Священник Віктор Мартиненко має славу одного з найбільш дотепних і найбільш романтичних кліриків Православної Церкви України. Це спостереження не на рівному місці. Чи то його романтичний ролик із дружиною з салону квітів, чи жарт над єпископом, чи фото рукавиць та шалика, які його бабуля зв’язала предстоятелю ПЦУ – все збирає тисячі посмішок, сердечок та лайків його підписників.
Деколи думаю, що саме така поведінка священника є однією з проповідей радісного християнства, бо що діє краще, ніж приклад життя клірика. Віктор Мартиненко перейшов до ПЦУ з Московського Патріархату практично одразу після набуття Томосу. Ми вирішили обговорити його шлях до автокефалії.
«Релігійна правда» зустрілася з отцем Віктором, коли він приїхав до Києва з Луцька зустріти у Борисполі свого кума та земляка, монаха з Російської Православної Церкви за кордоном, який прилетів зі США, де зараз служить.
– Отче, а той друг не зрікся вас після вашого переходу до ПЦУ, адже РПЦ за кордоном зараз фактично у повній єдності із Московським Патріархатом?
– Ні. Хоча останні два роки трапляються випадки, що люди з Московського Патріархату, з якими ми тісно спілкувалися, почали уникати кліриків із ПЦУ. Кілька днів тому я служив у владики Симеона, і ми міркували, звідки така агресія береться. Коли був Київський Патріархат, між священниками МП та КП на Волині прекрасні були взаємини – і літію служили разом, і спілкувалися. А тут постала Церква українська і як пороблено їм.
Висвятили в ПЦУ мого кума, який теж колись був другом одного з настоятелів УПЦ МП. Якось нас запросили на сусідню парафію служити, той його просить: «Отче Вінкентій, позичте стихар». А той йому: «Я що, після тебе пересвячувати буду?». Це начебто священник ПЦУ «осквернить» стихар, чи що? Владика Симеон якось ділився: «Я розмовляю з владиками, які були в Київському Патріархаті, в них тоді з МП гарні були стосунки, вони зустрічалися, чай пили, а тепер ненависть».
Я думаю, що все ж таки у Моспатріархату виникли певні ревнощі, але совість підказує, що вони чинять неправильно. І вони і себе хочуть заспокоїти, тому роздувають оті всякі конфлікти сільські. Скажімо, якийсь пияк обматюкав попа, а вони починають: «Бачте, це гоніння, це все ПЦУ». Вибачте, як ваші з автоматами бігають і благословляють окупантів, то нічого, вони того не бачать.
– Сумно думати, що Церква мислить у парадигмі боротьби за ресурси (паству) та розглядає наше визнання, як втрату конкурентної переваги.
– Знаю, що у вас позиція примирення щодо МП і вона мені близька. Рано чи пізно ми все одно будемо служити разом. Я завжди кажу, що мені буде не соромно глянути їм в очі. Це їхній метод – конфлікти. Невже в селі люди не можуть домовитися? Храм поділити? Одні служать на одну годину, інші – пізніше.
– Ви думаєте, що почергове служіння, якщо є бажання священника і митрополія МП була б не проти, можна реалізувати?
– Абсолютно переконаний. Знаю один приклад: однокласник мого друга лишився в МП, в нього прекрасні стосунки з громадою ПЦУ, в храмі почергове служіння. Але він отримує на горіхи від своєї єпархії. Бо вони не зацікавлені у співпраці, їм треба демонструвати гоніння. Роздмухувати тему «гоніння», гаражі будувати замість того, щоб служити по черзі в одному храмі. Село 200 дворів. Одна церква є, вони ще одну побудують, щоб не з «розкольниками». Ну хто її буде утримувати? Поки у Новинського є гроші, але не факт, що то назавжди.
– Зараз нове керівництво УПЦ МП каже, що ніякого автокефального крила в УПЦ МП не існувало? Так наче не було Драбинка, Говоруна, Коваленка, що ви скажете?
