Днями стало відомо, що перший монах Києво-Печерської Лаври Інокентій Підтоптаний приєднався до Православної Церкви України. Власне, він продовжив тенденцію переходу з Моспатріархату найосвіченіших кліриків. До ПЦУ пішов не просто монах, а колишній помічник голови відділу інформації і зв’язків з громадськістю Лаври, церковний публіцист і богослов, який має церковні нагороди. Як завжди, перехід помітного священника та монаха став причиною резонансу. Моспатріархат вдався до найобразливішої лайки, віряни ПЦУ вітали це рішення. Ми ж вирішили обговорити цей крок із самим отцем Інокентієм.
ЗАРАЗ МОЖУТЬ З’ЯВИТИСЯ ЯКІСЬ «КОМПРОМЕНТУЮЧІ» МАТЕРІАЛИ ФЕЙКОВОГО ХАРАКТЕРУ, РОЗРАХОВАНІ НА МОЮ ДИСКРЕДИТАЦІЮ
– Отче Інокентію, новина про ваше приєднання до ПЦУ викликала дуже бурхливу реакцію соцмереж. Як визріло ваше рішення? Коли ви зрозуміли, що ви автокефаліст? Чому перейшли до ПЦУ, взявши перед тим чи не річну безстрокову відпустку?
– Для початку хотів би сказати кілька слів щодо коментарів, які були опубліковані різними людьми під публікацією журналістами новини про моє приєднання до Православної Церкви України. Мого аккаунту в Facebook наразі немає, на час Великого посту я вирішив його видалити, але на ті зауваження, які мені показали мої близькі, хотів би зробити кілька ремарок. По-перше, щиро дякую більшості аудиторії, яка мене зрозуміла і підтримала. По-друге, у безстроковій відпустці я перебував не рік і не півроку, а з листопада 2020 року. Причиною відпустки було те, що мені треба було бути вдома і допомагати батькам, зокрема, матері. Деталі цього я б не хотів озвучувати, бо це дуже особисте. Дякувати Богові, все налагодилося, і я зміг прийняти рішення, яке відповідає голосу моєї совісті.
– Чи були у Вас контакти митрополитом Павлом і як Ви можете прокоментувати його слова, сказані про вас, що мовляв, ви пішли через амібції, а не проукраїнську позицію?
– Так, владика Павло мені телефонував кілька днів тому, закликав «покаятись і повенутись», розмова пройшла в доволі спокійному тоні, я попросив його святих молитов і на цьому все закінчилось.
Я ознайомився і з його коментарем щодо мого приєднання до Православної Церкви України. Що я можу сказати? Щодо моєї проукраїнської позиції, то ні для кого вона не була секретом. Те, що я не міг висловити її в повній, а також сказати про моє ставлення до постання Православної Церкви України митрополиту, то це пов’язане з небажанням чути якусь іншу точку зору, окрім тої, якої він дотримується, адже владика різко налаштований проти самого факту постання Православної Церкви України. Я ж смиренно не хотів докучати наміснику своїми поглядами та навіть думки в мене не було його дратувати. По-друге, якщо я такий поганий, як пише владика, то чому за його клопотанням мене два роки поспіль удостоювали богослужбових нагород? І третє, чому владика не коментує інші випадки, коли ченці йшли з монастирів і чи це не вважається справжньою зрадою Церкви? Що стосується інших звинувачень владики, то всі ми знаємо запальний характер Намісника Лаври і звідки такі думки в нього могли виникнути для мене лишається загадкою.
Під час нашої телефонної розмови владика Павло сказав, що нікому і нічого поганого про мене говорити не буде, але чомусь з’явилась така інформація на їхніх ресурсах. Мені у відповідь, навіть якби і хотів і знав щось, сказати нічого. Я поважаю владику, як архіпастиря, як молитовника, як доброго ігумена, тому додати мені більше нічого.
– Ще казали, що вас бачили у Львівській єпархії ПЦУ у митрополита Димитрія і що ви навіть змінили кілька юрисдикцій?
– Я не намагався за цей час «змінити кілька юрисдикцій», в гостях у митрополита Димитрія (Рудюка) я був ще до моєї відпустки – ми з товаришем пропонували владиці придбати програму для друку іменних ікон. Владика сам може все це підтвердити, як він це і зробив, коли до представників УПЦ МП ще взимку потрапило моє з ним фото, за що я йому щиро вдячний.
