Єпископ Херсонський і Каховський Борис Харко – перший зі співрозмовників Релігійної правди архієрей Православної Церкви України, який родом із УАПЦ. У багажі владики – три іноземні мови, дві богословські та одна світська освіти і унікальний досвід творення автокефальної церкви на Півдні України.
– Владико, зазвичай «фотостандарт» єпископа ПЦУ — світлина, як він щось власноруч вантажить на фронт як волонтер. Такі фото різних років є практично у кожного нашого єпископа, починаючи з митрополита Епіфанія. А ви привернули увагу фотографіями, на яких постійно будуєте, причому як простий робітник. Признаюся, що я звернула увагу на те, як хтось натхненно замішує бетон на церковній будові, а потім побачила інформацію, що це власне єпископ.
– Ну, чому ж хіба на будові? Я теж буваю на фронті. Деколи з капеланами, деколи з волонтерами. Але храм теж потрібний.
– Владико, як вам служиться? Херсон — це стійкі проросійські настрої, які трохи змінює хіба що війна. Я би уточнила: як вам служиться і живеться в місті, десятиліттями орієнтованому на Росію?
– Це правда, у нас багато російськомовних і проросійськи налаштованих людей. Але тут є наші парафії автокефальної Церкви. Бо люди дуже часто обирають саме священника. Тут канонічність і десять років тому не була домінуючим мотивом. Правильний батюшка? Йдуть до нього.
Я вам скажу більше. Ви бачите фото нашої церковної будови. Деколи недоброзичливці пишуть: та нащо ця церква, попи все, що можна, навколо забирають. А у відповідь коментують російськомовні: “Не обижайте этого священника (не всі люди добре розуміють різницю між єпископом та священником), он трудолюбивый и сам лично все строит, пока государство ничего не делает”.
– Який портрет вірянина ПЦУ в Херсоні та Каховці?
– Частина наших парафіян – це переселенці з-під Польщі, із заходу України. Там є цілі села, які були компактно переселені. Коли говориш про вірян, то мусиш говорити про священника. І я би тут віддав належне нашому священству.
Клір ПЦУ моєї єпархії – це молоді священники з Західної України. Приїхавши сюди, вони зрозуміли важкість ситуації, але вирішили не повертатися у рідний регіон. Це було б і особистою, і пастирською поразкою. Вони пристосовувалися, починали служити, і люди починали їх підтримувати. Практично всі вони починали служити спочатку у пристосованому приміщенні, а потім щось будувати. Ви ж знаєте галичан – вони не можуть довго служити у пристосованому приміщенні, одразу починають будуватися.
– Так, знаю я цю ментальність. Не ґонорово і не по-людськи — не мати храму.
– І сьогодні практично всі парафії гуртуються навколо авторитету конкретного священника. Ці парафії строкаті за своїм складом. У мене у двох областях 22 священники. Деякі опікуються двома громадами, тому я не можу нарікати на вірян та кліриків. І після об’єднання багато вірян переходить до наших священників.
Наприклад, мама владики Никодима (перший священник УПЦ МП на Херсонщині, який перейшов до ПЦУ, а потім був висвячений на єпископа) ще до Томосу ходила до наших парафій і була вірянкою тоді УАПЦ, хоча поруч були три московських храми. У містечку Олешках через річку (місто-супутник Херсону) живе багато духовенства, і там в наш храм ходить мати двох священників Московського Патріархату. Наша вірянка. Тобто люди ходять за авторитетом священника.
– Владико, але цей факт дуже добре говорить і про мам, і про дітей – про самих священників УПЦ МП. Вони не почали сварити та емоційно виснажувати матерів за те, що ті обрали автокефалію. Чи не так?
– Діти — нормальні. Але це теж результат взаємодії. Перше, що я зробив, коли приїхав у Херсон, всіх архієреїв відвідав з вітаннями. У тому числі архієрея, який зараз в МП, але був свячений в автокефальній церкві.
– Тобто відвідали МП, а вони прийняли ваші вітання?
– Я не можу нарікати на людські взаємини. Вони дипломатичні, культурні. В УПЦ МП і тоді розуміли, і зараз розуміють, що об’єднання буде. Зараз воно відбулося не за їхнім бажанням та сценарієм, але в Херсоні вони не роблять через це конфлікту. І це перший крок до повної єдності.
