зовсім не мають поняття зовсім про православну церкву, але хочуть в ній бути, тягнуться до неї, то я поєднував церковнослов’янську і сучасну російську мову, також німецьку, бо були такі парафіяни, які не розуміли російської, наприклад греки чи навіть православні араби. Служив багатьма мовами: і церковнослов’янська, і російська, і німецька, і трохи грецька або сербська — поєднував, дивлячись, хто в мене стоїть в церкві.
– Скажіть, а як сформувалося ваше бажання перейти в Українську Церкву? У МП нормальні заробітки, вам не треба було додатково працювати, і от ви переходите в небагату Українську Церкву. Як це відбувалося?
– Ну, я не сказав би, що я раніше мав аж такі статки. Так, матеріально мені було легше завдяки парафіям. Парафії були вже більш-менш сформовані і фінансово, хай небагато, але мене підтримували. І на таку підтримку я міг якось жити. Все рівно доводилося трохи підпрацьовувати. Але дійсно, перейшовши в Українську Церкву, я втратив і ту малу фінансову підтримку, яку мав. Це був дуже непростий і важкий крок в усіх сенсах: і в фінансовому, і в соціальному, в спілкуванні з людьми.
Симпатію до українського православ’я я відчував уже давно, ще з духовної академії, але мене стримувало розуміння того, що має бути визнана Українська Церква. Я йшов до цього поступово. Мабуть, головним вирішальним моментом стало те, що я став з початку війни, з 2014 року, возити допомогу на фронт. Ми це робили з дружиною. Збирали в Німеччині все, що ми могли, і везли самі на мікроавтобусі з причепом на наш палаючий схід, і саме там, дивлячись на поранених і вбитих солдат, дивлячись на те горе, зріло бажання піти з МП.
Тим більше солдати, яким я привіз допомогу, питали: «З якої ви Церкви? З якого патріархату?». І що мені було тим, тільки що пораненим солдатам, казати, що я священник з МП?
– Дякую, що ви це розказуєте.
– Тому що я розумів і знав, і відчував, що вина за цю трагедію, за цю війну на МП. І я, як представник цієї Церкви, також в якійсь мірі був винним. І хоч я тільки що привіз із Німеччини ліки, щоб лікувати солдатські рани, але я певною мірою завдав тих ран, перебуваючи в Московській Церкві. І тоді одна поїздка, друга, третя, четверта – і ми з жінкою дозріли і один одному зізналися, що більше не можемо перебувати в МП, що це важко морально.
Моя жінка в хорі, який вона створила, коли співали многоліття Патріарху Кирилу, починала плакати і виходила, бо не могла це співати. І вона постійно йшла в кінці літургії, бо згадувала ті солдатські рани і ті фури з двохсотими, які ми бачили на фронті, які вивозять наших загиблих героїв. Через деякий час я сказав: давай вже готувати перехід, шукати шлях, як нам перейти в Українську Церкву.
– Як ви готувалися до цього рішення, ви ж почали шукати іншу роботу, почали шукати, куди піти, в яку парафію?
– Так склалося, що на той час у Німеччині я отримав офіційний дозвіл від держави з правом на працю – це було до надання Томосу. І я з радістю дізнався, що за кордоном існує вже Українська Церква Вселенського Патріархату. Я хотів бути у сопричасті з іншими церквами, тому я обрав саме Українську Церкву Вселенського Патріархату.
Я був у Баварії, то все робив через Мюнхен і через ті церкви українські, які були поруч біля мене. Познайомився з одним священником з цієї церкви в діаспорі, з другим. Вони були дуже добрі пастирі, добрі люди.
– Це були українці?
– Так. Це були українці, я б сказав польські українці. Це люди, сім’ї яких пов’язані з операцією «Вісла». І ось ці польські українці, вони були моїми священниками тут по сусідству, я їх відвідував, з ними подружився, їх полюбив. Це проієрей Валентин Смоктунович, отець Валентин Гаврилюк – чудові люди, гарні пастирі і справжні українці.