Також були пропозиції, що я маю викрити чиїсь гріхи та особливості розкішного життя. Тут можна згадати слова Христа Спасителя: «Хто без гріха, той нехай перший кине камінь…», тому я не маю ніякого морального права цього робити, навіть якщо б я знав про якісь гріхи. Повторюсь, я тільки щиро вдячний всім тим, хто був всі ці роки поруч зі мною, з ким ми молились, хто мене підтримував і були моїми наставниками. І останнє, коли я пішов у відпустку, то мені було надане «право священнослужіння», якого мене не було позбавлено навіть після мого приєднання до ПЦУ.
У рідній для мене Миколаївській єпархії не було вільних для служіння місць і ці три місяці я споглядав за церковною ситуацією, так би мовити зі сторони, після чого і прийняв рішення, яке, як я тепер переконався, було єдиним вірним. Я припускаю також, що зараз можуть з’явитися якісь «компрометуючі» матеріали фейкового характеру, розраховані на мою дискредитацію (цього теж не можна виключати), але тут варто лиш зазначити: якщо щось погане або недостойне мало місце в моєму житті під час мого перебування серед братії Лаври, то чому тоді мене два роки поспіль удостоювали богослужбових нагород і весь цей час я служив на Літургіях, які очолював Митрополит Онуфрій? Думаю, той, хто спроможний аналізувати, відкине всі можливі подібні звинувачення. Але я щиро сподіваюсь, що такого не станеться з огляду на те, що подібних моментів і не було. Нам не треба йти на конфронтацію – нам треба єднатись.
А як визріло моє рішення про приєднання до Православної Церкви України? От саме під час відпустки я опинився у такому, так би мовити, «підвішеному» стані і міг зі сторони за всім прослідкувати. Ви маєте мене зрозуміти: я народився в Одесі, все свідоме життя прожив у Миколаєві, який ніколи не вирізнявся яскравою проукраїнською позицією, а тому я багато зважував, розмірковував, і врешті-решт впевнився в тому, про що думав два роки після надання Томосу про автокефалію – за Православною Церквою України майбутнє, і ми маємо зробити все задля її становлення, ми маємо усвідомити, що ми громадяни своєї України і маємо розбудовувати Українську Церкву.
Та й подивіться на церковну історію: Помісні Церкви десятиліттями, деякі сторіччями виборювали автокефалію, а нам її просто надали, лишилось тільки навколо цього об’єднатися. Та й за роки перебування в УПЦ МП я, як і багато людей, зрозуміли, що РПЦ ніколи не надасть автокефалії УПЦ МП.
Я МОЖУ З ВПЕВНЕНІСТЮ СКАЗАТИ, ЩО ЖАЛКУЮ ЛИШ ПРО ОДНУ РІЧ – ЩО НЕ ПРИЙШОВ ДО ПЦУ РАНІШЕ
– Лавра вважається по-своєму елітним монастирем, де часто несуть послух чиїсь знайомі та родичі. Кажуть, що попрощатися з нею важко не лише через прив’язаність до печер і богослужбового життя, там значно кращі умови перебування. Ви ще й займали позицію помічника керівника фактично піар-відділу. Чим ви займалися на цій посаді? Чи важко було відмовлятися від цього всього?
– Під час мого перебування в Лаврі мій послух був пов’язаним з підготовкою новин для лаврського сайту, в редагуванні проповідей, які виголошувались за богослужінням в лаврських храмах, також ми займалися підготовкою календарів, фотоальбомів про Лавру, деяких видань. Сам я три роки тому в Лаврі видав збірку своїх статей «Увидеть Образ. Очерки из жизни в Киево-Печерской Лавре».
Що стосується умов перебування – так, вони просто ідеальні для людини, яка хоче спокійно жити і молитись. Можливо, якби мене прийняли в Миколаївській єпархії УПЦ МП, я б до цього часу не наважився б долучитись до лав ПЦУ, але як людина віруюча, я в цій відмові побачив промисел Божий і от тепер я в нашій великій українській родині, яку об’єднує Помісна Православна Церква України.
– Що було поворотним моментом? Коли ви сказали: все, я більше так не можу чи не хочу?
– Як такого моменту я не можу назвати. Це був шлях довгих роздумів, як я вже казав. Але… То був тиждень перед Великим Постом. Я розумів, що в цей період мені треба не просто знаходитись вдома, а бути присутнім на богослужіннях, більше молитись і треба визначитися. Те, що це буде Православна Церкви України, я вже знав точно. Я це добре усвідомлював. Були думки проситися в братію Михайлівського Золотоверхого монастиря або Видубицького.
