Ми би хотіли, щоб ці розмови зі священниками, які приєдналися до ПЦУ, стали для їхніх колись співбратів із Моспатріархату незвичною правдою. Один західний вчений, який досліджував пострадянську країну, дуже любив подорожувати нею потягом. Бо знаючи наскільки говіркі пострадянські люди, вважав, що він так пізнає життя в країні свого дослідження. Він хотів знати країну не з книжок.
Ми пропонуємо кліру Московського Патріархату пізнавати нову Церкву не зі слів їхніх єпископів. Бо є версії лакшері-благочинних (тих, кому сповідування «русского міра» щедро оплачується і які власне транслюють версії політиків-дияконів), є шаблони про «гоніння», а є свідчення простих і дуже віруючих пастирів. Отець Ігор – один із них. І хто знає, можливо, кожен з розумних та совісних кліриків Моспатріархату, які приєдналися до ПЦУ сьогодні, — завтрашні ви?
Ігор Соловей — настоятель Спасо-Преображенського храму міста Охтирки, одного з найбільших храмів Сумщини, після надання Томосу разом із парафією приєднався до ПЦУ. За те, щоб стати частиною ПЦУ, проголосувало 98 відсотків учасників зборів. Ми говоримо з ним між двома судовими засіданнями, які фактично ініціює Сумська єпархія Моспатріархату. Вона зуміла мобілізувати «аж» двох колишніх парафіян цієї Церкви для судових позовів.
– Отче Ігорю, коли парафія Моспатріархату обирає автокефалію так одностайно та мирно – це свідчення того, що священник там, по-перше, завжди був носієм ідеї церковної незалежності, а, по-друге, не боявся її прищеплювати вірянам. Правильно я розумію?
– Абсолютно. Розкажу епізод. Почалася війна Росії проти нас. Мій син був військовим, тоді майором, зараз – полковник. Збираємо його на фронт. Ну ви пам’ятаєте 2014 рік, перші місяці нічого не було в армії. А мені хоч він майор і дорослий чоловік, але ж моя дитина. Пішли навпроти церкви в секонд-хенд скупилися – бундесівську форму, накидку австрійську. Приходжу до церкви. А в нас на парафії були дуже притомні люди, патріоти. Лиш один розумник, керівник хору, такий сяючий каже: «Агрессора ждем. Агрессора ждем». А ви розумієте мій стан, я повний тривоги. Кажу йому: «Як тобі не стидно? Як ти можеш так говорити? Люди захищають це небо мирне. Ти користуєшся благами цієї держави». Він: «А что хуже будет?»
Люди різні, але в нас на зборах таких проросійських виявилося раптом троє душ проти 107, які були за приєднання до ПЦУ. Тепер той, що агресора чекав, свідок у справі проти нас. Закінчив церковне ПТУ в Чернігові, де найбільше його навчили ненавидіти українську мову.
Але щоб ви знали: помилково вважати Сумщину проросійським регіоном. Зараз навіть є новий мем: Сумщина — нова бандерівщина.
– Вам було важко зважитися на цей крок – приєднання до нової Церкви?
– Ні. І морально, й інтелектуально (я маю на увазі історичні знання) громада була готова до цього. У нас стояло питання, як це здійснити технічно. Бо перед зборами в храм почали заходити дивні люди, оглядати все якось по-господарськи.
– Я читала, що вас за це єпископ Євлогій відлучив від причастя до Другого пришестя. І сміх, і гріх.
– Нинішній єпископ Московського Патріархату Євлогій – це одеська школа і особлива історія. Наше приєднання було дуже помітним і символічним. Але вони думали, що вже залякали нас.
Років 12 тому один старенький священник із МП (не те, що вже на Божій дорозі, але близько до того) перейшов до Київського Патріархату. Не знаю, як його потім переконали чи залякали, але повернули. Якби ви бачили, в який спосіб це «повернення» відбулося. Його привезли в Охтирку, на архієрейську службу Моспатріархату, провели через принизливий чин РПЦ, він стояв на колінах, кланявся людям, кланявся єпископам.
Мені було надзвичайно тяжко на це дивитися. Цим нас хотіли залякати. Але перед останнім єпископом, хоч це і Московський Патріархат, але архієреї були хороші, розумні, інтелігентні.
ОДРАЗУ ПІСЛЯ НАДАННЯ ТОМОСУ НАМ ПРИСЛАЛИ З СУМСЬКОЇ ЄПАРХІЇ УПЦ МП НАКАЗ ЗА ПІДПИСОМ ЄПИСКОПА ЄВЛОГІЯ ПРОВЕСТИ ЗБОРИ ТА ЗАСВІДЧИТИ СВОЮ ВІРНІСТЬ МОСКОВСЬКОМУ ПАТРІАРХАТУ
– Як ви взнали, що проти вас порушена справа за зміну підлеглості?