Це було у розпал війни і щодня надходили зведення про загиблих, про поранених, по втрачені українські міста, і всі наші українські священники також переживали. При першій зустрічі я одразу про себе розповів, що я українець, але з РПЦ, що тут прослужив 15 років, і через війну, через те, що я побачив в АТО, я прийняв рішення переходити в Українську Церкву. І вони мене сприймали по-братськи, дуже щиро. Допомагали мені, дали богослужбові книги, бо я не мав нічого, і прийняли мене дуже тепло. Потім я звернувся до владики.
– До владики Даниїла Зелінського? Як він вас прийняв?
– Ну він мене вислухав, дізнався причину, через яку я вирішив перейти, зрозумів, каже: «Я тебе розумію. Мені потрібні від тебе документи про твою освіту, про твоє рукоположення. Мені потрібно відпускну грамоту від твого архієрея, і ми тебе приймемо».
– Скільки у вас діток тоді вже було?
– П’ятеро.
– П’ятеро дітей! І маючи п’ятеро дітей, ви сказали, що все, я переходжу?
– Ми з жінкою сказали один одному, що краще підемо на найнижчу роботу, але не можемо більше перебувати в МП. Причому не через тиск, не через якісь проблеми – хочу похвалити своє німецьке керівництво МП, ніяких проблем або тиску не було зовсім. Але ми не могли через моральний аспект, через свій внутрішній тиск більше перебувати в МП.
Довелося працювати на різних роботах. У тому регіоні, де я живу зараз, з роботою не так легко. Також існує конкуренція за робочі місця, бо поруч Чехія і Польща, і люди їздять і шукають роботу, якої або мало, або нема. Тому я погоджувався на будь-яку роботу, не вибираючи. Був на різних роботах, зараз працюю на будівництві, а тоді я працював на фабриці автозапчастин. Там мене скоротили і я шукав то одну роботу, то другу.
І не дивлячись на всі труднощі, скрутні моменти як в фінансовому плані, та і в тому, що я втратив дорогих мені парафіян, бо залишив парафію на іншого священника (це також було нелегко, бо тих людей я любив, поважав, вони були мені дорогі), не дивлячись на ці моменти, я все одно ніколи не жалкував, що я перейшов. Це дало мені внутрішню свободу, внутрішню радість і внутрішню правду. Коли я був ще в МП, то я не мав того внутрішнього спокою, який маю зараз.
– А як з вами ці парафії прощалися? Люди зрозуміли вас? Я думаю, що це проповідь українського слова, навіть те, що ви пішли. Як вони сприйняли ваш перехід?
– Ну, як я казав, що в моїх парафіях українців майже не було. А люди все ж таки були політизовані в моїй парафії. З політикою в церкві я завжди боровся, намагався робити дистанцію від політики. Коли почався Майдан і війна, то парафіяни почали мені розповідати про це, дивлячись російське телебачення, звичайно. І я, знаючи, що люди перебувають під гіпнозом, під пропагандою, волів ці теми не чіпати. Я їх просив, що коли ми збираємося в церкву, на молитву, то про політику ми не говоримо. І це єдине, що стримувало від скандалів. Ситуація така, що перевиховувати я їх не можу…
– Так, боротися з російською пропагандою, коли там цілі штати і двадцять чотири години розповідають…
– Люди майже цілодобово сидять на кремлівських каналах. І я їх не зможу переконати. Їх можна переконати, якщо взяти і повезти на Донбас, в АТО і показати, що там робиться. Але це фізично неможливо. Тому я повністю дистанціювався від тих питань. І свій перехід я також, так би мовити, мусив замаскувати. Я їм не казав відкрито, що залишаю їх через свої національні погляди, через війну. Я сказав, що я українець і я повертаюся в Україну.
– Ви казали, що парафія Вселенського дуже маленька в Ерлангені. Ви в самому Ерлангені живете?
– Ні. Я живу поруч, недалеко від Ерлангену, і там парафії лише утворюються, а друга парафія в місті Ерфурт, вона також в стані утворення. Я лише став знайомитися з людьми, спілкуватися, намагаюся їх згуртувати. Ще навіть не йдеться про будівництво церкви, а лише про людські стосунки, про дружбу. Саме з цього повинна починатися парафія, на мій погляд. І я саме почав робити ці кроки, але, на жаль, прийшов коронавірус, який всім нам заважає.