Але для кліриків, які вирішили приєднатися до ПЦУ в межах Київської області, була створена Переяславсько-Вишневська єпархія, і після розмови з митрополитом Олександром мене було прийнято до її кліриків і зараховано до братії монастиря святителя Нектарія Егінського. І от, коли пройшло вже майже три тижні, я можу з впевненістю сказати, що жалкую лиш про одну річ – що не зробив цього раніше. Саме в ПЦУ я побачив сьогодні і спадок блаженнійшого Володимира.
У ЛАВРІ Є ВІДВЕРТО ПРОРОСІЙСЬКЕ КРИЛО, АЛЕ БАГАТО З БРАТІЇ СТОЯТЬ НА ПРОУКРАЇНСЬКИХ ПОЗИЦІЯХ
– Які настрої в Лаврі? Чи є монахи, які не мають якогось упередження до України? Скільки там патріотів, скільки русмирівців? Чи є монахи, які толерантно ставляться до ПЦУ?
– Треба розуміти, що в Лаврі близько 100 ченців в сані священника (ієромонахів та архімандритів), близько 60 дияконів, а також біля 50 простих монахів, іноків та послушників. І в кожного з них своя думка. Так, є відверто проросійське крило, та багато з братії стоять на проукраїнських позиціях.
Але переважно головним для братії монастиря є не приналежність до якоїсь «партії». Як би банально це не прозвучало, але братія щиро і від усього серця молиться, це може побачити кожен, хто прийде в Лавру. Так, радикальні сили говорять про те, що всіх треба розігнати і силою віддати Лавру ПЦУ. Проте, я вірю, що з часом рішення про приєднання до Української Церкви все одно визріє і братія в своїй більшості продовжать підносити свої молитви вже в нашій Помісній Церкві.
– Як монастир сприйняв Томос? Є офіційна позиція. А чи була неофіційна?
– Ну, офіційну позицію несприйняття всього процесу набування автокефалії Українською Церквою з боку УПЦ МП ви знаєте. Але є братія, яка розуміє невідворотність цього процесу, тому просто чекають, коли всі православні в Україні об’єднаються.
– Як сприйняли ваші рідні перехід? Це ж Миколаївщина!
– І мої батьки, і рідні, і друзі дуже схвально поставилися до мого кроку, вони мене підтримали і просто розуміють, що з часом все одно всі православні України будуть єдині.
Скажу більше, мене навіть підтримали деякі священники УПЦ МП, котрі поки що не наважуються на такий крок. А моя бабуся, якій цьогоріч виповниться 90 років, коли я сказав їй, що тепер я в Українській Церкві, відповіла: «Слава Богу!». І для мене то був справжній знак того, що я роблю все вірно.
– Давайте про Лавру поговоримо. Мені здається, що існують дві Лаври. В одній зустрічаються російські, якщо не шпигуни, то агенти впливу, їздять мерседеси, обживаються проросійські політики, з неї надходять нечесні антиоб’єднавчі меседжі. Інша Лавра – там, де квітнуть троянди, печери із Преподобними, Великодня служба, куди люди приносять найкращі почуття. По-перше, що там переважає? Чого там більше? По-друге, чи є там шанс зберегти совість та українську ідентичність?
– Знаєте, якби грубо це не прозвучало, але є така гарна приказка: свиня завжди знайде болото. От хто що в Лаврі шукає – той там те і знаходить (посміхається). Лиш дуже хотілося б, щоб з боку представників ПЦУ було якомога менше радикальних меседжів на цю тему, а з боку УПЦ МП нарешті припинилась риторика про «розкольників» і «безблагодатних», адже ця пропаганда тільки роз’єднує. А нам всім разом треба шукати шляхів для порозуміння і подальшого єднання.
– А існує людина – богослов чи монах, за яким могла б Лавра піти у автокефалію?
– За людиною Лавра не піде. Вона піде за Богом, а Він вкаже вірний шлях.
– По-вашому питання «багатства» монастирів дуже спокушає вірних?
– Здебільшого доводиться чути досить несхвальні відгуки про «багатство» монастирів. Але багато хто забуває і про те, яку соціальну роботу проводять деякі обителі. Так, звичайно, надмірна розкіш ще нікому не робила шани, але треба розуміти і те, що монастирі гроші ні в кого не вкрали. Щодо розкоші деяких представників Церкви (не тільки УПЦ МП) – то це давайте залишимо на розсуд їхньої совісті.
– Минулого року в Лаврі було багато інфікованих. Як Лавра переосмислила ковід-ситуацію?
