Олександр Солдатов – російський та український публіцист, науковець, експерт та друг української автокефалії. Думаю, в середній та далекій перспективі буде безумовним благом, якщо вдумлива частина російських громадян буде дивитися на церковні події останніх років очима Олександра Солдатова. Йому належить серія блискучих матеріалів у «Новій газеті» про надання Україні Томосу. Але це лише один з його профілів.
Олександр – колись лояльний до Моспатріархату науковець та дуже перспективний з їхньої точки зору журналіст, не виправдав очікувань РПЦ, сьогодні він – головний дослідник розкоші вищого кліру Моспатріархату та майже «кримінальний авторитет» в очах російських силовиків. За ним тягнеться кримінальна справа про “релігійний екстремізм” за одинадцять його публікацій та участь у фільмі “Приставное благочестие”. Зараз Олександр перебуває в Україні, він самотужки вивчив українську і спромігся читати курс навіть в Українському Католицькому Університеті. А ми зустрілися із ним обговорити долі православ’я в наших палестинах та й власне його долю, на яку так серйозно вплинули найпотужніші церковні ієрархи тоталітарної Росії.
КИРИЛО ТАБАЧНИЙ — ЦЕ СТІЙКИЙ МЕМ В РОСІЇ
– Сашко, ти так добре починав. Слухняний вірянин Моспатріархату, історик, архівіст, церковний журналіст. І ось тепер, вважай, рецидивіст та розкольник. Як так вийшло?
– З історико-архівного інституту мене на релігійну журналістику запросив Андрій Кураєв. Він тоді був ініціатором та опікуном цього курсу в МДУ. Я покинув Моспатріархат в 19 років, просто коли підняв архіви, побачив всі його діяння.
Дев’ятнадцять років — вік максималізму, я шукав Євангельської чистоти і перейшов у Російську Православну Церкву за кордоном. А потім, коли за ініціативи Путіна РПЦ об’єдналася, фактично поглинула РПЦЗ, вже не міг там залишатися і перейшов в Автономну Церкву.
– Вибач, став розкольничком?
– Ми не вважаємо її розкольницькою. Це одна з правонаступниць РПЦЗ, яка не визнає Московський Патріархат. У Росії її не знімають з реєстрації, але намагаються знищувати по-іншому: відбирають храми, відбирають мощі, інші святині.
Власне, переслідувати мене почали, коли я став захищати свою Церкву. У Суздалі (а це головне місто Автономної Православної Церкви) перебували мощі святих Євфимія та Євфросинії. Туди в 2011 році зібрався Патріарх Кирило, щоб відслужити в монастирі, тож силовики активізувалися і почали забирати у нас мощі святих, які планували передати у монастирі РПЦ МП.
Я брав активну участь у захисті мощей, багато писав про це. І на той момент про нас було знято фільм “Приставное благочестие”, як пристави намагалися впливати на віруючих. Одним словом, Кирило скасував свій візит, але мене почали серйозно переслідувати.
– Але це тебе не зупинило, і ти став головним дослідником розкоші Російської Православної Церкви. Ось я дивилася твої статті про машини, яхти, будинки, резиденції Патріарха Кирила і вперше дізналася, що його називали «Кирило Табачний».
– Не просто називали, це зусиллями видатного журналіста і доктора історичних наук Сергія Бичкова ще в 1996-97 роках було запущено стійкий мем.
Насправді не він перший відкрив факт ввезення сигарет церквою під виглядом гуманітарної допомоги. Кілька мільярдів штук було ввезено в 1996 році. А про цю справу зовнішньоцерковного департаменту РПЦ на чолі тоді з митрополитом Кирилом писала низка російських ЗМІ. Але саме Бичкову належить ось цей геніальний піар-хід: узагальнити всі ці відомості в таке хльостке прізвисько «Табачний митрополит» або просто «Табачаний». Усі розуміли, про кого йде мова. Навіть, коли він став патріархом, в соцмережах багато хто продовжує називати його «патріарх Курил».
Але тут вже подвійний підтекст виникає не тільки пов’язаний з ввезенням сигарет, але і з тим, що крабовий бізнес митрополита Кирила був пов’язаний з регіоном Камчатки і Курильських островів. Він брав участь в сумнівному видобутку камчатського краба.
