Як для останньої декади резонансів у церковному житті виявилося забагато. То УГКЦ відлучає від Церкви священника, який спочатку перейшов до ПЦУ, а потім захотів повернутися до греко-католиків. Причому з формулюванням, що, мовляв, за акт схизми (православні явно сприйняли це, як камінець в свій город).
То священник ПЦУ в непарламентських виразах вирішив захистити права ненароджених дітей, паралельно образивши їхніх мам. Свій блог священник приправив народною фразою, яка більше годиться для чоловічих трактирних посиденьок.
Ми вирішили обговорити ці і не лише ці питання з відомим вченим, професором кафедри богослов’я та релігієзнавства НПУ ім. Драгоманова Юрієм Чорноморцем.
КОЛИ ЙДЕТЬСЯ ПРО ВІДЛУЧЕННЯ СВЯЩЕННИКІВ, СЛІД ЗАПРОВАДИТИ МАКСИМАЛЬНУ КУЛЬТУРНУ ФОРМУЛУ
– Юрію Павловичу, про що свідчить інцидент з переходами Івана Гарата і які уроки з нього слід винести?
– Тут слід розділити дві речі. Перша — це ситуація з самим батюшкою. Друга ситуація — з тим текстом декрету, який був написаний, коли робили повне відлучення від Церкви. Сама ситуація, коли отець Гарат перейшов з УГКЦ в Київський Патріархат, потім зробив спробу повернутися — це справа внутрішньо-церковного розслідування, я тут не беруся оцінювати. Можливо, він цілком справедливо був засуджений. Але для нас дуже важливо, щоб текст декрету був сформульований таким чином, щоб не складалося враження, що його підводять під статтю долучення до схизми.
Як відомо, Гарат і долучався, і намагався долучитися лише до двох Церков: до УГКЦ і до ПЦУ. Потім він, за словами владики Димитрія з ПЦУ, намагався повернутися і знову долучитися до УГКЦ. І відповідно, виникає питання: яка з цих Церков є схизмою? А потім почали греко-католицькі каноністи Церкви говорити, що “долучення до схизми” може інкримінуватися, якщо навіть людина сама пішла кудись в розкол. Але про який розкол йдеться у обвинуваченні? Він ходив тільки в ПЦУ. Крім того, я пам’ятаю, що звинувачення на його адресу звучали ще коли він лише вступив в сопричастя тоді з Київським Патріархатом, разом із своїм батьком. І хай мені пробачать, але це черговий прояв невзаємностей, я би сказав.
Коли, наприклад, Православна Церква України або Київський Патріархат у минулому пишуть рішення про людей, які пішли з Православної Церкви до УГКЦ, — це пишеться максимально коректно. Автокефальна церква взагалі просто приймала рішення викреслити зі списку і зазначалося: списку архієреїв, списку священників… Тобто просто максимально коректне рішення приймалося. І мова саме йде про те, що певна культура формул, тобто безумовно православні, вони теж можуть прописати «анафему на 120 років», але ніхто цього не робить. Тому що всерйоз сприймають, що ми всі брати, що є екуменічний діалог, що є намагання продумати спільну Київську традицію, традицію Володимирового хрещення та її актуалізувати.
І я бачу намагання посприяти тому, за що сама греко-католицька церква найбільше вже багато десятиліть ратувала — це за внесок церков Київської традиції в загальний екуменічний діалог. І на цьому фоні збереження не зовсім дружньої риторики, які можна знаходити навіть в офіційних документах, не сприяє відносинам. Якщо це помилка, то слід робити по-мудрому, тобто якщо ви прийняли якесь рішення, то написати про це новину і не писати весь текст декрету, щоб не було у православних такого враження, що вони схизма. І що батюшка був заборонений саме за долучення до православ’я.
– Хто був автором декрету?
– Декрет сформулював митрополит Львівський Ігор Возняк. Як відомо, його позиція доволі жорстка в цьому сенсі, і він такі формулювання легко видає. І потім все це було узгоджене з курією, тобто це така загальна, я би сказав, політика. Тут, в Києві, дуже багато говориться про екуменізм, про відкритість, як говорив покійний патріарх Любомир Гузар: «Ми частина єдиної Київської Церкви». Трагедія роз’єднання повинна бути подолана і на місцевому рівні, а не тільки на глобальному. Про це в Києві дуже багато говориться.
