Інтерв’ю з монахинями, зазвичай, — це розмови і для віруючих, і для невіруючих. Віруючі додатково виявляють для себе ще одно нове джерело того, що по-справжньому живить, невіруючі починають розуміти, що в монастир ідуть не від нещасної любові, а зовсім навпаки. Як мінімум усвідомлюють, що це ще один спосіб організації життя глибоко віруючих людей.

Жіночі монастирі в православних церквах — дуже закритий для суспільного ока простір. Інтерв’ю монахинь ще не стало традицією, втім хотілося б думати, що нам вдасться її запровадити.

«Релігійна правда» вдячна нинішній очільниці Липлянського скита (він є “підрозділом” Жидинського чоловічого монастиря) Євлалії (Стаднюк), котра розповіла про свій шлях та відкрила нам двері в монастирську обитель. Чотири роки зі своїх тридцяти матінка Євлалія перебуває в монастирі, рік в послуху, три в постригу.

ПІСЛЯ ПОСТРИГУ НАЧЕ НА КРИЛАХ ЛІТАЄШ

– Матінко, як ви жили і чим займалися до вашого чернечого життя?

– Я закінчила Луцький педінститут. Працювала з дітьми, які мали вади інтелектуального розвитку. Потім провчилася два з половиною роки в Драгоманова, підвищуючи кваліфікацію.

Завжди любила працювати з дітьми, навіть коли вчилася у виші, чекала, коли вже почнеться практика. Зараз в монастирі працюю зі старшою групою недільної школи. Так наче педагогіку і не залишала.

Я родом з Луцька, мені з монастиря 15 хвилин додому велосипедом. У Луцьку я спочатку ходила до парафіяльного храму, а потім стала їздити до Жидичинського монастиря. А потім з’явився скит, і я подумала, що це можливість приносити більше користі і бути ближчою до монастиря.

Тут тоді жила сестра. Він став мені дорогим, і захотілося тут залишитися. Якщо говорити про мої внутрішні бажання, я з релігійної родини – і мама, і бабуся шукали рішень та авторитетів, спираючись на церкву.

Наш скит та школа, де я працювала, відділені парканом, це сусідні приміщення. Тому навіть географічно, ще до рішення про монашество, скит ставав ближчим. За пів року до послуху я почала думати про те, для чого я живу, що я хотіла би принести в цей світ. Хто ти? Для чого ти живеш? Я дала собі рік на прийняття якогось рішення. Була думка про монастир і спочатку я навіть її відганяла. Ми живемо в світі, де монашество не дуже в пошані, воно сприймається, як щось закрите, незрозуміле, як місце втечі від проблем чи драм. Але чимдалі, то більше я стверджувалася в думці, що хотіла би спробувати.

Коли я говорила з намісником монастиря отцем Костянтином, то почула від нього: ви спочатку просто поживіть у скиті і зрозумійте, що вас перетягне, там і будьте.

Я прийшла в монастир послушницею (послух – це певний час кандидування перед постригом – ред.) в листопаді, напередодні свята Архістратига Михаїла, а постригалася напередодні Успіння. Насправді їхала пожити на тиждень-два. Але коли невдовзі приїхала додому забрати найнеобхідніші речі, то вже вийшла із домівки із внутрішнім відчуттям, що йду назовсім.

– Навіть для побожних батьків – це непроста історія. Як вони сприйняли?

– Коли я сказала батькам, що йду пожити до монастиря, то вони сприйняли нормально. Але коли зрозуміли, що йду назавжди, то був спротив. Мене перепитували: може, спробуєш пожити в миру? Може, ми тебе образили?

– У вас були сумніви: лишатися чи ні після перебування тут у перші місяці?

– Звичайно, були. Майже до самого постригу поборювали: чи правильно, чи неправильно. Перед постригом я звільнилася з роботи, і цей вибір мене ще мучив неймовірно, бо і сім’я, й інше. І думаєш: а може, справді не моє, а може, я помилилася, а може, більше часу треба було присвятити. А потім віддаєш себе Господу і кажеш: Господи, ну все, я вже з усім розрахувалася, тому роби зі мною, що хочеш, веди мене, будь ласка, вкажи мені дорогу, бо самій це дуже важко.

На Успіння ввечері братія відслужила всенічну 27 серпня, а зранку приїхали сюди до мене на постриг.

– Родина приїхала чи ні?