– А чого б не заплатити з цього податки і не сказати: заробив, але все для церкви. Як в Києві владика Павло, намісник Лаври, каже: «Це все не моє, це все Божої Матері».
– В Україні це робиться більш тонко. Може, це пов’язано з більш глибоким різнобічним церковним бізнесом, який ще в середньовіччя тут виник, може, з якимись європейськими рисами української нації, досвідом життя в умовах Речі Посполитої, інших державних утвореннях.
Для Патріарха Кирила ця бізнес-стежка була абсолютно новою, він її відкрив для себе тільки в 90-му році. І тому він сприйняв цю діяльність в суто мафіозно-кримінальному дискурсі. Від самого початку він займався нею за сприяння неформальних контактів в адміністрації президента, з якимись тіньовими ліцензіями на ввезення або вивезення тієї чи іншої продукції підакцизної, як правило, високоприбуткової. Тобто, на відміну від митрополита Павла, від українського церковного бізнесу, така собі родова травма криміналу закарбувалася. Тому цей бізнес завжди був у тіні. Це була принципова установка Патріарха Кирила. Його бізнес ніяк не був пов’язаний з церквою, це був особистий інтерес.
Я думаю, що він досить давно, ще в юності навчився відокремлювати свій інтерес від церковного і жити подвійним життям: приватним і офіційним. Статус релігійної організації дозволяв виводити з-під акцизу і податків його продукцію. А що з нею далі відбувалося, церкви вже не стосується, це його абсолютно приватна справа, його і кількох його бізнес-партнерів, які зараз вже в основному померли.
– Розкажи трохи про вертолітний майданчик іншого ієрарха. Це у кого?
– Митрополит Нижегородський і Арзамаський Георгій Данилов на всіх своїх резиденціях, дачах, заміських володіннях, в деяких монастирях будує вертолітні майданчики. Гелікоптери – це його слабкість. У той час як інші архієреї пересуваються в кортежі з мигалками, Георгій відвів для себе більш комфортний спосіб і швидкий – це вертоліт.
– У цьому є просто необхідність або це…
– Я не бачу гострої необхідності. Ну, звичайно, кудись в Арзамас в кортежі з мигалками їхати треба години півтори. На вертольоті можна долетіти за 10-15 хвилин. Тобто економія часу є, але вона не вартує таких видатків і таких репутаційних втрат, до яких це призвело зрештою.
Справа в тому, що це дуже міцний господарник. Він потрапив на кафедру з посади економа Троїце-Сергієвої Лаври, якою займався в 90-ті роки. У 2003-му його висвятили на єпископа. І перетворення Троїце-Сергієвої Лаври в величезну бізнес-імперію зі своїми заводами, фермами, сільгоспугіддями, будівельними компаніями і т.д.- це все заслуга майбутнього митрополита Георгія.
– Коли монастирі розвиваються – це добре. Коли у них є ресурси – це добре.
– Ну, що значить розвиваються? Якщо раніше Лавра до1993 року була дійсно релігійним об’єктом, там були в основному храми, святе джерело, шановані могили, то після 1993-го на кожній вільній точці, в кожному вільному куточку Лаври з’явилися лавки, магазини, кафе. Магазинів, я думаю, кілька десятків тільки на цій невеликій території самої лаври. Це не така Лавра, як Києво-Печерська, вона досить компактна, вона не розкидана пагорбами на далекі, на ближні, на верхні, нижні частини. Ні, це дуже компактна територія, дуже сакральна, раціонально організована навколо раки преподобного Сергія та Успенського Собору.
І коли весь цей простір вщерть заполонили бізнес-об’єкти, це веде до десакралізації простору. Тому що Лавра вже не викликає такого благоговіння і трепету, який у віруючих людей раніше історично був до неї. Там тепер неможливо й кроку ступити.
– Монастирям, його наміснику та єпископу потрібні гроші. Це ж ресурси. Один наш владика весь приватний капітал, який заробив у цивільному житті на Півночі Росії, вклав у ПЦУ. І це його думки: єпископам потрібні кошти на розвиток та допомогу священникам, монастирям.
– Повинен бути баланс між зароблянням грошей і збереженням сакральності місця.