А коли ієрархи УГКЦ їдуть в Західну Україну, навіть в Чернівці, то говорять про те, що найбільшою цінністю є єдність з Петровим престолом. Є певне роздвоєння, його треба долати. Греко-католикам, наприклад, дуже неприємно, коли з’являються православні батюшки, які починають говорити, що «уніятов долой», треба берегти свою православну козацьку віру і так далі. Тому що ясно, що це взагалі дикість повна, але вони не думають, наскільки це взаємно неприємно — аналогічне чути, при чому не від маргінальних батюшок, а від освічених представників церковного апарату.
Я пам’ятаю багато таких випадків спілкування з греко-католиками, коли вони, навіть не усвідомлюючи, нашу православну ідентичність зачіпали. Вважається, що таке можна собі дозволити, особливо у Львові. Я хочу звернути увагу, що деякі аналогічні проблеми у них були і з католиками латинського обряду, але вони стараються їх долати через спільні заходи, зокрема через недопущення недружньої риторики.
У всякому разі в офіційних документах ця риторика зведена на мінімум, і обидві сторони намагаються, щоб не було якихось радикалів з боку латинського католицизму і з боку греко-католицького крила, щоб голос радикалів мінімізувався. І ми бачимо за десять років більш стабільний дискурс. Тому я вважаю, що тут повинна бути досягнута певна культура, що коли підписуються якісь декрети, думати, які формулювання туди вкладати, якщо ти вкладаєш якісь формулювання, відразу давати роз’яснення, що це не стосується ПЦУ, це не стосується канонічної оцінки загальної ситуації, стосується виключно одного священника.
– А тут вони дали роз’яснення?
– Ніяких роз’яснень немає вже котрий день. Я ж не перший порушив цю тему. Спочатку в телеграм-каналах люди обурилися, потім уже я також подумав, що якщо я нічого не скажу, то вони не опам’ятаються. А цього треба уникати, тому що православ’я — це половина їхньої традиції. То виходить, що ти сам свою традицію закопуєш. І саме екуменічну перспективу тут на Київському напрямку закопуєш. Тому що і так, скажімо, екуменічна концепція Української Греко-Католицької Церкви — це не просто контекстуалізація загального екуменічного бачення, яке є в Католицькій Церкві. Вони там написали ще додатково дуже багато всяких ідеалістичних речей про Київське християнство, про можливість сопричастя на місцевому рівні тощо. І вони, всіляко пропагуючи цю концепцію, підкреслювали: ось там на Близькому Сході уніатського священника у мельхітів, наприклад, спокійно може підмінити православний батюшка. І навпаки. І наголошували, що таке примирення — це взірець для нас. Але разом з тим вони ж самі, коли відбувається сопричастя хоч у когось, починають одразу дуже напружуватись щодо цього.
У 2007 році відбулася велика конференція, яку проводила тоді Львівська богословська академія ще на чолі з ректором отцем Михайлом Димидом, і вона була присвячена сопричастю з православними. Там, до речі, Патріарх Святослав, майбутній Патріарх, робив дуже хорошу доповідь про ідентичність греко-католицизму, греко-католицького богослов’я і так далі. Тоді всі доповідачі говорили, що немає жодних перешкод для того, щоб не вступити в сопричастя з православними. Як свого часу отець Сергій Булгаков пропонував вступати в таке сопричастя знизу з англіканами. Ну і відразу з боку Риму великі були покарання, змінилося керівництво академії, всім розповіли, що так не можна.
Я розумію, що все це не йде від самої курії УГКЦ. Це йде з Риму. З одного боку, ви повинні бути дуже відкритими до православних, все дуже добре, але тоді відразу повинні бути позначені чіткі межі, заявлено чітко, що адміністративно, юридично сопричастя з Петровим престолом є абсолютним, воно не може розмиватися. Тобто фактично приховано йде така пропозиція: давайте повернемося всі до Риму. Я вважаю, що взагалі правильна абсолютно позиція митрополита Епіфанія, що треба дивитися на загальний розвиток екуменічного діалогу. Згідно з документами Всеправославного собору, весь діалог, який би не вели помісні церкви з католицькими, греко-католицькими церквами, він координується Вселенським Патріархатом, весь він проводиться церквою православною як такою. Якщо будуть успіхи, досягнуті на глобальному рівні, то це відобразиться й на Україні.
А в Україні треба підвищувати загальну культуру діалогу. Православні клірики, наприклад, найчастіше навіть не знають загальної позиції православних щодо екуменічного діалогу. Тому що у нас дуже багато єпископів, священників, які не читають англійською мовою, і навіть Довідник з православного екуменізму не перекладений. Це всього лише тисяча сторінок тексту, недавно був виданий, ще небагато років пройшло. І відповідно, це був би хороший старт, щоб ми, наприклад, у зв’язку з цією ситуацією щодо отця Івана Гарата взагалі подумали, яка позиція всього Вселенського православ’я щодо УГКЦ, яка позиція ПЦУ щодо УГКЦ.
