У соцмережах в океані профілів та аккаунтів абсолютно неважко знайти українського священника-капелана. Якщо там є фото літургії з церков-наметів – це він. Якщо є фото священника та пастви у балаклавах – це також ознака. І ще є третя категорія фото, чисто український стиль, як священник вантажить ящики у фури.
Коли я кажу про це отцю Костянтину Холодову, який є чи не найвідомішим військовим капеланом України, то він задумується і наче пригадує…
– Пам’ятаю, як Церква в 2014 році збирала фури на фронт, – розповідає отець Костянтин. – Це були перші три машини, 75 тонн – їжа, бронежилети, ліки, питна вода, мило, бритви… Тоді й митрополит Епіфаній, який очолював Київську область (Переяслав-Хмельницьку єпархію), вантажив. Є відома фотографія з нашого першого церковного рейду. Тоді почали шукати, хто буде супроводжувати фури, й призначили мене і мого друга, отця Павла Найденова. Нам було простіше, бо ми на той час уже були волонтерами.
У щойно звільненому Краматорську було досить незатишно. Ми привезли допомогу від Митрополита Епіфанія одразу на Краматорський аеродром, розвантажили. Там нас і попросили послужити молебень та помолитися за бійців. Ми завжди брали святу воду, чашу, Євангеліє і Хрест. Відслужили молебень, посвятили воду, покропили хлопців святою водою перед боєм. Якраз тоді хлопці поїхали на завдання і повернулися всі живими, хоча звідти могли не вернутися. Це було важке завдання, вони казали, що після того виходу святкували свій другий день народження. Тоді керівник підрозділу і звернувся до нас: «Вам би, отці, лишитися з нами, нам було б добре. Тут потрібний священник».
Я повернувся до Києва, поговорив з церковним керівництвом та взяв благословення на опіку над бійцями на фронті. Отець Павло теж. Коли почалися ротація священників у 2015 році, власне, СУВД (синодальне управління військового духовенства – ред.) організовувало групи, а я готував керівництво секторів, призначав старших капеланів по секторах. Тоді було чотири сектори – повідомляв бригади про те, що мають приїхати капелани, їх треба буде розподіляти в кожен сектор і в кожну бригаду. У 2015-2017 роках, два роки поспіль, я був старшим капеланом АТО. Потім інструктував священників, як поводитися на війні і в підрозділі зокрема.
– Це був початок. Сьогодні ви завершуєте із депутатами законопроєкт про капеланську службу. На якій він стадії?
– Комітет Верховної Ради з питань безпеки, оборони і розвідки, тобто, профільний комітет, підтримав законопроект №4626 «Про службу військового капеланства» та запропонував народним обранцям ухвалити його в першому читанні.
Законопроєкт ми розробляли спільно з представниками всіх конфесій, з офіційними представниками ЗСУ, НГУ та ДПСУ упродовж дев’яти місяців! Народили! Під ним стоять підписи 54 народних депутатів, усіх фракцій, окрім ОПЗЖ, звісно. Нарешті є шанс, що його приймуть.
– Що закон дасть Церкві і армії?
– Він змінить умови та якість капеланського служіння. Капелан і сьогодні отримує зарплату, працює за трудовим договором з командиром військової частини. Інститут капеланства запроваджено наказом Міністра оборони 2016 року. Капеланів ввели в армію, скажімо так, через вікно, і то якось наполовину, щоб подивитися, мабуть, чи приживуться вони в армії, чи є в них потреба, і наскільки вони зможуть адаптуватися. Бо є багато капеланів, які ні словом, ні духом не знали, що таке армія, не служили строкову службу.
Але час показав, що дійсно капелан є невід’ємною частиною військового колективу, отці адаптувалися і знайшли себе в цьому служінні. Але дуже часто капеланів ставлять на півставки, а це 3,5 тисячі гривень на місяць. За ці гроші треба зранку до вечора бути у військовій частині – дещо сутужно.
Розкажу на своєму прикладі. На початку війни керівництво Церкви платило мені 4 тисячі гривень в місяць, дружина працювала. Потім особисто мені Патріарх підняв платню до шести тисяч. Це вже мене хоч якось рятувало, але все одно, я ще тоді розумів, що це треба міняти, міняти саму структуру, сам підхід до капеланства. Йдеться не тільки про соціальні гарантії, але і про якість самого капелана.
Повертаючись до закону. Кожен військовослужбовець на будь-якій посаді має певні функціональні обов’язки і певні права. Капелан на сьогоднішній день немає функціоналу, він не знає, що йому робити, зазвичай він робить те, що йому говорить командир. Це в кращому випадку. А частіше робить те, що йому говорить помічник командира з морально-психологічного напрямку. Наприклад, з кимось поговорити, якось зайняти себе.
– А закон прописує функціонал?
– А закон повністю прописує функціонал. Права і обов’язки після прийняття Закону вони будуть внесені до статутів Збройних сил. Буде планування на рік, на місяць, на сьогоднішній день, а за ним і виконання плану роботи чи навчання.