– Зараз я не можу сказати напевно, що відбувається в Лаврі і яке ставлення до епідеміологічної ситуації, тому що майже чотири місяці я там не живу. Але після закриття Лаври весною минулого року всі зрозуміли, що світ після пандемії вже не буде таким, яким був раніше: ми навчились цінувати рідних, берегти себе, берегти тих, хто поруч, ми зрозуміли, що насправді означають слова Євангелія «не спокушай Господа Бога Твого», коли треба дотримуватись епідеміологічних приписів, ми навчились цінувати лікарів, співчувати хворим. І це стосується не тільки братії Лаври. Це стосується кожної людини.
– Ви уявляєте умови, за яких ПЦУ можна було б домовитися про ненапад, спілкування, співпрацю із намісником, владикою Павлом?
– Чесно, я про це навіть не думав. Але все можливо. І все в руках Божих!
– Зараз в колах УПЦ МП прийнято казати, що в УПЦ МП ніколи не було ніякої проавтокефальної групи чи партії. Що ви про це скажете? Як змінилася церква УПЦ МП після смерті митрополита Володимира?
– На жаль, після смерті Блаженнішого митрополита Володимира в УПЦ МП українські так би мовити «ініціативи» почали згортатись – всі це бачать. Владика Володимир палко любив Україну (ми всі це відчували і я сам відчув себе справді українцем під його впливом, коли недовгий час був його іподияконом). Блаженніший Володимир зробив все, щоб з філії Московського Патріархату в Україні очолювана ним Церква стала Українською.
Владика Онуфрій, як колись сказав нинішній митрополит Переяславський і Вишневський Олександр, вихований в найкращих традиціях російського православ’я. Дехто тоді звинуватив владику Олександра в тому, що сам він вихований в найгірших традиціях того самого православ’я. Але з останнім я дозволю собі не погодитися. Більше того, споглядаючи за митрополитом Онуфрієм, бачив, що, не зважаючи на його молитовний дух, він ніколи не відступить від вірності Московському престолу. Для нього зберегти підпорядкування Києва Москві в церковному плані – справа життя.
– Я переглянула вашу біографію, ніщо в ній спочатку не віщувало долі монаха. Економіка, банківська справа… Як ви вирішили перейти на стежку служіння?
– Мене з дитинства мама водила до храму, і завжди це було цікаво. Я паламарював, допомагав священнику в храмі. Але моя мама працювала в банківській сфері, тому я вирішив піти «по її стопах», як вона цього хотіла. А коли отримав диплом, то приніс його додому і сказав: «Я вивчився на тій спеціальності, яку Ви хотіли, тепер я буду вчитись там, де я хочу». І після цього вступив до семінарії.
– У вашій біографії присутні імена двох єпископів минулих днів. Перший, про якого ви досліджували в дисертації, Антоній Храповицький, антиавтокефаліст, вірний служака Російської церкви, не здатний осягнути прагнень автокефального руху, він був бідою для українців 100 років тому. Другий – також клірик РПЦ, який нічого не знав про автокефалію, він і відновлення патріаршества не застав, але великий педагог, смілива людина. Чому ви обрали їх, одного – для наукової роботи, іншого – щоб взяти ім’я?
– Чернече ім’я я собі не обирав. З таким іменем мене постриг владика Антоній, тодішній ректор КДАіС (зараз керуючий справами УПЦ МП – ред.). І я дуже зрадів, що був пострижений саме на честь святителя Інокентія Херсонського, який був правлячим архієреєм на тих землях, де я народився і виріс, а його святі мощі спочивають в Спасо-Преображенському соборі Одеси.
Святитель Інокентій був взірцем для всіх людей свого часу: найосвіченіший педагог, мудрий ректор, люблячий ігумен (до речі, він свого часу був намісником Золотоверхого монастиря в Києві, з чим певно і пов’язана така моя любов до цієї обителі), він був просто добрий пастир. І навіть після своєї смерті він став прикладом для наслідування для багатьох поколінь. Щодо владики Антонія (Храповицького), то в своїй роботі я не торкався історичної ролі цього архіпастиря, а вирішив спробувати систематизувати його богословські погляди, деякі з яких не зовсім відповідають православному віровченню. Наскільки успішно мені вдалось це зробити – нехай розсудить час та читачі.
– Яким ви бачите майбутнє українського православ’я. У яких пропорціях тут буде УПЦ МП та Православна Церква України?
– Всі ми будемо єдині. Я в цьому впевнений і щиро за це молюся. Звичайно, з часом певна кількість парафій захоче лишитися в складі Московського Патріархату, але все одно більшість будуть членами Помісної Української Православної Церкви. І нехай нам допоможе в цьому Господь! Щиро дякую Вам за бесіду! Благословення Господнє нехай завжди перебуває з Вами!
Лана Самохвалова, спеціально для «Релігійної правди».