– А як взагалі бути в ситуації, коли якийсь клірик перейде до ПЦУ або навпаки?
– Я не думаю, що зараз це настільки вже актуальна проблема, оскільки ці переходи є поодинокими. А греко-католикам не потрібно забувати, коли вони починають говорити: «Гарат зрадив присягу» і т. д. У них майже вся Церква складалася в 1990 році із священників, які «зрадили присягу», і пішли з православ’я в греко-католицизм. Коли ми читаємо такі речі, згадуємо Московське православ’я, де теж, що б ти не зробив, ти вже зрадив присягу. Треба шукати притомну риторику, яка в дійсності є, наприклад, щодо мирян, і треба її актуалізовувати, зокрема в офіційних документах. І це вже перший крок, а другий крок — це те, що греко-католикам необхідно більше дивитися на загальні тенденції, які є в католицькій теології. Тому що вони намагаються в Києві чи Львові велосипед віднайти в тій же теології спілкування. А насправді навіть повчання сучасного Папи чи попереднього Папи дає набагато більший потенціал, ніж постійне перечитування Шептицького, — і це важливі речі.
Наприклад, теологія спільноти, теологія діалогу дуже важливі. Погляньмо, як їх розвивають обидва останні Папи. Теологія християнських рухів, як вони оживлюють церкви – ці речі в основному проходять повз УГКЦ, хоча тут величезна суголосність з православ’ям загалом та київським православ’ям зокрема.
Моя головна претензія до греко-католиків, що навіть той величезний потенціал відкритості до різних православних речей, який демонструє католицизм на вселенському рівні, не повністю актуалізований в Києві. А православним треба пізнавати все православне богослов’я діалогу, відкритості, спілкування, екуменізму. По-перше, пізнати, по-друге, відрефлексувати і по-третє, сформулювати свої пропозиції. Скажімо, у них є, наприклад, ідеалістична екуменічна концепція греко-католицької церкви, ну давайте сформулюємо хай навіть на дві сторінки свою київську православну концепцію екуменічну, але реалістичну.
ЗАСУДЖУЮЧИ АБОРТИ, ЧИ ВИ ВСЕ ЗРОБИЛИ, ЩОБ ДІТИ БУЛИ ВСИНОВЛЕНІ?
– Ще одна гостра тема: інцидент зі священником Олександром Дедюхіним (на момент написання тексту церковного рішення ще не було – ред.). Я вважаю, що якби не було цих слів про «сучку, кобеля», може, б воно і прозвучало по-іншому. Що би ви порадили в цій ситуації і Церкві, і священнику?
– Я думаю, що ці слова були абсолютно недопустимі з боку священника Олександра Дедюхіна. Не можна було писати такий пост, тому що сама декларація щодо захисту ненароджених дітей, яку прийняла Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій (фактично засуджує аборти – ред.), вже і так викликала неоднозначну реакцію в суспільстві, а ось такі способи її пропаганди викликають тільки супротив.
Ясно, що з боку тих, хто виступає за свободу абортів теж часто чуємо хамство в бік релігійно свідомих людей. Але тут важливо: як би вони не ставились до нас, ми до них маємо ставитися добре, не допускати риторики приниження іншого.
– А які у вас застереження до самої декларації ВРЦіРО?
– Якщо ви приймаєте таку декларацію, то треба ставити дуже просте питання: чи ви все зробили для того, щоб в Україні не було сиріт? Ви виступаєте за права ненароджених дітей – прекрасно, ось є народжені та покинуті діти, ви їх усіх всиновили? У нас переважну більшість залишених дітей всиновлюють протестанти.
Друге. Дуже довго борються окремі християни за те, щоб спростити процедури всиновлення. В Україні існує така штучна ситуація, коли батьки фактично позбавлені батьківських прав або фактично відмовилися від дитини, але реально її не можна забрати. Я знаю випадки, коли, наприклад, батько настільки побив дитину, що вона стала інвалідом, і все одно суд не виносить рішення роками, щоб позбавити його батьківських прав, щоб цього інваліда могла всиновити сім’я, яка вже згодна його взяти.