– Так, приїхала. Я напередодні попросила благословення у батьків. Спочатку вони намагалися мене відмовити, але перед самим постригом приїхали і сказали: ну, раз це твоя дорога, то ми тебе благословляємо.

– Плакали під час постригу?

– О, звичайно.

– Від благодаті чи від того, що ви покидаєте родину?

– Мабуть, і те, і інше, тому що постриг – це таке таїнство благодатне, дуже хвилююче, але так само і людські почуття поборювали, тому що кожній матері шкода дитину, бо здається десь віддаєш у невідоме.

– Скажіть, а як колеги сприйняли ваше монашество?

– Були люди, які підтримували: якщо ти в тому щаслива, то однозначно іди. А були такі, які з такою настороженістю до цього ставились, як і більшість суспільства.

Моя директорка знала про мої наміри, але вона, мабуть, до кінця надіялася, що я повернуся. Втім ми гарно з нею попрощалися. Вона так само сказала, що якщо це ваше, якщо це вам близьке, то ідіть і хай вам Господь допомагає.

– Кажуть, що в перший день постригу, про що не попросиш помолитися монахиню, все збудеться, така вона осипана милостями? Я колись була на постригу греко-католицької монахині, то її просто засипали проханнями.

– Про те, що можна про все просити, чую вперше від вас. Але це дійсно неймовірна благодать і таке відчуття після постригу, ніби нарешті звершилось. І ти розумієш, що кудись поділися всі вагання, суєта, і ти відчуваєш милість Господню, відчуваєш його підтримку у всій повноті.

Це неймовірна радість. І це не тільки в перший день, благодать тримає досить довгий час, ти навіть землі під собою не чуєш, ти ніби на крилах літаєш весь час.

ЗАВДЯКИ МОНАСТИРЮ БАЧИШ СВОЇ НЕДОЛІКИ І ТЕ, НАД ЧИМ СЛІД ПРАЦЮВАТИ

– Є такий стереотип навіть у віруючих людей, що мовляв, у монастирях зараз теж непросто спастися. Бо (цитую) «в миру как в аду, а в монастыре как в миру», і що мовляв, там теж багато негараздів. Від однієї дівчини, яка теж обдумує свій шлях, куди йти, як далі влаштовувати життя, чула таке: “Я боюся монастирів, це хіба що свій зробити, бо невідомо, які порядки, можуть бути сварки, нелогічні накази, я це не витримаю». Чи вам знайомі такі почуття чи ні? Чи ви самі творите монастир з нуля і у вас не було таких проблем?

– Кожен приходить у монастир зі своїм характером, зі своїм багажем життєвого досвіду, і кожен знає, як в миру правильно чинити. А тут всім разом починати робити щось спільне – це дійсно непросто. Але з Божою допомогою, якщо ти реально починаєш себе трішки змушувати, то все виходить. Бо поки ти сама не почнеш себе змушувати бути добрішою – ти не подобрішаєш, якщо не будеш себе заставляти змирятися – ти не будеш смиренним.

Так само і тут: наші характери притираються і слава Богу, що є сестри. Дай Боже, щоб із часом нас стало більше, і ми зможемо розбудуватися. Але завдяки сестрам, завдяки буденним ситуаціям бачиш свої недоліки, бачиш, над чим тобі треба працювати, в чому себе треба вдосконалювати і що виправляти в собі. А ситуацій глобальних негараздів у нашому монастирі, слава Богу, немає.

Що стосується творення монастиря з нуля. Наш скит новий, і він – підрозділ Жидичинського монастиря, і ми не тільки з нуля, ми реально під опікою братії і намісника отця Костянтина, і всі устави, всі порядки у нас такі ж, як у Жидичині. Ми за духовною порадою звертаємося завжди до отця і він керує нашим життям, споглядає за тим, що в нас відбувається. Слава Богу, у нас поки що все добре.

Навіть коли трапляються конфлікти і ти відчуває роздратування, то совість все одно підказує, що ти не можеш з таким серцем піти до причастя, що ти мусиш піти перед сестрою вибачитися. І ти стаєш мудрішою на одну ситуацію і в майбутньому здатна уникнути того, що може спровокувати конфлікт.

– А як облаштовується ваш побут, яке келійне правило (правило – тривалість молитви – ред.), о котрій годині підйом, відбій?

– О шостій ранку ми читаємо полуношницю, тому за півгодини до того ми встаємо, після полуношниці, вона триває приблизно хвилин сорок. Із половини сьомої до восьмої години кожна має свій особистий час вичитати все, що вона бажає. Тоді о восьмій у нас акафіст, і потім розходимося на пости.