– Воно й існувало, й існує. Але не структуровано. Усе від особистостей залежить. Часом Фейсбук нагадує публікації минулих років, я читаю самого себе і думаю: «Боже, як вони мене терпіли? Ще перед Томосом”. Так само, як владика Симеон, він ніколи своєї позиції не приховував, він був за автокефалію за часів блаженнійшого Володимира. Прикро і неприємно, що деякі перевзулися із його відходом.
От я знаю, що мій колишній правлячий архієрей завжди був за Україну, дядько в нього був в УПА, він перший і єдиний з архієреїв УПЦ МП служив літію на могилах вояк УПА на Покрову. Я це організовував, але він не заперечував. У медіа воно висвітлювалося. Потім помер блаженнійший і все змінилося. Прийшов цей Почаїв суцільний, вже і бороди довші стали. На Афон почали їздити по п’ять разів на рік. Я одному владиці кажу: ви там, може, магазин відкрили?
А щодо себе. Ми виховувалися у Волинській семінарії, коли її очолював отець Петро Влодек. Він відродив Київську семінарію наприкінці 80-х-на початку 90-х. І його потім попросили з Києва за такі проавтокефальні ідеї. Він почав відроджувати семінарію на Волині і він завжди був націоналістом, автокефалістом. Я згадую його пророчі слова: «Вихід для України, щоб було дві канонічні Церкви. Одна хай Московська, інша як митрополія Константинополя». Просто він тоді і мріяти не зважився про окрему Церкву, яку ми отримали. Казав, що з часом, як поживемо, то може об’єднаємося в помісну. А ми отримали просто подарунок, незалежну помісну Церкву.
Я теж кажу, хай буде дві Церкви, тільки треба своїми іменами називати: є ПЦУ, і є церква російської діаспори. Будь ласка, з певних переконань, упереджень ти ходи туди, але правильно себе називай. Багато священників – автокефальне крило – лишилися там, бо не зважилися щось змінювати. А багато хотіли б автокефалію, але бояться, бо їм 20 років промивали мізки, що автокефалія – шлях до пекла, і навіть саме слово скомпрометовано.
– Скажіть, а як починалося все у вас? Ви жили собі на Волині. Український буржуазний націоналіст, з пристойної родини…
– Якщо про родину. В мене по батькові були упівці. У бабусі моєї дружини рідний брат загинув. Він в ОУН був і його закатували. Гарний чоловік був. Я цю прабабусю Устимівну застав живою, вона через все життя пронесла дуже велику повагу до свого брата. Він був відмінником, вчився у Варшаві в університеті і його закатували совєти. У нас на західній всі так. Історія країни, то історія родини, друга часто визначає розуміння першої. Закінчив семінарію та академію. Спочатку, коли ще не висвячувався, працював у нашому Низкиницькому монастирі в Нововолинську – це родовий маєток Адама Киселя. Відомий монастир. Перша парафія Павла Лебедя, до слова. Ми там працювали з однодумцями, різні проєкти робили.
Це був початок 2000-х, Києво-Печерська Лавра ще не мала сторінки в інтернеті, а у нас була. Щотижнева газета, різні видання, краєзнавча робота. Був прессекретарем єпархії. Перші трансляції богослужінь ще були тільки в Києві і у нас в Новволинському. Займалися інформаційною діяльністю. Я пам’ятаю, коли Москва прийняла рішення розірвати відносини з Константинополем, в єпархії УПЦ МП тут же зробили те саме. Я кажу: «Слухайте, 20 років ми тішилися і будували свою ідентичність на тому, що нас визнає Константинополь. Ми, мовляв, правильні. Тут бац – і вже Константинополь неправильний».
– То як ви перейшли?
– Якщо хронологічно, то мене запросив в Анталію на Різдво отець Михаїл, нинішній екзарх, в гості – він теж мій старий друг ще з семінарії.