До речі, розкажу про свій духовний досвід. У требнику Петра Могили є молебень про церковну єдність. Правда, вона тоді мала інших адресатів, у 17 столітті була проблема з греко-католиками, і Петро Могила надихнувся цим, тож просив про зцілення рани поділу. Я побачив, що слова актуальні, і молився той молебень часто. Приїхав до Києва — в печери Лаври, почитав його, зайшов до Софії — там почитав. Ставив за завдання читати її чи не щодня. І я думаю, що таких священників та й вірян було багато, хто молився у намірі єдності церкви.
Коли почалася автокефальна історія, то були різні думки та сумніви, але коли митрополит Макарій запитав моєї думки, то я сказав, що у нас нема іншого шляху, як рухатися у заявленому фарватері при підтримці Константинополя щодо зцілення від розколу. Є дорожня карта, і маємо рухатися.
Ми, стиснувши зуби, йшли цим шляхом, хоча до нас на наші свята приходили дрібні чиновники порівняно із іншими, у нас не було кафедрального собору. Ми виходили на об’єднання як найбідніші. І у нас було моральне право для претензій, але ми переступили через це, щоб рухатися до єдності. Але після 30 років пертурбацій та транзитів, ми розуміли, що слід використовувати історичний шанс. І якщо Константинополь зайняв щодо нас тверду позицію, ми маємо її підтримувати.
– Ви служите українською мовою. Звикли віряни?
– Навіть російськомовні віряни звикають до мови богослужіння. Були непоодинокі випадки, коли священники прийшли на похорон. Родичі померлого питають: “У вас украинский? Вы не Московский Патриархат?» Наші кажуть: «Ні, ми Православна Церква України. Нам піти?” У відповідь: “Нет-нет, служите, мы послушаем». А по завершенні кажуть: “Спасибо, это ж все понятно, оказывается».
– Ось так, українська мова стала «общепонятным языком», порівняно з церковнослов’янською.
– Ну, вона дійсно не менш зрозуміла, ніж церковнослав’янська.
– Розкажіть про себе.
– Я родом із Буська Львівської області. Із дитинства ходив до церкви, співав, прислуговував. РПЦ в Галичині була специфічна і тоді більше національна, спів київського ізводу. Священник, який товаришував з нашою родиною, подарував мені перший Новий Заповіт у перекладі Бачинського, це 1986-87 роки. І перші автокефальні процеси в УАПЦ я вже спостерігав як вірянин.
До церкви в родині у мене ставилися поважно, бажаючих приєднатися до духовенства було не одне покоління. Бабин брат хотів, діда брат теж хотів, але їм заважали обставини, війна. Але всі ходили до церкви, були активними вірянами, допомагали церкві. Мене найбільше приваблював спів. Так мене залучали до церкви. У нас була машина, і ми в цей час їздили на відкриття церков по районах, я завжди був присутній. Коли почалася автокефалія 1989 року, перше відродження УАПЦ, нагадаю, це відбулося у Львові в церкві Петра і Павла, я був якраз на тому богослужінні.
30 років тому в 1991 році я був на козацьких могилах, коли приїжджав Патріарх Мстислав. Пам’ятаю ті заходи, як вициганював гроші у батьків на книжки. На таких заходах було багато самвидаву на теми історії України та Церкви – брошурки по кількадесят сторінок. Батьки завжди давали на книжки. Десь в кінці 1989 року в Буську парафія офіційно перейшла в УАПЦ. Це було за моєї пам’яті.
– Коли ви вирішили, що підете в семінарію?
– Те, що я піду в семінарію, було вирішене, але батьки поставили умову: спочатку світська освіта. Таким чином я вступив у Тернопільську академію народного господарства (Інститут міжнародного бізнесу та менеджменту). У 1999 році при освяченні церкви в Красному Патріархом Димитрієм я підійшов до нього, і він порадив мені вступати до Харківської колегії Патріарха Мстислава (це була вища школа УАПЦ, яку очолював Ігор Ісіченко). Я вступив до цієї богословської школи, першого теологічного закладу в моїй біографії.