О шостій годині вечора ми читаємо мале повечір’я з канонами, після цього вечеря, і так само кожна монахиня має вільний час, може і помолитися, і десь прогулятися – у нас тут неймовірно красива природа – і відпочити. Такий у нас приблизно розпорядок.

Богослужбове життя в монастирі – це головне, є настанова нашого намісника про постійну молитву. Має бути постійна і безперервна молитва. Що б ти не робив, ти завжди можеш помолитись і тихенько, про себе, коли не маєш можливості, але намагаєшся в будь-якій ситуації сконцентруватися на молитві.

– А хто готує сніданок у вас, хто працює на кухні?

– У нас немає особливого сніданку. Це чай і якийсь бутерброд чи печиво – щось, щоб можна було швиденько поїсти і далі піти працювати. У нас є монахиня Василина, вона має послух і закріплена у нас за кухнею, то вона готує і сніданок, і обід, і вечерю.

– А жіночий скит при чоловічих монастирях – це часта практика?

– Біля відомої Оптиної пустині зародилось Шамордіно, грецька Ормілія є подвір’ям афонського монастиря Симона-Петра, київський Іонівський монастир має свою Ольшанку. Тобто такі приклади існують.

– Матінко, ми звикли, що православна монахиня завжди сувора, завжди в чорному, з пісним виглядом, а ви у білій хустці і весь час посміхаєтеся. Це характер чи пасхальна радість (ми говоримо на Світлому тижні)?

– Мабуть, і те, і інше. Тому що справді в цей тиждень діваються кудись всі проблеми і хочеться справді радіти, і зберегти те відчуття, яке ти маєш від Пасхальної всенічної, коли тільки-тільки починають співати «Воскресіння твоє Христе Спасе», хочеться довше його зберегти. А щодо характеру, буває по різному і настрій буває різний.

– Хочу спробувати уявити ваш монастир. Це дві-три келії в будиночку і каплиця?

– Наш сестринський корпус, в якому проживаємо, це будівля колишньої початкової школи в селі. У нас тут дві келії і клас, в якому ми займаємося з дітьми недільної школи і приймаємо гостей. Є в нас дерев’яний храм – повноцінний, це не капличка, а дійсно храм, і восени минулого року ми почали зводити дзвіничку. Стіни вже звели і на першому поверсі маємо бажання, щоб була ще одна келія, щоб сестри могли роз’їхатися, щоб кожна мала свій простір, своє місце і помолитися, і поплакати.

– А монахині читають книжки чи тільки молитвослови?

– Звичайно, читають книжки, обов’язково. Монахиню благословляє духівник, що читати корисно, що некорисно. Зараз я дочитую «Мистецтво молитви» – збірник повчань святих отців про молитву Ісусову. Цю книгу ти не просто читаєш, а мусиш роздумувати, взяти щось для себе.

Чим більше читаєш – тим краще бачиш, що це є істина, що люди справді це вже переживали, що ти переживаєш, і проходили, що ти проходиш. З їхнього досвіду перекладаєш на свій, дивишся, як справді треба робити. Це життєвий орієнтир.

– Чи спілкуєтеся з іншими монахинями Православної Церкви України?

– У своїй єпархії владика Михаїл час від часу проводить збори чернецтва, не тільки жіночі. Крім нашого жіночого скиту, ще є в Трускавці жіночий монастир Покрови Пресвятої Богородиці і є Василівський жіночий монастир у Луцьку. Ми бачимося, зустрічаємося, слава Богу, наше чернецтво живе.

– Ви відчуваєте кровну, корпоративну єдність?

– Звичайно, так, і єдність, і підтримку.

– А в інших жіночих монастирях теж таке радісне жіноче християнство?

– Я не жила в інших монастирях, тому не можу сказати вам, що там робиться, ну а в нас і в Жидичині, коли люди потрапляють, то дивуються, тому що немає такого, що всі з опущеними очима, насуплені і щось буркнуть тобі у відповідь. А обов’язково тебе радісно зустрінуть, підтримають, з тобою поговорять.

Є у нас той спільний дух, який мене справді захоплював, тому що я як мирянка також думала, що в монастирях квітне лише аскеза і мовчання. Це щось таємне і невідоме, а виявляється, що в монастирі люди і приємні, і привітні. Для мене це було приємним відкриттям, що від нашого скиту віяло таким хорошим і радісним. Звісно, не повинно бути втручання в мій особистий простір чи у простір монахинь, але в монастирях має бути апріорі гарне та відкрите ставлення до людей.