– А яким був екзарх у студентстві?
– Як його охарактеризувати? Він був дуже розумним, багато вчився. Ще в семінарії досконало знав англійську. Працював над собою, будучи священником, шукав ще можливості для навчання. І знайшов, поїхав в Грецію вчитися. Вже начебто всього досяг, але не розслабився, потім в Шамбезі в Швейцарії вчився. Ми підтримували взаємини. І я поїхав до Туреччини. Це було Різдво за новим стилем. Томос дали шостого, а я вже після Об’єднавчого собору поїхав.
Але я почав поминати Варфоломія ще в монастирі – як диякон на читанні записок поминаю, кого хочу. Я поминав Патріарха Варфоломія, всі це чули, мене вже списали, мовляв, все – він автокефаліст. І от поїхав до отця Михаїла, послужив. І ще всі фотографії викладав, відео у соцмережах. Ми служили з владикою Іовом Гечею, на другий день Різдва новоюліанського календаря. Приїжджаю, дзвоню до свого архієрея. Трубку не бере, морозиться, що називається. Ну добре. Тут перед самим Різдвом мені кажуть, що я в забороні. Я кажу: «Дайте мені офіційне рішення про це». Мені: «Ой, не можу, закрита канцелярія, нема ключів». На ходу вигадують. Кажу: «То я завезу – привезу». «Ні, ні потім, бо десь нема указу». Питаю: «Я в забороні?». Мені: «В забороні».
Я на Різдво не служив, але ще причастився, бо за дві тисячі років існування Церкви не було такого випадку, щоб була заборона без дозволу причастя. Я причастився, потім чув від своїх колег та співбратів з МП: це за те, що я порушив постанову архієрейського собору і співслужив з ієрархом Вселенського Патріархату. Я сказав, що я тішуся, бо священнику тільки радіти треба, що не за якесь порушення моральне, а за літургію божественну відправили в заборону. Я тішуся, я ту заборону як реліквію тримаю. Потім мені дали офіційне рішення з єпархії. Вони написали там маячню. Але я вирішив Різдво провести, як слід. Я на Різдво колядую по хатах – традиційно ходимо по знайомих, по кумах, до самотніх бабусь чи до лежачих хворих із колядою. Спочатку ходили з тим Степаном, кумом, що сьогодні прилітає. Він знав всіх, де хто лежачий, хворий.
– Це де?
– У монастирі, в Низкиничах на околиці Нововолинська. Походили ми. І під час однієї коляди сів у хаті, і написав їм відповідь. Проаналізував ту їхню нісенітницю. Я вам скажу так, нескромно: я сам писав їм вісім років усі папери, і тому коли вони вирішили написати мені самі, це був такий рівень аргументації…
– Ви так весело розказуєте. А як дружина і діти все прийняли?
– Прекрасно. Я матеріально незалежний від церкви. Я і в монастирі служив на волонтерських засадах ще як був прессекретарем. Допомагаю матушці – ми маємо невеличкий квітковий бізнес, салон квітів. Звичайно, в єпархії я мав якісь підробітки, щось комусь напишу, чи щось таке. Але саме за службу я нічого не отримував. І тому, що я служу, що не служу, матеріально не дуже дається взнаки.
Я знав, що піду в ПЦУ, але думав взагалі піти гарно. Після свят випити разом з ними чаю, попросити відпускну і нормально собі піти в помісну Церкву. Тому що лишатися там, вже було б іти проти своєї совісті. Знаєте, останні роки мені було вкрай некомфортно, було соромно за оті рішення синодів, «пєчалованіє» Новинського. Це ж і від моєї особи ці заяви лунають, бо я член цієї Церкви, клірик. На інтронізації Онуфрія, ще здається не сорок днів не минуло, а навіть заупокійну єктенію за блаженнійшого Володимира ніхто не сказав. І по-румунськи єктенії виголошували. Кажу одному другу: «Бачиш, по-молдавськи можна, а по-українськи – ні».