2000 року я пішов працювати до Львова в цукрову компанію і десь побачив оголошення про катехетично-педагогічний інститут Львівської Богословської Академії, що пізніше стала Католицьким університетом. Я вступив туди з благословення владики Ігоря Ісіченка, щоб пізнати погляди та підходи католиків до процесів церковного творення. І це було цікаво. Там було гроно гарних викладачів, у мене викладав сьогоднішній очільник УГКЦ Святослав Шевчук, Діонісій Ляхович, який тепер служить в Італії.
Перший набір вечірньої школи цікавий, я вступав як православний, і вони знали це. Ігор Бойко, теперішній ректор Духовної семінарії УГКЦ, тоді викладав проблеми біоетики. А 2007 року я вступив на магістерку в Острозьку академію. 2008 року я мав два захисти – кандидатську з економіки Львівського університету, і магістерку з богослов’я в Острозі.
– Чекайте, ви жили подвійним життям? У Львові займалися міжнародною економікою, а в Острозі — богослов’ям. А по суботах-неділях — служби. Як це можливо робити одночасно?
– Так. З 2001 року я (працюючи в цукровій компанії у Львові) одночасно був викладачем кафедри менеджменту університету Франка, мій фах — економіка управління народним господарством. У мене тематика роботи — механізми прикордонного співробітництва, у мене також був курс ділової культури. І там у Львові я захищався. І паралельно вчився у Львівській Богословській Академії, а по завершенні в Острозі. Тому я затягнув із дисертацією, бо займався трьома видами діяльності одночасно.
Щодо монашества та священства… Мої батьки дозволили стати священником, але ставили вимоги щодо світської освіти. Вважали, що священник має бути високоосвіченим. Саме тому я обрав факультет міжнародного бізнесу, де досліджуєш економіку та інтенсивно вивчаєш мови. Офіційно в дипломі у мене засвідчено знання трьох мов. Правда, похвалитися глибоким знанням я не можу. Перша мова англійська, третя польська. Потім по факту третя стала першою.
– Пам’ятаєте лекції Святослава Шевчука?
– Так. Він був одним із найулюбленіших викладачів для студентів ЛБА. Він був натхненним, харизматичним.
– Владико, ви тоді були молодим викладачем, в оточенні дівчат. Я знаю смаки галичанок і їх здатність причаровувати. Як вам вдалося не одружитися і не стати батьком побожної родини десь так на десятеро дітей?
– Ну, були симпатії. Але одна дівчина дуже поспішила заміж, а я насамперед матеріально не був готовий. Потім були інші моменти, коли особа перестала підтримувати мене у моїх прагненнях. Якось не складалося.
Один мій прадід був поляком. У родині не було такого переконання, що священник має бути одружений. А чим більше освіти, тим більше філософії, тим більше тяжієш до цього шляху. А вік робить більш вибагливим. Бог делікатно провадив мене до монашества.
Потім я відвідав монастир у Золочівському районі, ще за Патріарха Димитрія. Пізніше Макарій предметно в 2009 році пропонував мені починати монаше життя. Я потім поїхав до Польщі, у монастирі Кирила та Мефодія почав вивчати монаший досвід. Я, до речі, побачив там багатьох священників тодішньої УПЦ КП.
Монахи Польського монастиря служили з діаспорної богослужбової літератури, виданої УПЦ в США, переважно це були переклади Огієнка. І кожного разу на храмові свята приїжджав представник Московського Патріархату. Вони бачили нас і писали у Варшаву, що, мовляв, монастир служить із розкольниками. Монастир тоді почав робити дві служби. Одну – з ними, іншу – з нами. Наша була українською. Пам’ятаю випадок: на Кирила та Мефодія освячували ікону. Приїхав владика МП Августин, а коли він був за кордоном, йому доводилося показувати, що він українець. Коли під час богослужіння йшов архієрейський текст, він на ходу перекладав українською. А я потім його питаю: чи, владико, ікона освячена, адже ви українською молилися? А він нервується.
У Львові нам теж доводилося із Августином бачитися на спільних екуменічних зустрічах. Він намагався жартувати, чи відмовлявся щось спільно робити, типу ви — розкольники. Я у відповідь кажу: владико, та ми як Львівське братство трохи старші за Московський Патріархат. Ми отримали ставропігію від Константинополя в 1586 році, а ви отримали визнання в 1589 році. Я таким чином відстоював авторитет Константинопольського Патріархату, саме як арбітра у відносинах з Україною.