Ось дуже хороша бізнес-модель світськими підприємцями створена навколо тієї ж Лаври у Підмосков’ї. Там побудовані маси готелів, ресторанів, платних стоянок, купалень для паломників. Але це все за стінами Лаври і виглядає органічно. І приносить дуже велику користь, тому що люди можуть вибирати між різними ціновими категоріями: і готелі, і ресторани, і кафе.
Але коли всередині Лаври неможливо зробити кроку, щоб не наштовхнутись на якийсь бізнес-об’єкт, це людей відштовхує. І тому по спорожнілих храмах Лаври і зменшенні кількості паломників видно, що така бізнес-модель працює проти її творців. Зараз Лавра існує не з пожертв, а коштом прямого державного фінансування.
-Поговорімо про митрополита Іларіона Алфєєва та його пентхаус в Іспанії. Як ти про нього дізнався?
– Дізнався від мешканців того будинку, в якому цей пентхаус міститься. Тому що більшість квартир в цьому будинку, побудованому російським підприємцем, купили росіяни. І в цих росіян триває судовий процес із забудовником, оскільки він, як це прийнято серед російської мафії, в найвідповідальніший момент зник. І ось взявши гроші з цих мешканців за обробку, підключень до комунікацій, з цими грошима кудись зник. Його Інтерпол розшукував якийсь час, але виявилося, що забудовник митрополиту Іларіону цей пентхаус не продав, там був номінальний, фіктивний акт продажу. А фактично подарував, сподіваючись на те, що митрополит і відділ зовнішніх церковних відносин у разі виникнення судових розглядів будуть підтримувати цього забудовника.
Переважно в цьому пентхаусі бачили маму митрополита Іларіона, яку він дуже шанує, яка була відомою радянською письменницею, зробила величезний внесок в його виховання. Вона там іноді живе місяць-півтора. Ще іноді там бував, але це не встановлено на 100%, чоловік схожий на ієромонаха Іоана Копєйкіна, який у свій час був фаворитом митрополита Іларіона. І навіть був помічником ректора загальноцерковної аспірантури та докторантури, хоча не мав на той час вищої богословської освіти. Зараз він перестав бути фаворитом митрополита Іларіона. Живе, в основному, в Швейцарії – ієромонах, от. Так що це було схоже на хабар, хоча не беруся юридично стверджувати, що це саме хабар.
Оскільки митрополит Іларіон не виявляв підвищеної зацікавленості до цього об’єкта, але і не ухилявся від того, щоб його прийняти. Принаймні по іспанських кадастрах він проходить, як офіційний власник пентхаусу.
Історія зі статтею про пентхаус митрополита Іларіона мала дуже цікаве продовження. Приблизно через місяць після публікації, в кінці січня він дав інтерв’ю державному агентству РІА-Новини, де розвів таку теорію, що монаші обіти в момент архієрейської хіротонії коригуються. Тому що, наприклад, рядовий чернець зобов’язаний перебувати в послуху ігумену і не залишати територію монастиря, де він пострижений, і де він обіцяв перебувати навіть до кінця своїх днів. Але архієрей змушений навпаки керувати підлеглим духовенством, постійно роз’їжджати по єпархії, по парафіях. Інакше він не може ефективно управління здійснювати. З цього факту Іларіон робить висновок, що обітницю послуху ігумену з ченця знімається в момент архієрейської хіротонії.
Наступний крок міркувань, що інші обітниці, як, наприклад, убозтво, теж піддаються певній корекції. Тому що єпископ повинен керувати величезним церковним майном і повинен дбати про збільшення цього майна постійно. І важко навіть провести межу між майном єпископа і майном церкви. Тому що де єпископ – там і церква, і немає церкви без єпископа. І дуже тонка межа між особистим і загальноцерковним.
Тоді у мене запитання про третю монашу обітницю. Чистота. Якщо коригується обітниця послуху, коригується обітниця убозтва, а що відбувається з обітницею чистоти? Чи не з цієї причини в архієрейському середовищі так поширені досить типові форми порушення цієї обітниці, якими деякі архієреї навіть, так би мовити, хизуються перед своїми побратимами. Я не буду заглиблюватися конкретно в долю митрополита Іларіона, хоча є про що поговорити і тут, але це не наша тема.