Я вважаю, що Церкви разом з таким прекрасним документом проти абортів на захист ненароджених дітей повинні були би прийняти документ, скажімо, про необхідність такої християнсько орієнтованої ювенальної юстиції. Щоб в кожній області були свої спеціальні судді, один на область цілком вистачить, щоб в кожній області був спеціальний прокурор, щоб в центрі теж все це було. Це була б християнська ювенальна юстиція, яка була б якраз спрямована на те, що там всі судді християни. Церкви нехай дадуть кадри. Юридично грамотних людей у нас дуже багато, є цілі спілки юристів-християн, чому б не сформувати таку систему? Дійсно, державі не болить все це, звичайним суддям це часто не болить, місцеві органи влади може б і хотіли кудись цих дітей прилаштувати, але не можуть, бо купа проблем.
Усі інтернати борються за свої права, за своє фінансування. Тобто маса речей, які навіть уповноважений з прав людини не може вирішити. Подумати і виступити з такою ініціативою, і тоді вже було б зрозуміло, що покинуту дитину тут же забере якась сім’я.
– Ваше резюме: необхідне відповідне законодавство, щоб спростити шлях нічиєї дитини?
– Головне: треба виховувати так, щоб християни хотіли всиновлювати, і вже другорядна проблема: є велика кількість християн, які б хотіли всиновлювати, але вони не можуть реалізувати ці намагання. До речі, у мене є багато знайомих, які всиновили дітей, вони були всі бездітні і потім понароджували ще своїх дітей, всі щасливі. Так що часто, якщо всиновлюєш, потім у тебе чудом народжуються свої діти. І всиновлювали часто так, що одного пропонують, потім виявляється, що є ще брат або сестра в нього, і треба брати всіх. Я не знаю жодного випадку, щоб всиновили, а потім пожаліли про це.
Я думаю, треба лобіювати зміни до законодавства щодо спрощення і не чекати, що до нас прийде якась західна ювенальна юстиція, а пролобіювати свою традиційну християнську юстицію, спрямовану на дійсний захист дитини, її права жити в родині. І далі, якщо ви турбуєтеся про тих сиріт, ви зробили систему турботи про матерів, які завагітніли, сформуйте систему підтримки їх, і тоді у вас є право заявляти повністю голосно про аборти та пропонувати власне бачення для суспільства.
– Навіть, якщо не зробили всього, Церкви мають право заявляти про неможливість абортів.
– Та навіть якщо ви все це зробили і у вас є моральне право повчати суспільство, якщо ви всиновили всіх сиріт, якщо ви організували систему всиновлення, жодний священник, блогер не має права написати такі речі, що «якщо сучка не схоче, то кобель не вскоче».
Бувають тисячі ситуацій у дівчат, які народжують самі або не народжують. І якщо ми хочемо працювати з жінками, щоб вони не робили абортів, залишали дітей, писати вищезгадані вислови просто ганебно.
І взагалі, крім цього висловлювання, весь пост був занадто жорсткий. Християнство сформулювало культуру поваги до всіх людей, не дивлячись на те, що там з ними сталося, зробили вони аборт, не зробили, ти не можеш засуджувати, не можеш принижувати, якщо ми дійсно переживаємо, щоб діти не були вбиті, а були народженні та виросли у любові в своїх або прийомних сім’ях.
– А якщо Церква виставить вимоги, як поводитись в соцмережах?
– Я вважаю, що з усіма батюшками, які працюють в соцмережах необхідно постійно працювати і проводити курси підвищення їхньої кваліфікації. Необхідно запрошувати хороших спікерів, які б показували їм, як можна щось проповідувати, а як не можна. Ти напишеш щось, і з твоєї точки зору воно буде все правильно написане, і там буде якесь гаряче серце, проповідь — все це буде схоже на проповідь пророків Старого Завіту або навіть деякі слова Ісуса Христа. Але тобі професійні люди скажуть, що в соцмережі ти не маєш права писати так, в соцмережі ти повинен писати не просто з повагою до людей, а щоб люди абсолютно відчували твою повагу до себе. І пояснювати священникам, як досягати максимального результату в просуванні позитивних ідей.
Мені, наприклад, дуже подобається, як позиціонує себе в соцмережах митрополит Епіфаній, максимально коректно, максимально позитивно. Усі журнали, газети ПЦУ — все максимально позитивно. І завдяки такому яскравому, м’якому стилю досягається набагато більший ефект, ніж епатажем. Це не наш стиль, це схоже на якихось московських батюшок, які теж виступали з епатажем і досягли того, що авторитет РПЦ просто впав на дно в Росії та інших країнах. Дуже важливо вчитися.