– А чи можна запланувати духовні потреби на рік вперед?
– Плануються не духовні потреби. Військова частина живе своїм життям. Наприклад, планується у військовій частині виїзд на полігон, на навчання, на виконання завдань за призначенням. Які функції капелана? Він має їхати разом з особовим складом, він там теж має взяти участь у навчанні, адже воїн не лише повинен вміти бігати і стріляти, він повинен вміти міркувати, думати, повинен звертатися до Бога.
Ми визначили у законопроекті для капелана чотири напрямки. Перший – основний – це душпастирська опіка, душпастирювання. Другий – просвітницький напрямок, капелан повинен розказувати людям про Бога, про істину, про історію церкви, історію України, історію християнства, чи історію своєї конфесії, чи конфесії цього військовослужбовця, який до нього звернувся.
– Тобто, православний капелан має спілкуватися з мусульманином, розповідаючи йому релігієзнавчі моменти?
– Звісно. Але він не може здійснювати над ним душпастирювання, він повинен забезпечити йому душпастирську опіку, за потреби покликати капелана-імама, капелана-мулу, познайомити їх. Окрім душпастирювання, просвітницький напрямок, соціально-доброчинна діяльність, капелан повинен дбати про достаток військовослужбовців і їхніх сімей. І консультування командира – з питань релігійної обстановки в підрозділі і навколо підрозділу в місці виконання завдання. Ось ці чотири напрямки, я думаю, можна планувати на рік.
Якщо, наприклад, підрозділ виїжджає на місце виконання завдань, командир цікавиться у капелана: яка там релігійна обстановка, з ким там можна налагоджувати зв’язки у місті, чи є там наші священники, чи вони будуть нам чимось допомагати, чи є там недружні релігійні організації, які будуть нам шкодити? Так само і в підрозділі. Яка у нас релігійна обстановка в підрозділі, скільки у нас різних конфесій, як ці конфесії взаємодіють між собою, чи живуть вони мирно? Він робить висновки з цього, це дуже важлива інформація для командира для того, щоб зберегти в підрозділі братерство і пошану один до одного і т.д.
Капелан – військовослужбовець, всі його права і обов’язки, повинні бути виписані в Статуті Збройних Сил України. Мандат капелана – це свого роду дозвільний документ, який дається Церквою на право здійснення капеланської діяльності. Тобто, кожна конфесія буде мати ці мандати. Це документ державного зразка, який держава видає конфесіям. Тобто держава є замовником капеланів, звертається до конфесії: дайте мені стільки-то капеланів-баптистів, стільки-то капеланів-православних, стільки-то капеланів-греко-католиків.
На кожну конфесію роздається, відповідно до потреби, кількість мандатів. Церква/конфесія має завдання підготувати цих капеланів. Капелан же у свою чергу, повинен мати вищу богословську освіту, повинен підходити за всіма нормами до капеланського служіння і вже тоді комісія у цій Церкві чи уповноважений від цієї комісії, у нас голова Синодального управління, після проходження атестації, надає цей мандат конкретній людині.
– Атестація Церквою чи державою?
– Церквою. Потім це приблизно буде виглядати так. Вже з цим мандатом капелан іде у військкомат і призивається у Збройні сили України, НГУ чи ДПСУ. З мандатом він призивається і йде в капеланську школу на навчання, отримує в цій капеланській школі військову спеціальність – «військовий капелан». Вона буде мати свій код, свою назву і свій номер – військово-облікова спеціальність. І потім вже з отриманням військово-облікової спеціальності він отримує військове звання і направлення у військову частину для подальшого проходження військової служби.
– Скажіть, а проект містить застереження до священників Московського Патріархату?
– Ні. У законі немає жодного слова про Московський Патріархат. Але є посилання на Закон України «Про внесення зміни до статті 12 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”. Там є певні обмеження для представників релігійних організацій, керівний центр (управління) яких розташований за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України.
Тут не йдеться про Московський Патріархат, зокрема. Теоретично завтра може інша країна здійснити проти нас агресію. І капелан не може бути частиною цієї конфесії, релігійний центр якої розташований в будь-якій іншій країні, яка на нас напала. Тому що ми добре знаємо, що через релігійний центр може бути неабиякий вплив на свого капелана. Тоді такий душпастир у підрозділі стає небезпекою.
– А якщо, наприклад, є серед військових віряни Московського Патріархату. Чи їх влаштує священник Помісної Церкви України?
– Траплялися. Зі мною навіть служив офіцер, у нього батько священник Московського Патріархату.
– Як ви це розрулювали?
– Спокійно. Якраз він один із тих, хто допомагав мені здійснювати богослужіння, і причащався, і сповідався, його повністю влаштовує Православна Церква України.
– А йому тато не зробить порку? Не поставить на гречку?