Я йому відповів на це інтерв’ю. Відповідь була на нашому порталі опублікована, і моя відповідь якраз базується на тому, що ніякі монаші обіти архієрейський сан не знімає. Що управління парафіями є послухом єпископа, а не його привілеєм і якоюсь особливою владою, яка йому дається. Нікуди обітниця послуху (в його випадку – патріарху) не зникає, теж саме і з майном. Є канони, я наводжу їх у своїй статті, за якими навіть якщо залишається особисте майно після смерті єпископа, його не передають родичам, воно стає майном всієї церкви. Тому єпископ повинен бути безкорисливим.
– Це щедрі пожертви чи це все-таки державний бюджет?
– Сама постановка твого питання не враховує російських реалій. Справа в тому, що в Росії поступово за час правління Путіна стерлася межа між великим бізнесом і державою.
Основний пафос путінської команди полягав у тому, що бізнес повинен бути соціально-відповідальним, тобто треба ділитися і інтегруватися з державою якомога більше. А під час його останніх термінів усі великі бізнеси перетворилися в монополії і перейшли під контроль, умовних друзів Путіна. Тому це окремий випадок, загальна політико-економічна ситуація в Росії, бізнеси займаються тим, що їм наказує Кремль, грубо кажучи. У них немає простору, де вони могли б вести самостійну економічну політику. Може, на рівні якихось дрібних бізнесів щось ще залишається, але воно страшно корумповане, там все побудовано на відкатах, розпилах, на держзамовленнях навіть у дрібному бізнесі. А великий бізнес, який жертвує Московській патріархії, невіддільний від путінської команди.
– Путін сказав, ось цим чи цим проплати, і вони платять?
– Ну, не знаю, чи сам Путін, чи його сатрапи на місцях це говорять.
Губернатори в рамках свого бюджету теж зобов’язують своїх місцевих дрібніших олігархів «відстьогувати» щось на церковні проекти.
Насправді це не чисто церковні проекти, це теж велика ілюзія. Усі церковні проекти в сучасній Росії, як, наприклад, дуже яскраво свідчить програма «Двісті» в Москві – програма забудови нових мікрорайонів храмами – це один із інструментів розпилу.
– Програма 200 — поставити в кожному мікрорайоні храм, правильно я розумію?
– Ну, в кожному, не в кожному, але там, де є вільна зелена зона, вільний майданчик, там вони намагаються відразу поставити храм, хоча б вагончик, щоб застовпити територію. Дещо подібне я бачив на околицях Києва, але в масштабах в десятки разів менших, ніж в Москві.
– А люди в ці храми ходять?
– Храм цей розрахований в основному на ритуальне обслуговування населення, здійснення треб. Ось на цьому вони тримаються, на службу люди майже не ходять. Ще патріарх Алексій Другий в останні роки свого життя говорив, але, так з гіркотою, серед свого оточення і ці слова потрапляли в пресу, про те, що народ ходити до церкви перестав. Тобто видно було неозброєним оком, що храми спорожніли.
Я пам’ятаю 80-ті роки, коли я був школярем і починав ходити в храм, що навіть в звичайний прицвинтарний храм в Москві на велике свято неможливо було протиснутися. Люди стояли так щільно, як в метро в час пік. Зараз навіть на патріарших службах в Храмі Христа Спасителя, навіть на офіційних фотографіях ми бачимо маленьку групку -50 осіб, 100 максимум на площі, яка розрахована на шість тисяч молільників. Така ж точно картина в нових храмах в нових мікрорайонах. Зазвичай вони порожні, але зате коли людям треба когось охрестити, відспівати, вони волею-неволею на автопілоті йдуть туди.
– Священники РПЦ на зарплатах?
– Так. Але зарплата ця мінімальна, тобто їх основні доходи в тіні. Зазвичай священники мають церковні підприємства, які продають продукти і випічку, в кожному храмі є і магазинчики якісь. Ритуальні агентства дуже поширені.
Зараз, знаєте, форми церковного бізнесу досягли абсурдних розмірів. З’являються юридичні консультації, психотерапевтичні кабінети, всілякі клініки, дитячі садки і т.д., які у власності архієрея, священника, рідше у релігійної організації. Ось це їм приносить якийсь дохід. Але це все проходить повз релігійні організації, це відокремлені юридичні особи.
