Коли я досліджувала його Фейсбук, дивувалася тому, що фото його бараболі, баклажанів чи банок із консерваціями впевнено набирають по 500-600 вподобайок, онлайн-проповіді від п’яти-шести тисяч, а кулінарні блоги від десяти тисяч.

Священник Олексій Філюк з Тернопільської єпархії ПЦУ цього року потрапив у ТОП-100 блогерів (понад 106 тисяч підписників на Фейсбуці), а двома роками раніше на рідній Тернопільщині двічі здобував звання “Людини року” як сучасний священник. І ця популярність прийшла без жодного епатажу, скандалів, нездорових новацій.

Але якщо ви увімкнете відео його трансляцій, де він разом із дитиною запікає картоплю в шкірці чи разом із парафіянкою пече бісквіт, то будьте готові — відірватися неможливо. У журналіста рука сама тягнеться зателефонувати такому блогеру.

Я набирала його двічі, бо поміж блогерства та онлайн-проповідей у отця Олексія своя програма на Тернопільському телебаченні, а ще й робота у місцевому агрохолдингу. Так буває лише в ПЦУ, у сільського священника — майже міністерський графік. Але зрештою нам вдалося поспілкуватися.


– Отче, я вчора дивилася ваш кулінарний блог про уху за 28 грн, який ви назвали модно та виГодно, і не могла збагнути, чому він такий популярний. Будемо відверті, в Фейсбуці є значно вишуканіші відеорецепти. Як ви заманюєте глядачів такою простою їжею?

– Та уха безподобна, – сміється отець Олексій, – поки вона варилася, приїхали мої друзі з Тернополя та Львова та й ту уху до вечора з’їли. А традиційні страви також на ютубі дивляться. Український організм хоче картоплі та сала, а не фуагра та восьминогів.

– Ви — священник, тато двох прийомних синів, співробітник агрохолдингу, блогер з онлайн-парафією в 106 тисяч у фейсбуці та 15 тисяч в Інстаграмі. Опишіть свій звичайний робочий день.

– Уранці я прокидаюся, Божий день починається з подячної молитви. Далі, якщо діти йдуть до школи, смажу яйця і ми розходимося. Діти йдуть в школу, я – на роботу. Там приймаю зо два-три десятки людей і двісті телефонних дзвінків. І працюю. Попри те, встигаю заїхати до бабусь та дідусів, провідати хворих зі своєї парафії в Шушківцях. Обідньої перерви в мене нема.

– Коли я дивлюся ваші фото вірянок-бабусьок, у вас же ціла серія стареньких, то згадую культовий фільм про радянського розвідника Штірліца, який казав, що найбільше в світі любить старих та дітей.

– Про Штірліца не знаю, але я також люблю старих та дітей. У селі, де я мешкаю, є неповна сотня жителів. З них зо два десятки дивляться мене в ефірі. Мені неодноразово пропонували кращу парафію, бо село на межі виживання. У доброму п’ятиповерховому будинку більше людей живе, ніж у селі. Але мені шкода залишати їх. Кому вони потрібні? Школи немає. Пошти немає. Магазину в селі немає. Є одна церквушечка. І я рухаю село (обидва села, де служу), роблю вечори християнських пісень. Коли не було пандемії, влаштовував перегляд кінофільмів під відкритим небом, нічні молитви, ранні. І мені виходить. Люблю фотографувати старих – для пам’яті, молодих, щоб колись бачили, якими були.

Те, що було вчора – то вже історія, що буде завтра – ми не знаємо, тому треба жити сьогодні і трудитися на догоду Господу. Коли я роблю добре для людей, то роблю добре для Бога.

До слова, наводжу приклад, що за роки пастирського служіння у маленькому селі Шушківці похрестив лише 16 дітей, а похоронив 176 людей… Статистика лякає. Село покидають люди у пошуках роботи і комфортніших умов проживання, а коли вони знаходять бажане, то дорога до села “заростає”. Але село є і буде до того часу, поки в селі дзвонять дзвони, а у храмі збираються люди для молитви.

– У вас велика онлайн-спільнота, але чи всі люди виходять у реальне офлайн-життя. Вони дивляться та читають вас через інтерес до вас особисто чи вони починають ходити до храмів, жити Євангелієм?

– Я хочу і свідчити, і казати. Всі, хто слухають мої проповіді та разом моляться, то все реальні живі люди, які долучаються до ефірів і ходять до церкви. Там і мої жителі села (де я служу) Шушківці, Білозірці, бабусі, яких діти зареєстрували в Фейсбуці та Інстраграмі, тут жителі нашого краю, які приїжджають потім на мої парафії в Шушківці. А вчора набрали мої знайомі, які кажуть: ми сьогодні дивилися всією родиною і коли ви сказали: обніміть одне одного, то ми почали обніматися аж до сліз.

Але я б не сказав, що наш вірянин виключно літня людина. Нація старіє, село пустішає, тривають процеси урбанізації. Але людина шукає Бога на всіх етапах життя. Але завдяки соцмережам молодь не є без Бога, навіть коли ще не є в Церкві. Не в храмі, але не без Бога. Мені важливо, щоб у них був хоча б такий мінімум: вони були в єдності з Богом та Церквою, не чинили беззаконня. Мої 16 тисяч підписників в Інстаграмі — це ті самі люди.


Моя онлайн-парафія — різні люди з різних міст України і світу, є з Канади, Америки, Португалії, Іспанії. Бо наші українці розкидані. Але там не лише православні, там є протестанти, адвентисти, п’ятидесятники, і православні, і католики. Це переважно українці. Під час пандемії я робив ранкову молитву і руханку (фізкультхвилинку – ред.) у ефірі і мене дивилися ще італійці. Але потім стало важкувато. Руханка, а потім цілий день працювати — важкувато.