– Ми проголосували в суботу першої неділі Великого Посту 2019 року. Вирішили в суботу, бо цього дня збираються віряни саме нашого храму. А вже в Неділю Торжества православ’я збираються з усіх сусідніх сіл. Після рішення громади ми миттєво написали заяву благочинним ПЦУ Сумської єпархії, вони того ж дня зібрали розширену єпархіальну раду, нас прийняли, наступного дня у нас відслужив єпископ Мефодій.
У церковному сенсі приєднання відбулося. Але документально — ні. Необхідна реєстрація у відповідних державних органах. Практично все літо я їздив у Суми, в департамент у справах релігій. Тривала тяганина. Питають: а нащо вам те треба? Я пояснював, переконував. Один із реєстраторів був дуже проукраїнськи налаштований. А інша каже: «Я понимаю, почему вы перешли, вас эта ситуация лично коснулась». Вона мала на увазі, що в мене діти військові. А я їй кажу: «А ви думаєте, вас би це не торкнулося? І ви би працювали в адміністрації «ДНР», якщо б не дай Бог?».
Я їх змусив відповідно до закону займатися справами. Ми пройшли всі перевірки. А потім я в Інтернеті дивився динаміку переходів, переглядав, як йде перереєстрація, раптом бачу: в нас реєстраційна дія зупинена, заблоковані рахунки – до розгляду в Адміністративному суді. Один суд відхилив позов, інший також. У Харківському апеляційному суді вирішили провадити справу. Заблокували всі рахунки, добре, що не влітку, коли ремонтуємося і потрібно, щоб було відкрито рахунки.
Приїхав у Харків, запитую, чому нам не повідомляють. У відповідь чую: та це ж не проти вас, а проти Сумської ОДА, яка вас зареєструвала. Я кажу: це нас стосується напряму, чому ми не виступаємо третьою стороною. Доля громади вирішується. Приїхав на суд. Довго розповідав наше бачення та ситуацію, принаймні вони були готові слухати. Правда, повідомляти про рішення відмовилися. Я кажу: «Добре, хай вас Бог благословить». Вслід чую: «Хоч одна людина здоров’я побажала. А то лише матюки слухаю».
Потім суд прийняв рішення на нашу користь, визнав правомірними дії реєстраторів. Наче після апеляційного вже розглядів не має бути. З Сумської ОДА подзвонили, сказали, що можете видихнути. Позивачеві ще суд повернув чотири тисячі судових витрат. За якийсь час знову приносять повістку моїй дружині. Тоді вони, мовляв, подавали за неправильні реєстраційні дії, а тепер подали за неправильно проведені збори.
– Чому неправильно?
– Там 24 сторінки обґрунтувань. Мовляв, без благословення єпархіального архієрея.
– Хто подав до суду?
– Один наш колишній парафіянин. Колись до мене прийшли його рідні, умовляли його «пригорнути», бо в нього важке життя, утішити його. Я навчив його читати Апостол під час богослужіння. Але соціально він не дуже реалізований, а тепер йому вбили в голову «русскій мір», він відчув свою потрібність, бодай церковному начальству.
До слова, одразу після надання Томосу нам прислали з Сумської єпархії УПЦ МП наказ за підписом єпископа Євлогія, щоб провести збори та засвідчити свою вірність Московському Патріархату та Кирилу. Причому не лише наказ, а й усі шаблони – роздруковані протоколи, звернення і все на світі. Точніше, це були документи, що збори вже проведені. Там все було написано, за нас уже все вирішили – нам тільки потрібно було поставити цифри і підписи. Тобто, ми мали засвідчити свою відвічну вірність Москві, що «хотим находится в каноническом единстве с Патриархом Московским».
Це була остання крапля, бо якби ми підписали оте все, то навіки стали б розумієте ким. Тому ми поспішили і провели свої збори. Тепер ті, хто хотів фактично сфальсифікувати зібрання, судяться через те, що ми їх начебто провели неправильно.
– Це вони такі листи імітували, коли вимагали під час автокефальної кампанії підписувати листи на Фанар, мовляв, автокефалія не потрібна.
– Так, пам’ятаю. Нам тоді дали рознарядку: написати по 400 підписів із парафії, що нам не потрібна автокефалія. Я, щоб не викликати підозр і не нариватися на неприємності, вирішив дати двадцять п’ять. Мені дзвонять із єпархії: «Что вы себе позволяете. Почему только 25 подписей?» Я кажу: «Ви нам сказали зібрати за три дні. Служб не було, скільки людей зайшло — стільки розписалося». Мені кажуть: «Вы должны были родственников и соседей попросить». Я кажу: «Зачекайте, ну де в Статуті написано, що я повинен це робити?”