Зараз прийнятий в Росії новий закон, який виводить підприємства, засновані релігійними організаціями з-під банківського контролю щодо реальних бенефіціарів цих підприємств. Тобто, банки тепер не мають права в Росії запитувати інформацію, хто ж є кінцевим одержувачем прибутку від підприємств, якщо вони засновані релігійними організаціями. Можливо, більше стане приватних клінік, дитячих садків, які засновані не особисто священниками, архієреєм, а релігійною організацією. Але все одно це повз касу, це окремі юридичні особи.
Вважається, що в патріархії діє свого роду система «кормлєнія», коли нижчестоящі клірики повинні обов’язково компенсувати допуск до ресурсу клірикам, які нагорі. Тобто якщо священик призначається на добру парафію, яка приносить дохід, є, звичайно, зовсім бідні сільські парафії, на них це не поширюється, то звичайною практикою є щорічна плата за утримання місця, такий технологічний термін навіть є.
– Наскільки це поширене явище?
– Мені розповідали десятки людей з різних єпархій, коли в одній єпархії з’являється якийсь позитивний досвід, його швидко й інші підхоплюють. Так що, мені здається, що це загальноприйнята система, але вона діє тільки в міських парафіях.
– Може, це просто подарунок до Різдва або Великодня? Скажімо, як подарунок людині, яку ти вважаєш своїм благодійником?
– Можливо, але самі вони в міжсвященичому спілкуванні називають це платою за утримання місця.
– Московська патріархія залила тобі дуже багато сала під шкіру, тому в тебе зберігається образа…
– Ні, вони мене особливо не кривдили. Я навпаки, в певному сенсі вдячний патріархії за той початковий імпульс, який вона мені дала. За освіту, оскільки я в групу церковної журналістики вступив на запрошення отця Андрія Кураєва, який тільки був висвячений в диякони в той час. Але навчаючись на першому курсі, я вже пішов у Зарубіжну церкву в 91 році.
– А тобі не погрожували?
– З боку патріархії погрози були, навіть вони мені транслювалися певним чином. Справа в тому, що для нашого порталу «Кредо» переломним став саме 2010 рік, коли здійснилася річниця приходу Кирила на патріаршество.
Ще в 2009 році він робив якісь заяви про те, що треба давати по руках цим хлопцям, які під виглядом респектабельних ЗМІ займаються інформаційною війною з церквою в Інтернеті, і ми це сприйняли на свій рахунок тоді в порталі. Так що ми не займалися інформаційною війною. Але мовою патріарха Кирила це, напевно, приблизно так звучало. Зрештою, йому вдалося на початку 2010 року домогтися того, що ми залишилися без фінансування, без офісу, без засобів до існування.
– Це були зусилля патріархії?
– Я не думаю, що патріархія в широкому вимірі в цьому брала участь. Це більше особиста проблема патріарха, яку він вирішував за допомогою своїх особистих зв’язків.
Але після цієї катастрофи, яка цілком була прогнозована, нас деякий час підтримував протестантський єпископ Олександр Семченко, який не робив з цього ніякого секрету, охоче розповідав, що взяв на себе піклування про частину нашого колективу. Співробітників цього єпископа запрошували на прийом до Володимира Легойди, якого тоді патріарх тільки призначив головою новоствореного інформаційного відділу, таким собі міністром інформації Московської патріархії.
Приходячи з цих зустрічей, вони зі мною заводили мову, що мовляв, ви граєте з вогнем, що немає сенсу в країні, де фактично є державна церква, її критикувати, це все одно, що критикувати саму державу, що ви вже, будьте ласкаві, перегляньте свої підходи, а то ж можуть вас і вбити.
– Це люди єпископа так говорили?
– Його помічниця приносила нам відчуття, що ніби від них виходить дуже велика небезпека. Але є такі речі, заради яких не гріх життя віддати, навпаки – ми тільки таким способом можемо йти за Спасителем. Тому аргументація, що треба будь-якою ціною погоджуватися із неправдою, зберігати своє земне життя, не діяла. Якби в мене були діти, було б легше тиснути, але, їм не пощастило.
– Так вони на маму твою наїхали.
– Так, потім був наїзд на маму, причому наїзд, в прямому сенсі слова, за допомогою автомобіля.
– Тобто події, які знерухомили твою маму та фактично прив’язали вас до Москви, так?
