Архієпископ Григорій Міхнов-Вайтенко  – незвичайна постать, яка в дуже непростих умовах російської несвободи поєднує служіння у гнаній, “альтернативній” Церкві з активною правозахисною діяльністю.

Він народився 1967 року, його батько – знаменитий поет-дисидент Олександр Галич, якого фактично видворили з СРСР. Навчаючись у ВДІКу наприкінці радянської епохи, Григорій прийняв хрещення у о. Олександра Меня, а потім відслужив у радянській армії на території Західної України, де глибоко познайомився з українською культурою та вивчив українську мову. Майже всі предки архієпископа як по материнській, так і батьківській лінії походять з України.

Здобувши кінематографічну освіту, працював на телебаченні, а в “нульові” навіть очолював православний телеканал “Благовіст”. На цій посаді познайомився з досить ліберальним архієпископом РПЦ Левом (Церпицьким), який висвятив Григорія в сан священника 2009 року. Служив у храмі св. Георгія у Старій Русі, у стінах якого 2014-го виголосив відлучення від причастя всім учасникам, розпалювачам та прихильникам війни проти України. Незабаром після цього змушений був залишити РПЦ і приєднатися до Апостольської Православної Церкви, в якій очолює Балтійський екзархат. Одружений, має чотирьох дітей.

– Відомо, що історія вашого виходу з РПЦ МП пов’язана з вашою поїздкою до Краматорська у серпні 2014 року. Що спонукало вас поїхати?

– Це була суто родинна справа. Там мешкала близька родичка, і потрібно було розібратися, що робити далі. Стан речей був абсолютно незрозумілим, бо бракувало джерел об’єктивної інформації про ситуацію на сході України. До серпня Краматорськ уже був звільнений українськими військами і я полетів через Київ, щоби побачити ситуацію на власні очі. Вона виявилася достатньо стабільною, і ми залишили все як є.

Оскільки я все побачив на власні очі, моя реакція на події, що розпочалися наприкінці серпня того року, була бурхливою. Я отримав велике враження від розмови з українськими бійцями, які поверталися з фронту, коли я їхав уже до Києва на “Інтерсіті”. Їх було десятеро. Вони були в одностроях, і було помітно, що вони їдуть прямо з передової. А що роблять солдати у всьому світі, коли  прямують додому? Випивають.

Вони розмовляли різними мовами — українською, російською, суржиком, але це не заважало їм спілкуватися. Мені було важливо почути, за що вони п’ють, бо видавалося логічним за таких обставин пити “за перемогу”. Вони пили багато, часто, і домінував один-єдиний тост (крім тостів в пам’ять про загиблих хлопців) – “За мир!” Це мене абсолютно здивувало, бо, як кажуть, що у тверезого на думці, то в п’яного на язиці.

Коли за два тижні стався Іловайський котел, для мене то був подвійний удар, бо я розумів, що ці люди по-справжньому не хочуть війни…

– А коли все починалося навесні 2014 року, ви ще мали якісь ілюзії?

– Ні! Так сталося, що я маю багато родичів в Україні. Мої предки походять із Катеринослава, Юзівки… 2013-го, майже за півроку до початку Євромайдану, я проїхався по архівах у пошуках дореволюційних документів про свій рід. Десь 5 днів я провів у Донецьку і 3-4 дні у Дніпропетровську (теперішнє Дніпро). Ще тоді я звернув увагу, що емоційний фон у тих двох містах абсолютно різний. Дика напруга у Донецьку і повний спокій у Дніпропетровську. Складалося враження, що це різні країни, хоча географічно міста, регіони дуже близькі.