– Весела у вас родина дуже. Я вас перебила, ви хотіли по-людськи попити чаю та взяти відпускну.
– Попити чаю, взяти відпускну і піти в Українську Церкву. Я тоді був протодияконом. А вони вирішили мене провести «з фанфарами». Я їм написав відповідь, що, мовляв, смиренно все приймаю, бо грішник. Але я дорослий чоловік, в мене є діти, сім’я, і мене облили брудом, що я якийсь порушник, то мусив написати відповідь. Кураєв тоді перепостив мою відповідь і написав від себе: «По-русски это письмо, этот текст звучал бы намного короче: а не пошел бы ты высокопреосвященнейший на…».
– Це ж ви не перший раз висловилися, ви ж колись намісника Лаври владику Павла кудись послали, коли він сказав, що Янукович – наш Ісус Христос.
– Так, казав, що він на Голгофу йде з ним. Я просто написав: владико Павле, не говоріть від усієї Церкви, хочете – поцілуйте його в сраку на камери. Це просто так потрапило в точку, я зранку прокинувся і побачив пару тисяч репостів. Я отримав кілька тисяч схвальних повідомлень, архієреї дзвонили мені дякували.
– Серйозно? Єпископи УПЦ МП дякували, що ви наміснику таке порадили?
– Казали: «Мілєйший (це в мене прізвисько таке ще з семінарії), ти молодець. Те, що ми всі думаємо, ти вголос сказав».
– Слухайте, якщо вони всі такі патріоти, то чого вони на Об’єднавчий собор не прийшли?
– Боялися змін. Боялися втратити стабільність. І це їх тепер мучить, бо вчинили не по совісті. Але ж треба жити, і вони добре звикли жити. Але я закінчу про реакцію на мій статус про Павла. Отримав тоді біля двох десятків великих листів, де люди дякували і казали: «Ви зберегли мені віру, бо хотів взагалі порвати з Церквою. Люди бачили неправду, канонізовану й освячену Церквою, коли Януковича порівняли з Христом. Взагалі хотів забути, що таке Церква, що таке віра». Кожному священнику було б втішно отримати таке.
Але завершуючи про перехід. На Різдво я пройшовся по хатах. Поколядували. Ще співали «Нову радість», а в кінці такий куплет додавав:
«Почув Господь з неба
України голос
На Різдвяний Святий вечір
Нам вручили Томос».
То було взагалі. Фішка.
– То ви придумали?
– Ні. Я це десь почув. І це було так актуально. Люди тішилися. Томос був шостого, а я третього був вже в ПЦУ. У владики Олександра були повноваження від Патріарха брати під свою опіку духовенство, бо в ПЦУ Томосу ще тоді не було.
У ПЦУ ми зараз зустрічаємося, запрошують владики, почав знайомитися з Львівським митрополитом, з Рівненським, священниками. Вони: «О, отець Віктор!». Я думаю: «Ого, то я вже відомий тут». Кажуть: «Ми читали. Ну ви їм дали!». Я кажу: «Та ради Бога, завжди дозволяю собі таку розкіш, як відвертість».
Я у владики Олександра (Драбинка) служу, а коли вдома, у владики Матфея в соборі в Володимир-Волинському. Ми прекрасно дружили з владикою Матфеєм. Познайомилися, як я юридично перейшов в ПЦУ, а співслужіння ще не було. І от на Василя Великого, на Новий рік, той справжній, а не совєтський, я в соборі перший раз служив, ще дияконом, з владикою Матфеєм. А в священники мене рукоположив на Водохреща, вже після Томосу, владика Олександр (Драбинко).