– Давайте поговоримо про ваше священниче покликання. Як ви вирішили стати священником?

– Я мріяв бути священником із раннього дитинства. Я народився під звуки дзвонів Лановецького храму. Акушерки жартували: о, буде батюшкою. І хоча в Ланівцях священника не було, я в дитячому садочку завжди грався в священника. Кадив, хрестив, вінчав. І знаєте (ці люди живі-здорові), ще і відспівував бажаючих.

– Отче, всі блогери трохи демонстративні. Вам не дорікають цим? Вашими фотографіями, тим, що ви публікуєте своє життя?

– Заповідь Божа гласить: «Люби ближнього, як самого себе». Я люблю себе, хай навіть і говорять, що це, можливо, демонстративність. Але як можна любити ближнього, не полюбивши себе? Як нести людям світло душі, якщо ти сам в темряві і сумний? Так, я люблю фотографуватися, знаю, як потрібно позувати до фото. Думаю, що таке мистецтво легко опанувати, а настрій воно приносить неабиякий. Християнин має бути щасливим.


– Ви живете в регіоні, де зійшлися три конфесії: греко-католики, Московський Патріархат, ПЦУ. Як ви разом співіснуєте?

– У нас нема ані суперечок, ані конфліктів. Мабуть у нас є добре усвідомлення, одне Євангеліє, і один Христос — посередник між Богом та людьми. Є проблемні моменти, але все налагоджується. Скажу чесно: мене приймають радо у будь-якому монастирі і в будь-якому куточку України.

Моїх вірян та друзів якось не пустили у чоловічий монастир на Закарпатті Московського Патріархату. Але пізніше вони приїхали зі мною і нас гарно прийняли. Оці монахи, які дивляться мене онлайн, запросили нас всіх на чай-каву-обід. Це сила живої проповіді. Настрої будуть змінюватися.

– Ви всиновили двох дітей, взяли їх у важкому перехідному віці, коли діти не мають авторитетів і не вірять в Бога. Яким був процес звикання та входження в процес батьківства?

– Я свої справи, у тому числі усиновлення, вручив у руки Божі. Так я пройшов усю довгу процедуру збирання довідок, спілкування з педагогічними працівниками. Але Бог дозволив, щоб діти жили у одному будинку зі мною. Цей шлях, всиновлення, непростий, але якщо Богу угодно, то він полегшить будь-який шлях.

– Вони не пройшли кризу віри та заперечення Бога?

– Спочатку було, а потім це минулося. Молитва, спілкування, постійний діалог. Чесно скажу, я зранку просинаюся, а потім кажу: Боже, в твої руки віддаю тих дітей. І що би вони не зробили, я знаю, що Бог приглядав.

Позавчора мені довелося двері вивалити в хаті. Вони побігли на дівки, а я прийшов, у мене вечірній ефір, ключа нема, мені довелося вивалити двері. Але я навіть слова не сказав. Кажу: діти, треба залишати ключі. А вони мені: тату, а може краще дублікат зробити. То я вставив двері, поміняв замка. І маємо ключі. Я це сприймаю без сварок. Якщо обмежувати їхню волю, то як та гребля прорве — буде ще гірше.


– Всі знають, що ви понад десять років живете монашим життям. Чому ви не зважилися на другий шлюб, адже зрідка дозволяють таке у православних?

– Ви знаєте, я не мав би часу на цю другу половинку. Я живу людьми і згадую апостола Павла: або бути неодруженим і думати про справ Божі, або про життєве і як забезпечити родину. Господь працює через мене і робляться гарні справи.

– Ви казали, що ваша зарплата 1600 гривень, основний доход в агрохолдингу. Ваша робота онлайн приносить гроші?

– Якби я був зареєстрований в ютубі, то певно приносило б. Так ні. Якихось інший монетизацій нема.

– Просять вас онлайн про духовні бесіди, поради?

– Звертаються і в месенджері, і в Інстаграмі. Це тисячі людей, але ж я не сонце, не можу всіх обігріти. Я передаю їх іншим священникам. Мені часом пропонують, дайте номер картки, але я кажу: нічого не треба. Я соромлюся. І я не можу. Дарма отримав – дарма віддаю. Я працюю. Можливо, це не дуже добре звучить з боку священника. Але я працюю і заохочую інших. Не чекайте, що хтось щось дасть.

– Справа ж не лише в зарплаті. За рахунок чого реставрувати церкву, підтримувати ремонти, опалювати?

– На своїй роботі в агрохолдингу я чекаю моменту, коли керівництво готове виділити на соціальні цілі. Наприклад, цього року дали в Білозірку (друге село, де я служу) 150 тисяч гривень на ремонт храму. При цьому парафіяни відгукнулися і також принесли 150 тисяч. В такий спосіб ми зробили гарний ремонт. Церква може жити на пожертви, щось я добиваюся по роботі, щось вони приносять, щось онлайн-парафіяни перекидають. Великі справи можна робити на пожертви.

– Ми живемо у вік хронічного стресу. Як навчитися жити в ньому і бути щасливим?

– Щастя це не щось готове, що можна легко знайти чи купити, щастя знаходиться в нашій голові і є наслідком наших дій і життя з Богом….
Не лінуйтеся бути щасливими, ловіть моменти, радійте праці своїх рук, робіть гарні фото, любіть своїх близьких, прощайте тим, хто заподіяв вам шкоду, дякуйте Богові, даруйте любов і будьте щасливі та благословенні.

Лана Самохвалова, спеціально для «Релігійної правди».

Comments are closed.