– А ви бачите потенціал? Ви вірите, що там є люди, які можуть прийти в православіє не московське?
– Я оптиміст і, утворивши вже чотири парафії в МП, вірю і надіюся, що потенціал є завжди, все залежить від нас, від священників і від активних вірян-помічників. Я з переходом для себе знайшов яскравий, дивовижний український світ. І він настільки великий, настільки різноманітний, настільки потужний, що він відкриває великі можливості.
Українців багато закордоном. Так, вони всі різні, але все одно залишається велика перспектива і велика можливість цих українців зацікавлювати, перевиховувати, якщо це потрібно, об’єднувати, одухотворювати і утворювати православні громади.
– Якою по-вашому є правильна фінансова концепція існування церкви і персонально священників?
– Скрізь свої особливості, в кожній країні, в кожній місцевості є своя ситуація. Напевно, і в Україні по різних регіонах ситуація різна. І з одного боку, мене приваблює приклад Німеччини, де добре працює фінансова система для церкви і для священників, і мені б хотілося, щоб така або подібна система була і в нас в Україні. Потрібно, щоб люди визначилися, до якої церкви належать, і щоб це було документально зареєстровано в органах державної влади: я вірянин ПЦУ або я вірянин МП, припустимо. Залежно від того, до якої конфесії себе людина віднесла, то з неї в Німеччині знімають невеликий податок. З тих, хто працює, податок приблизно 5–7% від зарплати. З цих податків є можливість давати священникам зарплату. Хай вона буде невеликою, але щоб регулярно була підтримка для духовенства. Якщо священники мають потребу, то хай ще й підпрацьовують.
У Німеччині євангелічні і католицькі священники мають таку зарплату, і це їм звільняє час і сили для роботи в парафіях. Якщо я повністю поринаю в роботу, то в мене, звичайно, залишається менше часу і сил для церкви. І це також недолік. Хоча разом з тим, мушу зізнатися, що саме перспектива роботи надала мені свободу, скориставшись якою, я зміг перейти в УПЦ.
– Ви маєте п’ятьох дітей, ще й помагали на війні. Як це реально можливо?
– Я брав не лише свої кошти, яких в мене було небагато, але й намагався залучити інших людей для допомоги Україні. Я писав у німецькі газети оголошення, що я священник і збираю допомогу і такого-то числа вирушаю на Схід України, тому, будь ласка, хто має можливість і бажання приносьте медичні засоби, одяг, продукти. І люди приносили.
Місцеві німці приносили у мою тоді Московську церкву, хто що міг. Навіть тих людей не бачив, бо церква була відчинена, люди просто приносили і залишали. Увечері приходив замикати храм, збирав те все, вантажив у свій бус, причеп і таким чином ми назбирували допомогу і возили.
– Це дуже приємно, що німці допомагали…
– Так, співчували. Є ж прості німці, бо німецька політика то одне – вона постійно обертається то на «Газпром», то на ще якісь вигідні комерційні проекти, але прості німці знають правду, співчувають і переживають за Україну, саме тому вони надавали мені допомогу.
– А як українські Церкви співпрацюють у Німеччині? Є УПЦ МП, є УГКЦ, є автокефальна ПЦУ, є церква в діаспорі – вони спілкуються чи по-українськи чубляться?
– Я все-таки людина нова в Українській Церкві в Німеччині. Я перейшов відносно недавно, це третій рік. Можу лише сказати, що я сам побачив і відчув. Із сусідніми парафіями греко-католиків допомагаємо одне одному у волонтерстві – греко-католицький священник Іван Пушкар мені допомагав, і я йому допомагав фури завантажувати, бо він надавав допомогу в великих кількостях. І саме це зблизило мене з моїми братами-українцями з інших конфесій. Тобто, про співпрацю на високому, офіційному рівні не знаю, а на нашому маленькому співпраця є, в нас повна солідарність і дружба.