– Ну ви і в новій Церкві теж встигли над архієреєм пожартувати, над накидкою з хутра митрополита Волинського Михаїла …
– Слухайте, я просто дав цитату Ільфа і Петрова, пожартував і абсолютно не розраховував на резонанс. Потім телеграм-канали мусолили, що от це дорого. Як для мене, то для кого зараз хутро дороге? Для бабусі-пенсіонерки, яка тішилася, що це їй колись покійний чоловік подарував? Чи для якоїсь блондинки інстаграмної? І для митрополита. Я писав про те, що це несмак, а не про те, що це дорого.
Він дзвонив до владики Олександра, а ми якраз сидимо на іменинах, ну владика мені відразу дав трубку. І митрополит нервово каже: «То низько, то хамство». Кажу: «Владика, то жарт. Ну сприйняли – не сприйняли, гарний жарт не тільки на мою думку».
А відносно хамства і низькості, я скажу що для мене хамство — це давати інтерв’ю і казати: «Я ще можу бути предстоятелем». А коли питають: «А якже Епіфаній?», «А Епіфаній може померти».
Я йому сказав, це його дуже образило, кажу: «Я завжди знав, що Господь порівну всім дає, у нас в МП був владика Павло, а ви такі були владика Павло Київського патріархату». Ну але треба змінюватися, ми ж в новій Церкві.
Мені потім дружина радила зняти статус. Але я вирішив, що не буду. Деякі клірики постять щось ввечері, а зранку знімають статуси, викликаючи запитання: чи були вони тверезі, коли його писали. Бо ще Конфуцій казав, не заходь у Фейсбук напідпитку (сміється).
Я жартую і над собою, і над друзями, і деколи над архієреями. Я це робив і раніше, то й зараз не бачу підстав мінятися. І не думаю, що перейшов рамки. І владика мав би лайкнути, заскрінити ще й посміятися. Ми були на останньому архієрейському соборі, потім на трапезі були, до мене владика не підійшов. Я до нього претензій не маю.
– Скільки парафій у вас на Волині перейшло?
– Понад тридцять тільки на пів Волині. Точно не пам’ятаю. Волинь у лідерах. Є проблемні, але більшість на Волині перейшла. У мене двоє кумів біля Нововолинська, дві парафії, то там взагалі ніколи не стояло питання, всі одноголосно перейшли до ПЦУ, ніякого нема конфлікту.
– Священники готували людей?
– Готували. І вони завжди мали такий настрій. Але не хотіли йти в невизнану Церкву, бо частина вірян цього б не прийняла. На Волині можна було готувати людей, а в інших регіонах, кажуть, важко. Наскільки я знаю, нема юридичних механізмів. От такі проблеми зараз у владики Симеона. Вони судяться, в УПЦ МП грошей мають багато.
– Хочуть нову Церкву виснажити цією боротьбою. Я знаю, що дзвонять по всіх єпархіях до священників з МП, які перейшли до ПЦУ, запрошують на чай, просять повернутися в МП. Все простять, мовляв, доплатять. Але ж не з любові запрошують, а щоб чисто козирну карту створити проти ПЦУ.
– Я тих юридичних нюансів не знаю, але розумію, що не був підготовлений добрий механізм. Не дороблене до кінця. Ми, звичайно, вдячні тому чоловікові, який нам допоміг, й ім’я своє вписав в історію, але замість того, щоб завершити справу, взяв той Томос і побіг фотографуватися та білборди вішати. А можна було довести до кінця. Можна було доробити, і ресурс був, і все. От князь Володимир як хрестив, то хрестив «по повній», і оцей би теж мав доробити.
-Ну ви бачите оздоровчі процеси в ПЦУ?
– Є. По-перше, як то кажуть, мішається кров. Мені здається, навіть в тім, що прийшли з МП, з КП, з УАПЦ в ПЦУ – це вже добре. Активно обговорюються актуальні питання, зокрема, швидко приймали рішення, як почалася епідемія. Бо в московському ізводі православ’я, звідки вийшло і старообрядництво, дуже велика інертність. Йшли на смерть за Аз, за букву. Один з їхніх діячів казав: «В этом азе великая сила».
