Тетяна Таїрова-Яковлева — одна з головних у сучасній науці дослідниць Івана Мазепи та Гетьманщини. Громадянка Росії, жителька Петербурга майже двадцять років з любов’ю та науковою проникливістю досліджує цей період української історії. І їй є що досліджувати, адже 70% джерел, які розповідають про дійових осіб козацької історії перебувають в російських архівах. Вона не лише досліджує, а й розповідає ці історії про українських гетьманів, старшин та отаманів росіянами, які зазвичай звикли живитися не фактами, а імперськими міфами.
Тому Україна, дуже чутлива (навіть дратівлива) до питання будь-якої присутності російських інтелектуалів в українському суспільному житті, Таїрову-Яковлєву прийняла.
Пані Тетяна виборола нашу повагу своєю працею та постійним інтересом до українських героїв. Віктор Ющенко цілував їй руку і зараз супроводжує її під час поїздок у Батурин, не відомо, чи зналася вона з Петром Порошенком, але останній майже назвав ім’ям Мазепи аеропорт у Борисполі, а чинний міністр культури нагородив її грамотою за видатний внесок в історію Гетьманщини.
Період Гетьманщини нерозривно пов’язаний із розвитком Церкви. Так само, як пов’язаний цей період із гетьманом Мазепою – глибоко релігійною людиною і неймовірно щедрим жертводавцем Церкви.
Релігійна правда поспілкувалася з дослідницею під час її нещодавньої поїздки до України (науковець представляла нову художню книгу про гетьмана Мазепу).
– Пані Тетяно, як українська церковність живила Московське царство?
– Українська церковність справила колосальний вплив на розвиток і Московського царства. Всі реформи патріарха Нікона, які він проводив в Російській Православній Церкві, здійснювалися за образом та подобою реформ київського митрополита Петра Могили. І здійснювалися вони за допомогою київських “книжників” (вчені богослови, як правило монахи — ред.).
Усі ключові посади до Тобольська та Архангельська займали вихідці з України, як правило випускники Києво-Могилянської академії. Церковна школа при Холмогорському монастирі, де вчився Михайло Ломоносов, була створена монахами, вихідцями з Києво-Могилянської академії з благословення єпископа, який також був випускником Києво-Могилянської Академії. Саме там Михайло Ломоносов почав вчитися та отримав основи грамотності. І саме ці вчителі порадили йому поїхати до Москви у Слов’яно-греко-латинську академію, де вся професура також була з Києво-Могилянської Академії.
– Києво-Могилянка, якщо говорити порівняннями, на той час Оксфорд та Кембридж Європи…
– Безумовно.
– А в сучасній Росії це розуміють?
– Це прекрасно розуміють всі, хто бодай трохи пов’язаний із вивченням «книжності», культури та науки 18 століття у Росії. Коли я говорю про це у відділах рукописів публічної бібліотеки та бібліотеки Академії наук – це азбука. Якщо брати широкі верстви населення, то вони про це не знають. Про це не говорилося ані в 19 столітті, ні в радянські часи, ані зараз. І сьогодні про це не говорять тому, що про це не знають.
– Як відрізнялися московське та київське православ’я до реформ Нікона?
– Київське православ’я базувалося на освіті, знанні мов: грецької, латини, воно мало досвід широкої полеміки із католицькими та греко-католицькими авторами. Тобто це була просвітницька Церква, яка створювала школи, навчала молодь, брала участь у всіх наукових дискусіях. Московське на той час було малограмотне, не створювало шкіл, не прагнуло освіти. Зрештою, це у тому числі те, з чим почне боротися Петро Перший. Бо його церковні реформи йому допомагали здійснювати ставленики Мазепи.
– Давайте поговоримо про Церкву періоду Гетьманщини. Ми знаємо, що козацькі старшини та гетьмани щедро жертвували, багато храмів будували. Але наскільки вони були щирими та послідовними у своїй повсякденній релігійності?
– Напевно, всі по-різному. Іван Мазепа був надзвичайно релігійною людиною, і православ’я мало для нього колосальне значення. Він не просто будував церкви, створював монастирі – для нього це була величезна частина життя. Ще до обрання гетьманом його найближчими друзями та однодумцями були люди з церковних кіл.
– Козацька старшина, родини ходили на служби, причащалися?
– Так, звичайно. Є дуже гарна книга Інокентія Гізеля, монаха та настоятеля Лаври того періоду, де він систематизує гріхи, які побутували на Гетьманщині. Книга дає уявлення не лише про гріхи, але й картину того, наскільки тогочасне суспільство дотримувалося церковних канонів. І попри освіченість, суспільство було по-своєму патріархальним. Бо багато речей (такі як “вільне кохання”) практично не допускалося.
Гріхом та публічним скандалом було, якщо опікуни сиріт крали гроші, гріхом було лихварство. Що стосується жінок “легкої поведінки”, то їх можна було зустріти хіба на “постоялих дворах”. Це було живе людське суспільство, де були і гріх, і релігійність.
Що стосується частоти причастя. Про звичайну практику я не знаю, але якщо вірити щоденнику Пилипа Орлика, якщо він пару тижнів не підходив до причастя, то для нього це вже було мало не трагедією.