– То, повертаючись до монашества…
– Монахом я став у 2015 році. З 2015 року в Херсоні. Тоді, якщо ви пам’ятаєте, владика Ігор Ісіченко перейшов до УГКЦ, це був удар по Церкві, наше священноначаліє шукало, як її зміцнити. Я був головою братства і погодився. Не знаю до кінця, чому так вчинив владика Ігор. Ми його завжди підтримували, я ж очолював Львівське братство з 2013 до 2015 роки. Був в управі братства з 2002 року, ми організовували його візити на Львівщину. Ми виступали на засадах дотримання статуту церкви. Бо покійний очільник УАПЦ Мефодій так і не скликав жодного помісного собору. А їх треба було скликали кожні три роки.
Ми завжди посилалися на авторитет Константинополя. І владика Ігор теж завжди підкреслював авторитет Константинополя. Ми писали вітання на Фанар як Львівське братство, і отримували вітання від Патріарха Варфоломія. Ми хоч і були “розкольники”, але отримували вітання. А мій попередник голова братства Роман Максимович зустрічався із Патріархом Варфоломієм у 1998 році. І заповіт Патріарха Димитрія щодо необрання наступником патріарха був зумовлений домовленостями з Константинополем. І в нас була спільна поїздка до Константинополя з УПЦ КП, і там теж озвучили тему: жоден очільник церков, що в ізоляції, не може претендувати на трон предстоятеля. Це було озвучено у вузькому колі автокефалів до 2000 року. І ми як братство вважали, що якщо це ціна виходу з кризи, то ми маємо йти за цим, а не за задоволенням потреб окремих осіб.
– Тобто у вас були добрі відносини з УПЦ КП?
– Ми у Львові бували на екуменічних форумах разом з УПЦ КП. Вони нас запрошували на свої заходи, молода генерація обох гілок православ’я мала спільне бачення і розуміла, що альтернативи об’єднанню не існує. І ми не відмовляли у спілкуванні одне одному. Ми жартували одне на одним, але злості не було. Була настанова, що ми будемо єдині. І ця настанова дала практичний результат. І не лише під час автокефального процесу. Потім, коли почесний патріарх відступив назад, вся молода генерація єпископів засвідчила, що не готова втрачати єдність. Це ж процес не одного дня, це результат довгого спілкування.
– Ви будуєте кафедральний собор?
– Так. І собор, і єпархіальне управління. Історія така. У 2003 році, як владика Макарій став очільником єпархії, то попросили приміщення у влади. Херсон тоді не був інвестиційно привабливим, багато приміщень занепадало. У колишній лікарні в 90-х роках приміщення підпалили, перекриття згоріло. Від цього приміщення відмовився Московський Патріархат, тоді передали нам: на тобі, небоже, що мені негоже. Владика відремонтував 50 квадратів того приміщення. А потім зробив приміщення де жити, а в підвалі каплицю. А 700 квадратів стояли пусткою. Я тоді ще мав зарплату у Львові, там заробляв, а тут вкладав. У будні викладав у Львові, на вихідні – служив у Херсоні.
– В ПЦУ — велике майбутнє, якщо ви вмієте так жертвувати.
– Кожне велике діло супроводжується самопожертвою. Без обмежень не здобудеш більшого – це природа людського життя. Мені цю свідомість прищеплювали з 90-х років. Але жодна жертва ніколи не буває даремною. Як і кожна молитва. Кожна жертва вкладається в небесну скарбничку. І це діятиме на добро церковної спільноти. І коли ми будемо усвідомлювати, що і жертви, і праця — це на спільні ідею і добро, тоді ми змінимо не тільки церкву і суспільство. На жаль, деколи ми помиляємося. Але і суспільство деколи помиляється.
На заході Україні в кожному селі церква, але ті ж самі люди руйнували аграрні комплекси, заклади медицини і культури. Духовенство 200 років тому було не готове взяти на себе тягар національного, економічного та релігійного лідерства. Не зуміли зберегти надбане, щоб використати для спільного добра. Ми маємо і в економіці, і культурі показувати найкращі практики — приклади для наслідування. Так будуються успішні нації. Сила прикладу породжує послідовників. Це механізм зростання добра в світі. Коли ми творимо добро і своїм серцем і своїми руками – це свідчення віри.
Лана Самохвалова, спеціально для «Релігійної правди».