– У одній з розмов ви якось сказали мені, що збиралися на вікенд до Чехії, поговорити з кимось з кліриків Чеських земель та Словаччини щодо ставлення до ПЦУ. Відомо, що ця церква міцно пов’язана з Росією, дуже міцно. Чи вірите ви в те, що такі контакти на базовому рівні змінюють ситуацію? У Чеській церкві предстоятеля посадив на престол митрополит Алфєєв, тому я не розраховую на його визнання. Але хоч на рівні особистих контактів ми можемо щось змінювати? Не будуть священники Церкви Чеських земель та Словаччини боятися з вами спілкуватися?
– Про Чеську православну церкву і про Польську я чув неодноразово, що прості священники і тим більше прості парафіяни всією душею за Україну. Бо вони розуміють, що робиться в Україні, вони розуміють агресію і підступність, злочинність РФ. Вони це все розуміють і бачать, і вони на боці ПЦУ, і на боці нашого блаженнійшого митрополита Епіфанія. Вони всією душею за. Мені казали, що і серед єпископів є прихильники, але найвище керівництво Церкви завжди озирається на Москву.
Вони бояться йти на пряму конфронтацію з Москвою і хочуть уникнути скандалів з цією потужною Московською Патріархією. Але з приводу Чехії в мене виникли такі думки. Після розслідування вибухів на складах в цій країні відбулося розмежування в усіх сферах з РФ: висилають послів, дипломатів, розривають всі відносини. І це є правильно і правдиво. І можливо, саме оці останні події нададуть мужності керівництву Чеської Церкви визнати очевидну правду про нашу ПЦУ і поминати нашого предстоятеля митрополита Епіфанія.
– Залишаються сили у працюючого священника на місіонерську діяльність?
– Якщо в людини є велике, гаряче бажання, то вона знайде для цього і сили, і можливості. Аби сама людина, сам пастир до цього прагнув і відчував у цьому потребу. Не дивлячись на свою зайнятість, я все одно почуваюся зобов’язаним бути проповідником і місіонером. Як би багато часу не займала робота, якою б важкою не була, не можна відбити у людини внутрішню потребу до проповіді Христа.
– А які ваші стосунки з владикою? Чи ви не бачитеся з Даниїлом Зелінським? Чи є якісь персональні відносини у священників з єпископом?
– Владика відвідує Німеччину час від часу. Було декілька спільних богослужінь з владикою. Звичайно, пандемія цьому заважає, але ще до коронавірусу я мав можливість встигнути і поспілкуватися з владикою Даниїлом. І з іншими нашими священниками були дуже радісні, емоційно багаті зустрічі. Владика чудова людина, чудовий пастир, чудовий друг. Це такий контраст після перебування в МП. Хоча наш Берлінський владика з МП Феофан покійний, який був українцем, він також був дуже гарною людиною і пастирем, але знаючи інших архієреїв, знаючи порядки в інших єпархіях, скажу, що владика Даниїл – неймовірний приклад безпосереднього, дружнього ставлення архіпастиря до своєї пастви чи до своїх священників.
І це дуже втішає душу, коли ти бачиш перед собою не стільки начальника, скільки духовного друга і авторитет, це окриляє людину. Наші спільні богослужіння запам’яталися назавжди. І молитва, і спілкування, і розгляд якихось побутових питань УПЦ в діаспорі, як кажуть, єлей на душу в контрасті з тим, що є в Московській Церкві: субординація, зайва суворість, фарисейство та зверхність.
– УПЦ Вселенського Патріархату в діаспорі залишається українською, немає якихось викликів для ідентичності національності?
– УПЦ Вселенського Патріархату є більш українською, ніж в самій Україні. Я не знаю, як це пояснити, але це саме так. Діаспора українців, на мій погляд, відіграла велику і важливу роль в становленні української держави. Як мені розповідали старші священники, після війни, коли повідкривали на Заході українські парафії, то в них постійно молилися люди і просили Бога про самостійну незалежну Україну. З них багато хто сміявся: «Про яку Україну ви молитеся, про що ви мрієте? України немає і не буде. Є лише могутній, залізний Радянський Союз. Непереможний. Який буде стояти вічно».
Але ці парафії, ці священники все ж вірили і молилися за українську державу. І, як ми бачимо, що по їх молитві так і сталося. І оця свідомість українців, багатство поколінь, досвід еміграції сконцентровані в наших парафіях, які є стовідсотково українські.
Лана Самохвалова, спеціально для «Релігійної правди».