– Є запит у молоді йти в монастир?

– Є, звичайно. Але хоча наша країна і вважається православною, дуже багато атеїстично налаштованої молоді, яка виросла в православних сім’ях. Але запит є. Є люди, які цікавляться, яких Господь веде. Я думаю, що і в нашій церкві з часом збільшиться кількість монастирів, зокрема жіночих.

– Ваш послух – це квіти і недільна школа?

– Так, і просфори ще випікаю.

– Як ви навчилися?

– Як навчилася? Ось ви запитували про співпрацю між монастирями. Для того, щоб навчитися пекти просфори я їздила в Василівський жіночий монастир, і бачила, як матінки працюють, що роблять, все буквально собі записувала, яке правило перед цим читають, яким має бути тісто. Від них навчилася і стала пекти сама. Як для трьох пар рук роботи чимало. Ми намагаємося підтримувати зовнішній вигляд скиту і територію довкола. Крім цього, випічка просфор, кухня, городи, недільна школа.

– А хто робить тижневі закупки для монастиря?

– У нас спільне господарство з Жидичинським монастирем, тому в основному робляться закупи в Жидичині, що нам треба, ми пишемо в списках, і тоді нам привозять.

– А як зараз в період пандемії виживає жіночий монастир? Родини якось допомагають, віряни їздять? Це ж все-таки треба забезпечувати побут, це видатки, троє людей, комунальні послуги.

– Кількість прихожан на початку пандемії дуже зменшилась, люди реально полякалися, багато хто перестав ходити. Але в монастирі все суворо регламентується, перед кожним богослужінням на вході стоїть людина, яка дезінфікує кожному руки, яка видає маски тим, у кого їх немає, так само ми і в храмі дезінфікуємо все начиння.

Це благословення монастиря, тому в нас і п’ють (запивка після прийняття Святих Тайн – ред.) всі з одноразових стаканів. Зараз багато таких людей, які пересиділи Ковід вдома, починають повертатися. Бо на початку пандемії, якщо людина помирала, то одразу з’ясовували, чи вона ходила до церкви. І якщо ходила, то переконували, що, мовляв, 100 відсотків в церкві заразилася. А зараз трішки інакше. Люди бачать, що вони, чи сидячи вдома, чи будучи в храмі, мають можливість заразитися. Ця хвороба береться нізвідки, і багато людей, хто боявся церкви, повернулися, слава Богу, до храму, і потроху в такому безпечному режимі починає відроджуватися життя.

– Як ви забезпечуєте побут, за рахунок чого зараз виживає монастир?

– За пожертви парафіян. Хтось хоче чимось поділитися і може принести. А спонсорів великих чи благодійників немає.

– Матінко, у Московському Патріархаті широко прийнята така річ, як «неусыпаемый псалтырь», і люди жертвують, наприклад, на поминання, або просто псалтир щоденний, щоб ви молились за певну людину. Чому б і ні?

– У нас в принципі такого в монастирі немає, тому що в нас немає ніякої каси, немає ні на що розцінок. У Жидичині стоїть стіл чи тумбочка, на якому лежать свічки, людина бере собі скільки хоче, так само записки пише, які хоче і скільки хоче туди імен вписує. У нас нема ніякої такси, ніяких зборів. Можеш сьогодні покласти, покладеш, у нас є скринька, не можеш, то не покладеш нічого, і ніхто тобі і слова про це не скаже.

Ви думаєте, що не вартує запроваджувати його як окрему молитовну послугу?

– Я поки не готова про таке думати. Вважаю, що не вартує, тому що молитва за гроші – якось дивно звучить.

– А який ваш досвід у монастирі був найцінніший, що ви запам’ятали, що було відкриттям для вас?

– Багато відкриттів. Знаєте, кожного дня ти щось для себе береш і дякуєш Господу, що він тобі показує і відкриває очі на певні проблеми. В основному це стосується чогось внутрішнього, чого ти не розумів, що сприймав більше земними очима, і коли ти вже подивишся на це по-іншому, духовними очима, то тоді думаєш: Господи, невже це реально, невже це можливо? Ці внутрішні переживання, внутрішні відкриття неймовірно радують.

– Скажіть, а у вас було таке, коли ви розуміли, що трапилося диво, що це Господня воля, відповідь на молитву?

– Буває таке, в монастирі таких див трапляється багато.