– А решта підписували?
– Думаю, що без ентузіазму. За моїми спостереженнями, десь 70% кліру Моспатріархату нашої єпархії – це вихідці з Західної України. Не те, щоб це робило їх автоматично патріотами. Але вони точно не вороги української ідеї.
А взагалі мені здається, що в нинішній УПЦ МП законсервований поділ ще з часів першого протистояння Ющенка-Януковича: 30% проросійських, 30% проукраїнських, решта — болото. Але болото все одно проукраїнське. Із різних причин не переходять, передусім тому, що не знають, чи стануть своїми, як їх приймуть. Я би їм сказав: тертя є всюди, але тут, в ПЦУ, нема страху, тут єпископа не підносять так, наче він…
– Другий після Бога?
– Так, а деколи претендує і нарівні бути. По-друге, не всі можуть боротися за парафію. А якщо заберуть храм, не буде де служити? Священник не дуже захищений в суспільстві, бояться втратити шматок хліба. Але в РФ він ще більше не захищений.
Коли ми побудували храм, наші нафтовики відправили мене в паломництво до РФ, то я побачив, як принижують священників грошовиті віряни. Тому я думаю, що незалежна Церква – це інше життя й інший шлях.
Я думаю, що нам буде дуже корисно брати досвід Вселенського православ’я – в освіті, в облаштуванні Церкви, зрештою пізнати, скільки вони пройшли, рятуючи свою церкву – кров, катакомби, гоніння. До речі, в Салоніках є пам’ятник невідомому священникові. Бо кого вбивали першими під час турецької окупації? Інтелігенцію. Хто був носієм грецької ідентичності, віри? Передусім священники. Та повернуся до МП. Вважаю, до кліру МП треба доносити, що їх добре приймуть, що тут їхні брати.
ШВИДШЕ УРАГАН, ЯКИЙ ПРОНЕСЕТЬСЯ НАД КЛАДОВИЩЕМ ЛІТАКІВ, ЗБЕРЕ НОВИЙ СУПЕРЛАЙНЕР, АНІЖ ВИПАДКОВО ЗАРОДИТЬСЯ ЖИТТЯ
– Отче Ігорю, давайте тепер не про суд. Я подивилася вашу сторінку в соцмережах. Ви там, окрім церковних, републікуєте новини на теми космосу та винаходів.
– Це коло моїх інтересів. Окрім духовної семінарії, я маю технічну освіту і ще одну – природничу.
– Як, маючи технічну освіту в радянський час, ви пішли в священники?
– Кожного разу священство – це окрема історія. Я закінчив Ленінградський індустріальний технікум. Родом з Охтирки, але рідна сестра мого батька була військовслужбовицею і залишилася в Ленінграді (зараз Санкт-Петербург – ред.) ще з війни. Її чоловік військовий льотчик. Після якогось літнього відпочинку в них я вирішив туди поступати. Попрацював там на адміралтейському заводі, закінчив вечірню школу і вступив у цей технікум. Я не був дуже побожним в той час, але до Миколаївського собору заходив.
Після завершення технікуму мене скерували в Тернопіль, а потім повернувся на Сумщину. У нас був завод «Промзв’язок» – один із найбільших у Радянському Союзі. Пам’ятаю, дають мені завдання – сконструювати машину, якесь обладнання для гальваніки. Я обкладаюся книжками, йду до бібліотеки, роблю загальний вигляд, підписую його в начальника сектора, головного конструктора, узгоджую електричну частину. І поки що ця машина – це задум. Потім розробляють її вузли, електричну частину, механічну частину, а потім все деталізується. Креслення віддають в цехи, де роблять складові механізму. Коли я бачив уже готове обладнання, я думав: усе ж спочатку був задум. І мене завжди хвилювало, як був сконструйований світ.
Я сам конструював різні механізми, але ж спочатку була думка, була ідея. І тільки потім ти включаєш механізм. Це якщо говорити про мої філософські чи духовні пошуки. Тоді я читав журнал «Кур’єр ЮНЕСКО», а там натрапив на статтю Вотсона, нобелівського лауреата, який обґрунтував подвійну спіраль структури ДНК. Запам’яталася така фраза: швидше ураган, який пронесеться над кладовищем літаків, збере новий суперлайнер, аніж випадково зародиться життя.
Тому я вирішив поступити на природничий факультет Ніжинського інституту. Ще зачитувався Джаредом Даймондом. Закінчив інститут, але десь у 27 років я вже прийшов у Церкву. І в цей час був готовий до віри і до священства. Бо я насправді шукав. Я отримав Закон Божий від діда Санька в селі Хухри Охтирського району, там же допоміг відбудувати молитовний будинок.