Подивіться, у Греції навіть не кожен священник сповідає, а необхідно, щоб йому було не менше 30 років, щоб була відповідна кваліфікація, і тоді дозволяється сповідувати людей. Те саме із проповіддю. Тим більше, якщо ти працюєш в соцмережах, ти фактично як сповідник і проповідник для великої кількості людей. Тут необхідно, щоб дійсно з боку всієї Церкви або з боку певних синодальних відділів, які за це відповідають, була проведена відповідна робота і навіть можливо, я не говорю саме про отця Олександра Дедюхіна, але взагалі декому заборонити писати. Тому що ми знаємо, що в Україні є православні священники, які дуже різко пишуть і краще б їм було помовчати.
– Наступне питання про Московський Патріархат. Я собі уявляла наше спільне майбутнє вже невдовзі. Думала: вони зрозуміють, що Томос це назавжди, що Диптих — це назавжди, змиряться, заспокояться. Єпископи не перебішуються. Потім я почала думати, що помре це покоління автокефалістів та антиавтокефалістів, тоді почнуть миритися. Тепер не переконана. Але який ваш прогноз? Я не знаю, як вони виховують дітей в семінаріях, в академіях, чи вони не закладають оцю бацилу нелюбові?
– Ніщо не є безнадійним. Завжди є меншість, яка є абсолютно безнадійною, але, в принципі, вірні Московського Патріархату в основній своїй масі — чудові люди, єпископи непогані люди. Вони просто потрапили в таку ситуацію, вони стали її заручниками. Коли вибрали митрополита Онуфрія, я попереджав всіх негласно, що буде дуже погано і не можна проти митрополита Антонія проштовхувати митрополита Онуфрія, бо це буде набагато гірше, але ніхто не послухав. І Церкву очолив митрополит Онуфрій, розумна людина, яка прекрасно знає англійську мову.
– Я вважала, що він – це рівень сільського ігумена.
– Ні-ні, він дуже хитрий, розумний. Це тактика патріарха Пімена в старості, тобто сидіти на вершині, робити вигляд, що ти такий недалекий чоловік, нічого не розумієш, і до тебе приходять різні люди, з різними ініціативами, і ти нарешті говориш: ну добре, робимо цей варіант, і тоді вже всі щасливі, що ти вибрав щось. Це дуже розумна, хитра людина. Я вже не говорю про різний бекграунд його зв’язків з Російською Федерацією, тобто він дуже грамотно все відпрацьовував колись.
На жаль, коли були вибори, ми цього не знали, дізналися потім. В принципі, якби його позиція була досить розумна тоді в кінці серпня, коли він обрався та заступав на престол, могло бути по-іншому. Тоді накреслили кілька планів розвитку.
– Це серпень 2014-го?
– Так. Різні групи людей написали різні плани розвитку, він все уважно прочитав і сказав, що він вибирає конкретно один план розвитку. Проросійський план. Грубо говорячи, ідея цього плану розвитку була в тому, що як виразився один з владик, що «надо лечь под Москву» — і митрополит Онуфрій лягає під Москву, а всі інші лягають під митрополита Онуфрія. Відповідно, це дуже важлива річ, що після цього встановився такий консенсус щодо того, що вказівки Москви — всякі гласні, негласні, прямі по телефону — всі вони виконуються. І звідси ось ця величезна пропаганда, яка раніше з Одеси йшла, сьогодні вона йде централізовано, координується митрополією, і це виходить за всякі межі релігійної культури.
Тобто це така брехня, в стилі пропаганди за радянськими рецептами: 10 % правди, 90 % брехні — все це змішується і постійно вкидається в народ, вкидається, вкидається. Щодо того, що це якась ідейна позиція всього єпископату, то я би так не сказав. Митрополит Онуфрій перед виборами зібрав основних гравців і сказав чудову фразу, яку я вважаю треба говорити кожному митрополиту, коли він обирається, якщо він хоче дійти до влади. Він сказав, що ніхто не буде відсторонений, і я хіротонізую в єпископи всіх, кого ви висунете.
– Оце хабар.
– Ні, це дуже цікава позиція. І відповідно ми дійсно бачимо, щоб не робилося, єпископи не виходять на спокій, відповідно навпаки, яких би людей найгірших, кого тільки знайдуть, які взагалі служити не вміють, а його вже в єпископи висвячують.
Онуфрій тримається на цьому консенсусі, такою мафією вседозволеності, фактично всім дозволено робити все, що завгодно, і всі цим користуються. І така загальна задоволеність цією ситуацією є, навіть ті єпископи, які були через власну маргінальну позицію, мракобісся на спокої, в основному повернуті до діючих за рідкісним винятком.