Закарбувалася в пам’яті розмова, яку я мав з водієм у Донецьку. Він каже: “Кляті кияни, все захапали…”. Я перебиваю: “Зачекай! Ви ж маєте донецького президента” – “Ну і що! А його оточили кияни, западенці!” У цьому відчувалося божевілля. Я не здивуюся, якщо дізнаюся, що незабаром він став отим “шахтарем”, який пішов зі зброєю проти України. Він цілком повторював усі тези кремлівської пропаганди, що “ми росіяни, прагнемо бути з Росією, а не з Києвом”. Зрозуміло, що з 90-х років у Криму та на Донбасі був наявний певний прошарок населення, який був незадоволений, що вони в Україні на положенні “молодшого брата”.

– Зараз вони ж скаржаться, що їм стало ще гірше. Мабуть, це діагноз — люмпенізація?

– Безумовно! Коли почали розвиватися події на сході України, у мене вже було стале враження, що ми маємо справу із масштабною пропагандою, провокацією, а не з об’єктивною проблемою. Умовно я можу собі уявити, що в різних країнах існують різні проблемні території з якимось народом рахінджа, якому не дуже гарно живеться в тій чи іншій країні. З Донбасом же і Кримом було очевидно, що це проблема в головах, а не в реальності. Підкреслю ще раз той разючий контраст, що я його побачив поміж Донецькою та Дніпропетровською областями, де масово виявлялися дві протилежні картини світу.

У радянській армії я служив в Івано-Франківську, тому мову розумію, хоча розмовляти мені важко. Перед подорожжю 2014 року мені було трохи дискомфортно, бо точилися розмови про недопуск російських громадян в Україну чи про проблеми з російською владою після повернення. Тим більше, я прямував до прифронтової зони, та ще й був діючим попом Московського Патріархату з Новгородської єпархії. Але я не зустрів жодних проблем в Україні! Єдиний випадок був, коли в Краматорську я спробував завітати до храму Московського Патріархату, але настоятель мене практично вигнав: “Не треба тут ходити, це тільки для своїх!” Як швидко він визначив, що я “не свій”…

Решта розмов, хоч і була емоційною, але була спрямована не проти мене як росіянина, а проти влади, без переходу на особистості. Це багато говорить про характер українського народу, про що я вже знав з середини 80-х. Тоді, коли я служив в Галичині, ми обслуговували як полк зв’язку весь Прикарпатський воєнний округ, і одного разу нас закинули до якогось села під Ужгородом. Чомусь нас примусили збирати картоплю. Раптом приїхав новопризначений комполка, а я був “дідом”, і виглядав відповідно – “не за уставом”. Він на мене накинувся, почав погрожувати, і віддав наказ — за 15 хвилин поголитися і привести себе до ладу. Я пішов в бік хати селян. А нас категорично попереджали: “Поодинці не ходити, це партизанський край, тут бандери”. Розповідали жахи про солдата з сусідньої частини, який пішов до місцевих і не повернувся… Тому я трохи побоювався, усвідомлюючи, що радянського солдата тут не мусять любити. У підсумку: мені надали станок для гоління, мене нагодували, напоїли, і коли я за дві години повернувся, командира полку вже не було.

Але я раз і назавжди позбувся будь-якого сумніву, що це немирна країна. Звісно, з історії нічого не викреслиш, різне бувало, але на рівні простих людей домовитися можна було завжди. Це й сформувало моє ставлення до України. В Росії з цим набагато гірше…

– Після повернення з Краматорська ви відлучили від причастя всіх учасників війни та всіх, хто її підбурює чи виправдовує. Чи багато людей підпали під це відлучення? І чи має цей акт якісь містичні наслідки чи він був здебільшого громадянською акцією?

– Дуже багато людей. Щодо містичних наслідків — мені казати важко. Це був не емоційний насправді крок, а швидше — містичний.