– Так, які прив’язали до Москви, і які були пов’язані з переговорами, зі спробою порушити кримінальну справу з приводу наїзду. Адже водій повинен за російськими законами понести відповідальність, компенсувати шкоду, заплатити штраф. Я не прагну крові, ув’язнення, упаси Боже…
Це була жінка-водій, вже при розборі в ДАІ мені сказали, що вони не будуть мене підтримувати на суді, хоча ми явно постраждала сторона, мама втратила можливість ходити. І мені даїшники на рівні начальника підрозділу ГІБДД сказали: ми не можемо вам до кінця пояснити причини, ви майте на увазі, що ми вас підтримувати не будемо, ми будемо на стороні водія в цій ситуації. Ну, і ряд ще є ознак, які змушують задуматися.
– Поговорімо про ймовірність зміни патріарха РПЦ і вплив на Україну. Хоча деколи здається тема заміни Кирила зникла, як то кажуть з повістки.
-Тут треба дивитися ширше. Режим Путіна в міру свого старіння став уникати будь-яких кадрових змін, навіть таких незначних. Мабуть, це психологічна риса старіючого диктатора. Мені здається, що в цьому контексті його режим розглядає зміну патріарха, як зайву флуктуацію, яка може призвести до пожвавлення церковного життя, скажімо так.А це внесе розбалансування в застій всієї системи. З цієї точки зору їм Кирила міняти не дуже цікаво, тим більше він повністю відійшов від справ, самоусунувся і загалом вже не висуває ніяких гасел, програм, жодного «русского міра», нікуди не намагається поїхати. Тобто, він абсолютно номінальна фігура і в цій якості він режим може влаштовувати багато років. З іншого боку, він, звичайно, має слабке здоров’я і з природних причин стоїть питання про можливу зміну патріарха. Інших кандидатів, окрім Тихона Шевкунова, який набрав прямо шалених обертів, немає.
Скільки б митрополит Іларіон не намагався висловлюватися від імені РПЦ на всі злободенні теми, він по креативності програє.
– І крім того, його «фуражка» і погони, мені здається, відвертають будь-якого, навіть дуже покірного віряніна, хіба ні?
– “Фуражка” Іларіона?
– Так.
– Ну, «фуражка» і в інших може бути.
– Але Іларіон скандальний і він якось приріс до цієї «фуражки», хіба ні? Тихон теж, але це не так очевидно.
– Звичайно, він психологічно більше схиляє до себе. Іларіон занадто холодний, «детокс машина», машінерний занадто, неживий. Тихон, так, він підкреслює свою неформальність, зустрічі з дітьми, кіт в монастирі, заходи нестандартні. Але з іншого боку, давай розглянемо об’єктивні критерії. У Тихона є доступ до ресурсів такого масштабу, які патріарху Кирилу не снилися в найуспішніші роки його бізнесу.
– І його прямий доступ до вух Путіна?
– Ні, не тільки доступ до вух, його мега проекти, на які він отримує багатомільярдне фінансування від держкорпорацій, від підконтрольних Кремлю монополій. Це, перш за все, історичні парки «Росія — моя історія». Це його ноу-хау, найяскравіше з усього, що він придумав за своє життя. Це інтерактивні, суперсучасні з комп’ютерними наворотами, з 3D-графікою музеї-парки, які займають величезну площу, і які промивають мізки з метою гордості за імперію.
Вони формують уявлення російської історії, як безперервного успіху, перемог, але іноді підступів ворогів, які успішно долалися на будь-якому етапі. У цьому сенсі Тихон є яскравим, креативним, але продовжувачем Сергіанської справи, ідеології сергіанства, що радянська влада – це точно така ж Богом встановлена влада, як була царська, княжа і т.д. І тому ми повинні пишатися досягненнями радянської влади, приписувати їх собі, ототожнювати російський православний народ з цими досягненнями. Взагалі це дуже небезпечна річ, світ мрій, це якась постмодерністська історико-культурна міфологія, яка витісняє православ’я як таке. Я думаю, як політик Тихон, звичайно, більш раціональний і прагматичний, ніж Кирило.
У нього немає неадекватних амбіцій, неадекватної самооцінки, навпаки, він намагається особисту скромність підкреслювати завжди, що він це робить не для себе, йому нічого не треба, йому досить келійки, пальтечка, шапочки дірявої.