– Чи ви могли б чимось поділитися, чи це дуже особисте?

– Я не знаю, чи варто цим ділитися. Було таке, що після постригу, в мене була проблема зі здоров’ям, і я намагалася її обходити, навіть у фізичному плані, і я навчилася з цим жити, що навіть цього не відчуваю. Але з часом зрозуміла, що проблеми просто немає, вона кудись ділася. Тому це реально чудо.

– Зцілення після постригу?

– Це одне з явних див. У монастирі вчишся бачити промисли Господні і волю Божу, і таких див, можливо, трохи менших, дається. Це справді дива, і ти вдячний Господу, що він таке вчинив, відгукнувся на твою молитву.

– Як часто мають сповідатися монахині?

– Кожного благословляє духівник, але переважно за потребою, коли є до того поклик, то ти мусиш. І коли на серці однозначно мир, тому що коли відчуваєш, що є якесь роздратування, покаяння в тебе в серці немає, то тоді сповідь і причастя будуть більше в осуд, ніж на користь.

– Скажіть, а в недільній школі у вас є свої «любимчики»?

– Є лідери, на яких можна покластися на їхньому рівні, але щоб «любимчиків» – ні, немає.

Тридцять дітей – це вся школа, тому що в нас досить невеличке село. Я маю досвід праці з дітьми, це досить легко, особливо коли вони пов’язані спільною метою, темою, і самі діти слухняні, дуже гарно відгукуються. І допомагають. Дівчата приходять допомагати прикрашати монастир, напередодні Великодня старша група всі прийшли, їм і цікаво це неймовірно, вони і бант прив’яжуть, і квіточку поправлять. І так само пробують співати в хорі, але я не знаю, наскільки їхнього бажання вистачить, проте це однозначно буде позитивний для них досвід, скільки б часу вони б не протримались. Не виключаю, що в них будуть спокуси, кризи, але пройде багато років, і їх буде тягнути до церкви, до храму.

– Часто з рідними бачитесь?

– Доволі часто, тому що вони приїжджають сюди на служби. І так склалося, що моя рідна сестра (вона закінчує музичний коледж по класу бандури) у нас регент хору.

– Скажіть, як ви думаєте, чому монастирська громада, спільнота жінок чи чоловіків – це зручніше і краще, ніж монаше життя в миру окремих людей?

– Тому що ти вчишся більше у братів чи сестер. Було дуже багато таких подвижників, які прожили в пустелі і приходили, щоб почерпнути досвід справжнього монастирського життя, в монастир гуртожитній, і там навчалися того, що ти не виявиш сам ніде, сам в собі цього не побачиш, а за допомогою братів чи сестер однозначно це виявиться.

– У вас є улюблені свята чи святий?

– Я вперше познайомилася зі своєю покровителькою Євлалією, її ім’я вперше я почула на постризі, і вона стала мені дуже близькою. І якщо чесно, дуже люблю Гавриїла Ургебадзе, грузинського святого, і чомусь він мені теж дуже близький. Й однозначно дуже люблю Богородицю, тому що так вийшло, що і народилася в Богородичне свято і стригли мене в богородичне свято, і це така неймовірна заступниця, про яку можна лише мріяти, і я звертаюся до неї як до рідної матері. З усіма своїми проблемами, негараздами і радощами ти приходиш до неї.

– Родина вже втішена, що ви в монастирі?

– І втішилася, і змирилася з цим, і зараз вже взаємини зовсім інші, ніж були на початку.

– Що ви сказали би монахиням Московського Патріархату, які часом думають, що і церква у нас – політична організація, і таїнства у нас не дійсні, і це проєкт екс-президента і таке інше? Що ви їм сказали б, якби зустрілися або якби знали, що вони прочитають ваші слова?

– Я б не стала щось їм доводити, тому що, коли починаєш сперечатися про Бога, то Бог іде з розмови. Ми спілкуємося з парафіянами із Московського Патріархату, але якби була така можливість поспілкуватися з сестрами, я б сказала таке. Мені здається, рано чи пізно між нами буде єдність, тому що серцем завжди відчуваєш, що є правильним. Є зовнішня сторона взаємин, є претензії, а є внутрішня. Слава Богу, і вони, і ми молимося, і дай Боже, щоб укріплювалася наша віра, і щоб між нами була єдність, яка б мала бути між християнами, без ворожнечі і конфліктів.

Лана Самохвалова, спеціально для «Релігійної правди».

Comments are closed.