У ті дні я мешкав на дачі під Старою Русою, а там не було інтернету і працювало тільки радіо “Росія 1”. Воно створювало враження, що “шахтарі” вже практично захопили Київ і це сприймалося як вселенська катастрофа. Я намагався для себе відповісти на питання та просив Бога надати мені відповідь, а що ж має робити Церква? Що може зробити проста людина — зрозуміло: взяти чи не взяти зброю. Починаючи з Майдану, мені не вистачало, власне, церковної оцінки. Бо пролилася кров, і Церква не мала б залишатися осторонь. Українські священники різних юрисдикцій на це реагували, намагалися запобігти пролиттю крові, і на цьому тлі мені дуже не вистачало московської реакції — хоча б пів звуку… Коли це все переросло в бойове зіткнення, то це мовчання стало кричущим.

Я розумію, що з точки зору канонів священник нічого подібного робити не мусить. Але коли вся Церква мовчить, то хтось повинен стати її голосом. А далі цей голос Церква або сприймає, рецептує або ж відкидає, і тоді цю людину відторгають. Ураховуючи те, що мене відторгнуто, відсунуто, я так розумію, що РПЦ МП мою позицію не сприйняла.

– Яким чином вони вас відторгнули? Бо ж формально ви самі подали прохання про звільнення за штат…

– Так. Рівно місяць жодної реакції не було. Я зробив це відлучення 31 серпня — низка парафіян навіть образилася на мене, кажучи: “Тут діти прийшли, треба, щоб ти їх благословив до школи, а ти замість цього виголошуєш анафеми”. Звичайно ж, до школи я благословив окремо…

У жовтні я отримав телефонограму про те, що у зв’язку з наявністю академічної заборгованості в семінарії мене забороняють у священнослужінні. Я дуже зрадів, що мене заборонили навіть не указом, бо з точки зору канонів такий спосіб заборони не є чинним. Спокійно поїхав до Петербургу, до Москви… Потім вирішив здати два хвости, що в мене залишалися в семінарії. Здав, бо для парафіяльного попа головне — просто приїхати до семінарії.

Повертаюся до Старої Руси і телефоную до декана семінарії, який каже: “Тобі треба перездати. Маємо розпорядження, щоб ти складав іспити комісії”. І я розумію, що ці іспити я не здам ніколи. Я пішов до свого благочинного та питаю: “Чи вірно я розумію, що від мене чекають прохання про звільнення?” Він просяяв: “Отче, люблю тебе за те, що ти розумний”. Я поїхав до єпархії в Новгород, написав прохання. Владика Лев дуже не любить відпускати кліриків, кожен папірець має “чекати”, не варто робити спонтанних рішень… Папір залишив і не встиг дійти до воріт, як мені телефонує секретар: “Батюшка, заберіть указ, будь ласка”.

Я віддаю належне мудрості владики Лева, який вирішив не загострювати ситуацію: я прийшов, маючи добрі стосунки з ним, і пішов так само. До єпархії я не маю жодної претензії.

– Думка про зміну юрисдикції, напевно, не відразу з’явилася?

– Ні. Були пропозиції, які на щастя не здійснилися, піти до Західноєвропейського екзархату, що передбачало виїзд із країни. За пів року після звільнення я прийняв остаточне рішення.

Я маю претензію до всієї структури РПЦ, що вона не взяла на себе працю відрефлексувати братовбивчу війну, навіть не спромоглася назвати це війною. Напевно, можна було пошукати якісь слова, які хоча б зовні виглядали як такі, що примиряють. Використання церковних об’єктів спецслужбами — окреме питання, але Церква має бути спільнотою, що шукає слова, смисли і не обмежується проханням “за мир” на єктенії.

– Ви з цим зіткнулися на прикладі України. Але ж в історії РПЦ надто багато ганебних прикладів виправдання всіх війн, геополітичних авантюр Росії та СРСР, починаючи ще зі сталінських часів…

– Коли були ті геополітичні авантюри, ніхто позицією РПЦ не цікавився. Будь-яка ситуація має свою динаміку — метал тріщить, але тримає, тримає вагу, а потім ламається. Якщо за радянських часів було певне “виправдання” – “моя Церква в полоні”, то з Україною такого “виправдання” немає. Починаючи з “гастролей дарів волхвів”, роль РПЦ в цій історії абсолютно однозначна, очевидна та неприйнятна.