У нас єктенію за оглашенних не оголошують. Я коли в монастирі служив, то там Паска чи Різдво, я кажу: «Слухайте, ну якщо оглашенних практично нема півтори тисячі років. А на Різдво й на Паску їх нема навіть теоретично. Нащо це читати». Помітне літургійне оздоровлення. Залучають істориків, літургістів. Треба трохи повернутися і плекати саме київську традицію, яка нищилася. Я люблю церковну естетику. Кукіль Петра Могили надягнути на митрополита, зняти білі московські «каструлі».
– У вас завжди були такі братські взаємини з владикою Олександром?
– Ми з ним разом поступали в академію. Якось він нагадав мені, як ми познайомилися. Тоді був конкурс до академії троє на одне місце. Разом з іншими абітурієнтами чекав на співбесіду. Хлопці там: «Омоусіус, оміусіус», щось там грецькою. А я з Волинської семінарі приїхав. Прийшов до мене якийсь хлопець і каже: «Ти знаєш, що вони говорять?». Я кажу: «Ні. А ти звідки?». Каже: «Я з Московської». «А я з Волинської, – кажу. – Якщо ти з Московської не знаєш, то я тим більше». Але вони не вступили, а нас взяли. Мене питають: «То ваш наставник чи друг?» Кажу: «Всі друзі бувають наставниками».
Він такий генератор ідей, нових підходів. Колись я з ним сперечався, що це не правильно. А потім подумав – це ж правильно. Він бачив наперед.
-Школа Блаженнійшого Володимира. Якби блаженнійший був живий, він би втішився Томосом?
– Він до цього йшов. Він цього бажав. Владика Олександр каже, що це – справа життя Блаженнійшого. Видно, Господь забрав його, як Мойсея на горі Нево, і в землю обітовану пішли без Мойсея, але він їх привів.
Він би не допустив того, у що вони перетворили нашу Церкву. Церкву, яку збирав і плекав Володимир. Я кажу, що Господь має почуття гумору: міняє місцями. У 90-х Філарет починав з людьми, серед яких було чимало фріків. І зрештою він зробив Церкву. Онуфрій взяв сильну Церкву. І тепер наповнив її балаганом фріків, значно послабивши. Один Лука Запорізький чого вартий.
Я думаю, що рано чи пізно люди будуть приходити. Незабаром і Єрусалим, і всі інші церкви озвучать свою підтримку дій Вселенського Патріарха. Тому що зараз ніхто не розірвав спілкування з ним. Бо трохи некоректно казати: «Визнають нашу Церкву». Її не треба визнавати, вона є. Вони з нами йдуть в явне спілкування. Зараз опосередковано через Вселенського Патріарха ми знаходимося в євхаристійному спілкуванні зі всіма Церквами, тому що ніхто з ним не розірвав. Визнають правомірність його дій. І коли вже Москва скаже, що і Єрусалим упав, то туди вже їздити не треба.
– Давайте пояснимо контекст: зараз росіяни відвойовують Олександрівське подвір’я в Єрусалимі, бо готуються розірвати відносини з Єрусалимською Церквою, якщо та визнає ПЦУ.
– Вони готують плацдарм, майданчик, бо там найближче Гріб Господній, а якщо вони не окупують його, а Єрусалим нас визнає, то вже і ця святиня буде для них неканонічною. Думаю, багато священників зрозуміють це і розуміють лукавство начальства УПЦ МП. Ну яке значення для вас, чи дві, чи три, чи п’ять Церков нас визнало? Церкви визнавали протягом періоду від чотирнадцяти до ста сорока років. А в нас за два роки стільки відбулося. Усе буде добре.
Лана Самохвалова, спеціально для «Релігійної правди».