– Тобто ви вірите в те, що за сприятливих умов єпископат міг би змінити риторику? Чи вони не виховають покоління людей, які нас ненавидять?
– Ми говоримо про те, якщо ми хочемо, щоб вони були в перспективі з нами, то необхідно показувати, хто ми є, яким є наше обличчя тощо. Треба стати цікавими для них. Необхідно розуміти, з ким ти конкуруєш. Люди вибирають, грубо кажучи, між Михайлівським монастирем і Москвою. Це дуже важливо. І вони дивляться на прості речі, тобто на рівні, наприклад, що предстоятель скромно поводиться, у цьому ми виграємо.
Люди дивляться на те, що, скажімо, є Москва і ця Москва — це сила, і Москва працює на всіх напрямках, весь час як єдиний кулак, і в цьому вони виграють. І це є система, де всі свої цілі виконують. І завжди так відбувається, що величезна кількість людей, величезна кількість ресурсів, величезна кількість завдань, і ми на цьому фоні програємо.
Я приведу один дуже простий приклад: один з наших єпископів, який є ректором однієї з семінарій в Україні, єпископ Московського Патріархату зайшов у Михайлівський подивитися, які є книжки в книжковій крамниці напроти собору, і потім дзвонить мені і говорить: «Юрий Павлович, ничего ж нет». Ну, можна легко відповісти, мовляв, народ все в Інтернеті читає. Ну добре, а де наші тисячі книг в інтернеті в пдф? Поки були невизнана Церква, невелику кількість видань можна було б виправдати. А тут навпаки, останні роки мало що друкується.
Поки сам владика Епіфаній був ректором, були захисти весь час дисертацій, були випуски підручників. Зараз підручники не виходять, три дисертації за чотири роки. У мене на кафедрі з богослов’я і релігієзнавства за останні роки захистили сімдесят дисертацій тільки кандидатських і PhD, ще ж було більше десятка докторів наук з богослов’я.
– Де ці люди потім працюють?
– Працюють вони в основному у протестантів, велика кількість працює у греко-католиків. Православні ж доктори працюють в основному по звичайних вишах. Ми живемо в православній країні, але чомусь журнал номер один богословський — «Богословські роздуми» — видають протестанти, їхній Східно-європейський інститут теології. Це просто абсолютно фантастичний журнал, який на рівні західних журналів і навіть цікавіший, ніж західні журнали, тому що люди пишуть дуже добре, дуже живо, і зростання з номера в номер постійне. Другий за рівнем у нас греко-католицький журнал, православні відстають. А вони мають згуртуватися і показати іншу якість, ніж та, що є сьогодні.
– На це потрібні ресурси. Грошей немає.
– Ні, справа не в грошах. У греко-католиків, протестантів все це дуже часто на ентузіазмі робиться, але принаймні є взаємна підтримка, є розуміння, що щось треба зробити, може гроші потім з’являться, але сьогодні треба робить, робить, робить. Коли владика Епіфаній був ректором, то також грошей було небагато, але все робилося, і ти приходиш раз у пів року — видані нові підручники, видані нові журнали.
Тут всі перекинулися на загально-церковний рівень, я так розумію, що і керівництво академії в основному працює на загально-церковний рівень, а наука провисає. Але якщо даний Томос — це повинно стати візитівкою, що ось наші книжки англійською мовою, ось наші книжки українською, ось наші журнали. Коли, наприклад, українських протестантів не знали, у «Богословських роздумах» вони видавали всі статті двома мовами: англійською і українською. Дуже сильний журнал. Для нас це великий приклад. Протестанти фактично єдині, в кому я поки що не розчарований динамікою їхнього розвитку, в останні роки я бачу у них і богословські журнали, і книги, і науково-дослідний інститут створили, і дисертацій багато подають.
У православних якась така тенденція паузи, що затягнулася. Треба докласти трішки зусиль і у нас може бути богослов’я не гірше, ніж, наприклад, православне богослов’я в Америці, не гірше, ніж православне богослов’я в Греції, я вже не говорю, що можна багато в чому перегнати Москву дуже легко.
– А скільки людей у нас в середньому читає хорошу богословську статтю?
– Де саме?
– Ну хороший американський, грецький чи інший журнал?
– Не знаю. До речі, криза, тому що я вважаю, що незначна кількість людей читає. Тут головне, ідея така, що богослов’я стає візитівкою Церкви, показує, що дійсно, Церква відкрита, така, як вона про себе заявляє. І далі: богослов’я творить загальну культуру. Подивитися на протестантів 30 років тому, наскільки вони були закриті, або греко-католики були дуже сильними традиціоналістами і закритими. Богослови за 30 років все це перекували, і нам здається: о, греко-католики завжди ж були такі привітні.