– Чи згодні ви з тим, що історія з Україною стала апофеозом “сергіанства” – ідеології РПЦ МП радянських часів, яка спрямована на цілковите обслуговування політичних потреб нерелігійної (іноді навіть антирелігійної) держави?

– Я би сказав, що це вже мегасергіанство. Традиційне сергіанство — це погано, я не виправдовую його. Але воно мало зрозумілу концепцію — церковне керівництво наче відігравало роль табірного придурка. Така роль не почесна, але об’єктивно обґрунтована, бо не всі можуть йти на мучеництво.

А те, що відбувається зараз, можна уподібнити людині на волі, яка наполягає, щоби її взяли на посаду табірного придурка, до в’язниці. Йому кажуть: “Мандруй, ти вільний, роби, що бажаєш”. А він відповідає: “Ні, візьміть мене, я ще можу, по-новому”. І це викликає шок, бо це вже не сергіанство. Це звір із безодні, який скинув благочестиву єлейну личину сергіанства і виставив харю “головного храму Збройних сил”. Він уже не ховається.

– У Росії багато “альтернативних” православних юрисдикцій, навіть українські є. Чи важко було вам зробити свій вибір поміж юрисдикціями і чому обрали саме Апостольську Церкву (яку заснував о. Гліб Якунін)?

– Так сталося, що спеціально я не займався пошуком юрисдикцій. Першорядним для мене було інше питання: чи залишаю я країну? Я мав серйозні міркування з цього приводу. І я усвідомлював, що в разі проживання в Росії потрібно буде продовжити своє священницьке служіння. Я розумів, що абсолютних підстав для політичного притулку на Заході в мене немає, бо моя незгода з владою має суто світоглядний характер.

Навіть коли я брав участь у виборах, я не ставав політиком чи опозиціонером. Крім того, західні країни впровадили багато додаткових обмежень для бажаючих отримати резидентний статус.

Свого часу я доволі багато спілкувався з о. Глібом Якуніним. Але наприкінці 2014 року він помер. З єпископами Апостольської Церкви особисто знайомим я не був, але ми познайомилися. Цей варіант видався мені найпростішим, природним. Звісно, жодних планів ставати архієреєм тоді я не мав.

– Чи не був для вас несподіванкою одружений єпископат у цій Церкві?

– Ні. Я вважаю, що це “найменше лихо”. Наприклад, “висока” Церква Англії досить непогано почувається з одруженим єпископатом.

– Ви є відомим правозахисником. Чи додає Ваш сан якісь додаткові можливості для захисту прав людини в умовах сучасної РФ?

– Ну, наприклад, до Сенцова в Лабитнангі мене так і не допустили, як священника. Жодних преференцій насправді немає. У правозахисному середовищі кожен опікується своєю сферою: хтось свободою слова, хтось ув’язненими, хтось соціальною адаптацією після звільнення, хтось мігрантами і таке інше. Роботи тут вище даху, і жодної ієрархії у сфері захисту прав людини не існує.

Мені не зовсім зрозуміло, на чому ґрунтується моя репутація, але вона є і мені постійно телефонують, просять підписати якісь звернення, взяти участь у якихось ініціативах. Ну і слава Богу, я намагаюся відповідати! Я гадаю, що за умов сучасного світу захист прав людини є певним соціальним служінням, яким Церква повинна займатися “від і до”. Дуже швидко змінюються цивілізаційні підвалини, ми починаємо жити в іншій системі публічності, комунікації, і Церква ще не знайшла своє місце як інституція в цих нових умовах. А тепер виявилося, що її традиційний пафос нікому не потрібний.

Тепер зона відповідальності Церкви — в найширшому значенні цього слова — це милосердя та справедливість. Милосердя, яке чинив Господь, і справедливість, як відповідь людини на те милосердя.

Олександр Солдатов, спеціально для «Релігійної правди»

Comments are closed.