– Деколи таке враження, що найкращі люди епохи лежать у Печерах Лаври. І до речі, всі клірики Константинопольського Патріархату.
– Ну, не зовсім всі-всі. А Мазепа, наприклад?
– До речі, він востаннє сповідався і причащався, як вірянин Вселенської Церкви…
– А інші богослови? Феофан Прокопович, Стефан Яворський, інші достойні люди?
– Найкращими людьми в Україні вважаються інші. Все ж Мазепа почувався зрадженим Стефаном Яворським. Мазепа будував Церкву, проливав на них золоті дощі, порівняно із безбожним царем Петром, а отримав анафему.
– Безумовно, це було зрадою. Стефан Яворський каявся, що зрадив гетьмана, який так серйозно допомагав. Він мучився, потім писав у стіл проповіді, які проклинали Петра Першого, але це не зменшує гріха цього прокляття. Я вже не кажу про Феофана Прокоповича, який був кар’єристом, і оспівував спочатку Мазепу, потім Петра.
– А російське суспільство не відчуває вдячності, що 90% російського кліру в часи до Єлизавети були вихідцями з України?
– Воно про це, на жаль, знає. Одна моя колега робила доповідь у Томському університеті і її вразило те, що один із колег назвав Могилянку «Києво-Могильовською академією», не маючи ані найменшого розуміння, що це.
– Я хотіла запитати про стосунки гетьмана Мазепи з мамою та сестрою. Гетьман та мати-ігуменя навіть звучить красиво. А Мазепа, який дослухався мами, не був у чомусь підкаблучником?
– Ну, він не у всьому слухався мами. Жінки Гетьманщини були дуже норовливі та впливові. Це і дружина Кочубея, дружина Скоропадського і донька Богдана Хмельницького Олена. І у цьому плані Марія Магдалена (мати Мазепи) не була винятком. Мазепа провів життя без маминої уваги, тому він не міг бути, як ви сказали, “підкаблучником”.
Але мати надавала йому величезну підтримку, і вона допомогла завести йому дуже впливових друзів. На час кар’єрного зростання сина вона була у монастирі і мало не два десятиліття була його ігуменею. Вона керувала двома монастирями, де було гарно налагоджене релігійне життя.
В тих монастирях також були майстерні, де робилася церковна вишивка золотом. Дуже гарний різновид церковного мистецтва. Коли її син став гетьманом, вони приростали маєтками. Одним словом, вона була активна жінка, яка багато чого досягла.
– Про сестру Мазепи, яка також із шлюбу пішла в монастир. Деякі джерела ставлять мало не як особистий подвиг, що вона залишила чоловіка-католика. Вам не здається, що це перебір? Руйнувати шлюб через те, що чоловік католик — не надто добра практика.
– Наскільки я розумію, шлюб розпався з іншої причини. Бо в цій історії багато речей не збігається. Але оскільки вона поїхала до матері і пішла до монастиря, то це стало виправданням для розриву. Це вже був третій шлюб.
– Вам не здається, що наратив єдиної церкви, московської та української -тягне нездатність у росіян побачити в нас Церкву, яка допомогла їм розбудуватися. Це помилка, яка погано впливає на наші відносини. Незнання історії, як ми живили та будували РПЦ, сприяє тому, що російські православні настільки піддаються навіюванню офіційної ідеології РПЦ?
– Я хочу сказати, що реалії 17 століття та реалії 20 та 21 різні. Мазепа служив у гетьмана Самойловича і причетний до передачі Київської митрополії Москві, напевно якісь аргументи для цього знаходив. Вони намагалися змінити Московську церкву, думали, що зможуть очолити.
– Ви казали, що Брестська унія — одна з поворотних подій тої епохи. Що ви мали на увазі?
– Сьогодні Українська Греко-Католицька Церква — це одне. А те, що вийшло в кінці 16 століття — інше. Тоді вона стала початком припинення толерантності в Речі Посполитій, порушенням тих основ та ідей, які закладалися при створенні Речі Посполитої як абсолютно толерантної європейської держави. Її релігійна терпимість була силою та основою її суспільного ладу. Із створенням Унії та забороною православ’я – це порушення основ Речі Посполитої, які зрештою призвели до загибелі.
– Ну ми (православні) сьогодні себе не визначаємо через конфлікти із греко-католиками чи трьохсотлітньої давнини, чи тридцятирічної давнини. Предстоятель УГКЦ напередодні візиту Вселенського Патріарха приходить на презентацію його спогадів, маємо спільні акції, наради. Ми покажемо унікальний зразок взаємодії церков із таким складним минулим. Не знаю, чи ви вірите в це.
– Я не бачу у цьому чогось неможливого, сама маю друзів греко-католиків.
– Мені здається, що найскладніше уявити відносини між церковними істориками двох країн, якщо одні з них відмовляють конкретній Церкві у праві на існування. Ви розумієте про що я?
– Історики є дуже різні, серйозні та об’єктивні. Є Віра Ченцова, яка досліджувала передачу української митрополії.
– Ви раді отриманню Томосу?
– Я не знаю деталей, як відбувалося надання автокефалії, але бажаю, щоб в Україні відбулася сильна Церква, щоб вона пройшла свій шлях, мала багато вірних та безсумнівний авторитет.
Лана Самохвалова, спеціально для «Релігійної правди».