Насправді раніше були суцільні проблеми, не було відкритості. Ми не повинні забувати, що було 30 років тому. Все це зробили богослови, богословів може навіть бути дуже небагато. Наприклад, якщо ми беремо Антіохійський Патріархат, то богословів дуже небагато, але їхній вплив на Церкву, на окремих священників, на парафії, може бути дуже високий. І потім може формуватися така культура, яка стає привабливою, що протестанти цілими церквами приєднуються до православ’я. Тобто це американська реальність, що, наприклад, в усіх більш-менш солідних американських університетах, в 30 американських університетах створені кафедри православного богослов’я — у нас такого немає в Україні. Створені як науково-дослідницькі центри, заодно курси читають. Це результат має відповідний. Ніхто потім не дивиться, що православні — це незрозуміло що, тому що богослов’я відпрацювало, щоб все це було абсолютно зрозумілим для всього суспільства.
Хто це такі, чому вони привабливі, чому з ними можна мати справу, а то й навіть перейти до них — це дуже важливо насправді. І тут ми говоримо, що якщо у нас є така величезна проблема, що православні належать до двох патріархатів, то відповідно, нам треба формувати привабливість для іншого патріархату, починаючи з богослов’я. Вони роблять СПЖ, ми робимо тут колективного Шмемана. Хто в історичній перспективі завжди перемагає? В історичній перспективі завжди перемагає індивідуальний чи колективний Шмеман. Один з мракобісів московських розказував, що «ми ничего не можем сделать с этой Шмеманщиной, она распространяется, как лесной пожар» — не можна зупинити. Це було. І тут дуже важливо розуміти, що такі речі, як відкрите православ’я — це свого роду вірус у позитивному сенсі. І він може захоплювати, заражати людей, вони відчувають причетність, люди починають активно діяти, втілюючи ідеї відкритого православ’я в життя парафій та суспільства.
Відповідно, хтось повинен модифікувати, конструювати ці віруси. Тобто «шмеманщина» — це був вірус, який по православ’ю пройшовся. Протоієрей Олександр Шмеман, митрополит Антоній Сурозький, до цього Паризька школа змінювали православ’я. І православ’я від цього ставало набагато сильнішим і вигравало в позиціюванні. Тут те саме: якщо ми хочемо, щоб Московський Патріархат, що є в Україні, колись був єдиний з нами, ми повинні бути Церквою, яка продукує ефективні богословські ідеї та практики, які були б для всього православ’я та суспільства, як культурні віруси, причому вони мають бути саме універсальні.
Тобто це не повинно бути києво-центричне, україно-центричне — воно повинно бути універсальним, щоб люди впізнавали в цьому дійсно, що вони бачили в Шмемані, в Сурозькому, і вони хочуть бачити Церкву, як її описує Шмеман, Сурозький, Зізіулас, хоча б по мінімуму. І коли ми її прописуємо ще краще, і ми її ще краще в себе демонструємо, а у людей із того боку цього немає, вони знають, у Шмемана, Сурозького, як все там повинно бути, у них цього немає, і вони потім дивляться: а тут воно є, ось значить є люди, з якими треба об’єднуватись.
Чому Папа Іван Павло ІІ був настільки популярний, настільки культ навколо нього був? Не тому, що він там десь на лижах катався чи на байдарках, а тому що це людина, яка на лижах каталася, але при цьому давала богословські смисли, світські смисли, які були вірусними, які заражали. Тобто, він вперше як Папа приїжджає в Польщу і починає проповідувати про гідність і свободу особистості, і всі люди, мільйон людей, які зібралися в це паломництво, чують не слова про те, що ми поляки повинні зараз, відмічаючи тисячоліття католицизму в Польщі, берегти свою католицьку віру. Ні, вони чують: гідність, свобода. І тут те саме: ми живемо в період постійних криз, секуляризм наростає, релятивізм наростає, люди повинні зрозуміти, заради яких цінностей живуть. Якщо вони є православними християнами, це важливо, це цікаво не просто як традиція – це екзистенційний вибір. А щоб вони все зрозуміли, треба, щоб у нас кожен єпископ, священник або принаймні кожен богослов був як Іван Павло ІІ або як Шмеман вмів створювати смисли і вмів ними заражати людей. Якщо це відбудеться, то люди всі до нас прихиляться, тим більше немає ніяких проблем, якою мовою служити чи ще щось. Тут наша повна відкритість, будь ласка, хочеш грецькою, хочеш російською — все це цілком можливо.