Тож прийшов я до секретаря Сумської єпархії і кажу: хочу бути священником. Ми добре поговорили, але щоб готувати мене у священники, то слід було подавати документи до Ради у справах релігій. Тоді Рада у справах релігій вирішувала, єпископ мав мінімальну роль. Щоб стати священником, не мусив мати духовну освіту. Ти мусив принести туди довідки, характеристики.
Тоді уповноважений у справах релігій взяв мої документи та запитує: «Як ви, людина з вищою освітою і такими характеристиками з виробництва, зі школи, йдете в попи?». Я кажу: а вам потрібні бандити там? Він каже: «Вы, товарищ, слишком много говорите. На вас государство деньги тратило». Усе ж покійний вже отець Володимир мене відстояв.
Але за все треба платити – мене кинули на найдальшу і занедбану парафію Сумської області, де священника не було десятками років. Приходжу туди – це кінець лютого, мряка, холод – хатка, а не церква, дах підшитий шальовкою… Але мені вдалося згуртувати це село. Хоч старші, але міцні, і були налаштовані: збудуємо церкву.
Люди здавали гроші – по сто, двісті і навіть по тисячі рублів. Але купити цеглу було проблемою – спробуй переконати райвиконком радянського часу. Приходжу, пояснюю, у відповідь чую: нащо вам, мовляв, церкву, краще дитячий садок, клуб збудуйте. Але де переконували, де умовляли. Правда, в селі дуже важко здобути авторитет: тут тебе люблять, тут – уже щось їм не подобається.
Привезли цеглу, і перше, що пішло по селу: плакали наші гроші, стільки цегли, а робити нікому. Бо ніхто робить не буде. Але церкву ми підняли, і тут моя родина неймовірно доклалася. Я домовлявся із тепличним комбінатом, нам виділяли працівників. Ми зробили її за чотири роки.
На відновленні храму працювало дев’ятеро підсобних робітників і четверо мулярів. Моя мама щодня їсти готувала. Їм на виробництві платили чотири рублі та п’ятдесят копійок, а я платив дев’ять п’ятдесят. Начальник нафтогазовидобувного підприємства (зараз Охтирканафтогаз) дав нам у користування кран та кранівника.
Інший завод дав нам 20 тисяч радянських рублів – нам вистачило, щоб усю кладку зробити. Футбольний клуб «Нафтовик» дав кредит на 150 тисяч рублів на покрівлю. І ми встигли зробити.
Такого свята там ніколи раніше не було. У 1994-му освятили храм. А в 1995 році я заочно закінчив семінарію.
– О, то ви не один храм збудували. А коли переїхали в Охтирку?
– 19 грудня 1999 року прийшов у храм в Охитирку – в той самий Спасо-Преображенський храм, де мене самого немовлям ще хрестили. На вікнах — плівка целофанова, все занедбано. Ми починали майже з нуля. Мене запитують, як люди пішли з вами в ПЦУ? Кажу: бо вони з першого дня тут зі мною. Днями помер вірянин, якому було 96 років, інвалід першої групи, учасник війни. Він написав шість ікон. Хтось вишивав унікальні хоругви. Ми трудилися.
Я кожен крок того будівництва пам’ятаю: як штукатуру вантажив, як на Різдво 2000-го ми у вівтарі клали підлогу. Конструктори зробили креслення, підрахували, скільки треба штукатурки – щоб не більше (бо грошей завжди мало), але й не менше. А церква – це ж іще ікони, іконостас, двері… У нас гарні різьблені двері до храму, які зробив професійний художник. Він же зробив і частину царських врат. Він закінчив білоруську академію мистецтв. Ми з ним в Сорочинцях були, де є прекрасний іконостас, який ще Данило Апостол робив. Там різьба розкішна — 30 см в глибину. Ми на це подивилися і спробували повторити. Я знаю, звідки кожен цвях у цьому храмі.
– Бували моменти відчаю після переходу?
– Ні. Нам подобається молитися рідною мовою. Я 31 рік молився церковнослов’янською, вчив її в двох навчальних закладах. А тепер два з половиною роки, як я почав служити українською, і я усвідомив, що відсотків на 15 не розумів нюансів, тонкощів богослужінь церковнослов’янською. І тепер, коли мені кажуть, що церковнослов’янська зрозуміла, то мені стає смішно.
У мене навіть на мить не виникало сумнівів про перехід до ПЦУ. Ми окрилені. Ми прийшли в нашу Церкву.
Лана Самохвалова, Київ