– Щодо келійки – як там, вже обзавівся чимось?
– Ні, нічого не виявляється. А навіщо потрібні гроші, якщо і так все в твоєму розпорядженні, а тобі особисто не так багато то і потрібно.
Аби ось народ не збунтувався, аби все це було під контролем. Тобто, він людина вже іншої епохи, ніж Кирило.
Якщо в епоху модерну, пізнього совка гроші були абсолютною цінністю, можна було будь-яку проблему з їх допомогою вирішити, то Тихон вже людина епохи пост-модерної, інформаційного століття, коли гроші грають дуже-дуже допоміжну роль, не у всіх ситуаціях вони корисні, навпаки, вони створюють проблеми.
Багато питань можна вирішувати за допомогою того ж доступу до тіла, доступу до чужих ресурсів, які можна просто перенаправляти туди або сюди, для цього не треба самому мати гроші. У цю епоху, до якої належить Тихон, є інструменти більш ефективні, ніж гроші, а в епоху Кирила не було таких інструментів. От він перебуває на такій примітивній стадії.
Тихон прагматик, і гіперувагу Україні він не буде приділяти, як спочатку Кирило це робив. І він розуміє, що продовження війни для Росії дуже небезпечне, підриває і стабільність, і створює ґрунт для того, що війна перекинеться всередину Росії. Тому він буде будувати далі свою міфологію, мрії про те, що Київ був і залишається російським містом, що все краще, що є в Україні, – це російська культура. Але при цьому, це залишиться на рівні пропаганди та міфотворчості, не на рівні реалполітік, якихось конкретних дій, кроків. У цьому сенсі, напевно, він безпечніший. Хоча Кирило зараз теж безпечний. Так що Кирило відійшов від справ.
А взагалі конструкція, яку ми аналізуємо, існує тільки за умови збереження путінського режиму. А путінський режим вже втратив свою харизму, життєві сили, вітальність. Тому якщо почнеться транзит влади, то ці трансформаційні процеси торкнуться і РПЦ МП.
Я думаю, що спостерігаючи за тим і внутрішніми розкладами, які там є, почнеться процес юрисдикційного інституційного роздроблення РПЦ МП на досить різновеликі групи, значні за обсягом групи. І тоді природним чином ці групи змушені будуть конкурувати за рахунок різних типів відносин з Константинополем. Одна група, я думаю, моментально відновить ці відносини, визнає позицію Константинополя. Інша, навпаки, впаде в більш радикальне невизнання і буде зближуватися з чимось на кшталт старообрядництва, а може, з самим старообрядництвом як таким.
Тому, поки путінський режим існує, він цементує, заморожує, паралізує інституційний розвиток церкви. Коли його не стане, всі скрепи зірвуться і той внутрішній поділ, який там вже є, виллється назовні.
– Моспатріархат буде визнавати Українську Церкву по одному — різними єпархіями, таємно?
– Ну, не всі таємно. Адже хтось навпаки, буде будувати свої конкурентні переваги на тім, що вони частина вселенського православ’я.
– Будуть визнавати наввипередки?
– Зараз наввипередки намагаються з Ватиканом налагоджувати відносини. Але зараз вже у них опустилися руки.
Ну, скажімо, в 2018 році, коли ще були якісь останні залишки сил у Московського Патріархату, він намагався все-таки Ватиканський напрямок утримувати. І якщо зовсім туди не пускати, то там буде лише Константинополь. Зараз уже утвердилася монополія Константинополя на контакти з Ватиканом від імені православ’я. Але коли почнеться інституційний розпад Московської патріархії, то один з цих великих шматків буде вибудовувати свою легітимність на зближенні з Константинополем.
Почнеться змагання за близькість до Константинополя. Але боюся, що й інший патріарх тоді буде в Константинополі і взагалі буде інша геополітика, ніж зараз. Настає перехідний період.
– У нас там вже буде колосальна українська партія. Я не сумніваюся. Ми вже там будемо вагомою частиною.
– Ну, а зараз хіба це не вагома частина? Я думаю, з тих церков, з якими Константинополь перебуває в спілкуванні, українська як мінімум на другому місці за вагою і чисельністю.
Лана Самохвалова, спеціально для «Релігійної правди».