– А нам є кого видавати?
– У нас багато талановитих людей. І Дарія Морозова, яка нещодавно написала просто фантастичну книгу про Антіохійську антропологію і Київську традицію. Дарія – наш Сергій Аверинцев. Якщо маємо такого, то чому б не замовити. Чому ми не переклали всі книги отця Павла Гаврилюка, прекрасний автор-патролог. Чому не замовити книгу отцю Миколі Денисенку? Я завжди дзвоню тим, хто захистив кандидатську, і запитую: що ти пишеш зараз, чи маєш час на докторську? Православна Церква в США відбулася, бо там були Шмеман і Мейендорф, які постійно писали. І зараз ця Церква дуже динамічно розвивається. Ніколи без свого богослов’я ніхто не вигравав. Коли Петро Могила прийшов, він стільки книг видав. За сорок сім років життя він стільки зробив, що змінив ідентичність київського християнства.
– А ви припускаєте, що зусилля Росії з перегляду всіх рішень синодів Вселенської Церкви щодо України будуть бодай частково успішними?
– Ну ні, це неможливо, це було консолідоване рішення, яке було проговорено собором всіх архієреїв Константинопольського Патріархату. Потім, як всього цього вимагати взагалі? Це неможливо. Ясно, що Москві доведеться змиритися з існуванням ПЦУ. Очевидно, що ПЦУ не є об’єктом торгу. Але і самій ПЦУ теж треба не почивати на лаврах і не думати, що нас будуть любити тільки за те, що ми є, за те, що у нас хороший митрополит Епіфаній, хороший владика Євстратій чи ще хтось прекрасний. Треба працювати, дуже величезні зусилля докладати. Тут багато що робиться, але й багато що не робиться.
Знову ж, треба розуміти сам нерв сучасної ситуації, тобто Всеправославний собор двічі засудив релігійний фундаменталізм, а Московська Патріархія є проповідником релігійного фундаменталізму. Якщо говорити чітко, то з точки зору Константинопольського Патріархату, цей релігійний фундаменталізм Москви є єрессю. Тобто конфлікт сам має не лише предмет України, він має предмет те, що це ідейний певний розкол всередині православ’я. Тому що всі їхні московські слова про те, що є якісь цінності, які вище, ніж людська гідність, з точки зору Константинополя є єрессю. І єресь вся їхня доктрина 2008 року про права, гідність і свободу людини, про те, як добре бути рабами великого інквізитора – світського і церковного.
– Священник у школі. Думаю, що це питання ще не врегульоване. І якщо Церква не буде захищати свій вектор, то будуть книжки типу «Дві принцеси», або слова «мати» і «батько» зникнуть. Як цю історію зробити безконфліктною?
– Тут є конфлікт, він світоглядний. Коли починалася Революція Гідності, з боку церковних лідерів було чітко поставлене питання тодішнім лідерам опозиції: якщо ми підпишемо асоціацію, як ми будемо себе позиціонувати в ЄС, де ось такі світоглядні віяння є. Тоді опозиція чітко сказала, що ми робитимемо, як Польща та Угорщина, і ми не будемо виконувати зобов’язань, які лобіює агресивний секуляризм. І коли відбувається відмотування обіцянок і думка Церков перестає цікавити, то це не дуже симпатично. Так не може бути. Не можна поляризувати суспільство. Це в Польщі призводить до кризи, то у нас тим більше. У нас християнську етику викладають на замовлення батьків. Або в певних регіонах, де є традиція, або в тих місцях, де є криза. Я раніше ходив на з’їзди християнських педагогів. Найбільшими лобістами впровадження етики були дончани, бо у них було найбільше проблем з підлітками. Вони трактували християнську етику як протиотруту. І 21% охоплення шкіл християнською етикою – не так вже й багато.
Але тут слід розуміти, що якщо буде впроваджуватися гендерна ідеологія, то порушується зв’язка, яка завжди відрізняла Україну, порушується державно-церковна співпраця. Тому що наші релігійні організації завжди були і за права людини, і за гідність і за рівність. Наша Всеукраїнська рада Церков виступала і за права кримських татар, і за українську мову. Ми завжди виступали за права людини. Але коли йде перетлумачення прав людини, «розширене» тлумачення, то Церкви не можуть з тим погодитися. І на місці держави я б їхав та вивчав досвід Польщі, країн ЄС, де збережено християнський профіль. Можна бути європейцями і залишатися із традиційними християнськими цінностями.
Лана Самохвалова, спеціально для «Релігійної правди».