– Ні, тато в нього розумний такий, як і він. Просто є обставини, які не дозволяють йому бути в автокефальній Українській Церкві. Багато таких парафій є. От він всією душею в Українській Церкві, але тілом він у Московській. Зрештою, бійці соромляться говорити, що вони є вірними Московського Патріархату, якщо такі є, вони розуміють всю канонічну недолугість Московського Патріархату в Україні. Вони розуміють, що це суперечить досвіду і традиціям Православної Церкви, і канонам, і логіці, і здоровому глузду, зрештою.
Але якщо трапиться випадок, що один із військовослужбовців на тисячу, чи два на тисячу, не захочуть мати капелана Української Церкви, то капелан зобов’язаний їх познайомити зі священником, який перебуває поруч з парафією Російської Церкви. Це не проблема, і в них буде вільний день, звільнення в неділю, вони можуть спокійно вранці встати і піти на службу, якщо вони дуже цього хочуть. На моїй пам’яті такого не було.
– А капелан буде проходити спецперевірку?
– Обов’язково. Капелан, якщо він буде офіцером, матиме допуск до державної таємниці, третя форма чи друга форма, це залежить від підрозділу, де він буде служити. Тому всі, хто отримують форму допуску, повинні проходити перевірку. Зрештою, ми не придумуємо велосипед, так є у всіх провідних арміях світу.
– Ви досліджували цей досвід?
– Ми досліджували і досліджуємо далі. Спілкуємося з капеланами інших країн, проводимо з ними спільні навчання в Україні і за кордоном. Так є в Канаді, так є в Сполучених Штатах, Британії. В країнах колишнього радянського табору – Латвія, Литва, Естонія. У Штатах – скільки років державі, стільки і їхньому військовому капеланству. Так само і в Канаді – їхні збройні сили створювалися разом із капеланством. У США є окремі корпуси, де навчають капеланів і потім розподіляють по військах. Там капелани служать у складі всіх підрозділів та обов’язково у складі закордонних місій, а ми на нашій території вже тридцять років не можемо організувати.
У Польщі, до прикладу, є три військові ординаріати: католицький, православний і протестантський, їх очолюють три єпископи, які є офіцерами польської армії. Конфесія основної ролі не грає. Грає роль професійна підготовка капелана як офіцера. Я не знаю, як воно у нас спрацює, чи у нас буде важливою конфесійність, але я за те, щоб професійна підготовка була на найвищому рівні. Щоб душпастир міг повноцінно взаємодіяти зі своїм підрозділом, щоб за нього не боялися, що він відстав, загубився, щоб він міг так само бігати, стрибати, здавати всі нормативи. Щоб був органічною частиною свого військового колективу.
– Де ви таких спортивних капеланів наберете?
– Ми їх і зараз маємо, і будемо далі виховувати, будемо шукати, готувати. Будемо наголошувати на тому, що от є можливість стати не просто священником, а священником-офіцером і служити у війську, нести почесне душпастирське служіння на благо Української держави і отримувати зарплатню, як офіцер отримує, а не на громадських засадах, і житлове забезпечення.
Зараз, наприклад, є у нас вакансія для капелана, здається, це Білгород-Дністровський, чи Ізмаїл. І запрошують нашого капелана, готові платити йому зарплату, але житла для нього не передбачено, і він готовий туди їхати, а жити немає де. Якщо він винайме квартиру, то 3-4 тисячі треба заплатити, а залишиться йому на нитки та ґудзики.
Це неналежне ставлення. Якщо про солдата або офіцера дбає командир, щоб було де жити, щоб він був ситий, то про капелана не подбають. Ми хочемо, щоб про капелана армія теж дбала, капелан несе те саме служіння, а може й більше, ніж навіть командир роти чи командир взводу.
– Я хотіла запитати про однострій для капеланів.
– У нас звичайний камуфляж. Якщо ви маєте на увазі зелені підрясники, то вони вже пізніше з’явилися для параду у 2018 році. Це хтось із наших священників із СУВД сказав, що на парад треба підрясники такого зеленого кольору. Вона ніде не прописана, це просто наша ініціатива. Прижилося і стало традицією.
– Я просто дивлюся на російські сайти, вони так само почали таке шити для РПЦ.
– Думаю, що вони насправді за нами повторили. Але мене здивувало, що вони вирішили наш варіант підрясника доробити по-багатому – ще й ризи зробили камуфльованими. Це зовсім неправильно. Ризи повинні бути святкові, богослужбові, а не камуфльовані. Камуфляж має свою утилітарну функцію, він повинен ховати тебе, маскувати в польових умовах.
– Армія, коли не воює, дуже часто і п’є, і розкладається і т. ін. Чим в цей час має бути капелан? От як він утримає здорових мужиків, щоб вони не пили, не билися, не займалися якимось дурницями?
– Ми якось трохи применшуємо відповідальність самих військовослужбовців. Це дорослі люди, здебільшого, ті хто там, на передній лінії, це всі військовослужбовці, які служать на контракті, вони знають, куди потрапили, які завдання вони виконують або мають виконати. Це дорослі люди, це ж не діти, що за ними треба ходити і дивитися, що вони роблять, заглядати їм у кишені, що вони там носять і т.д. Здійснювати контроль – це не функція капелана, його основна місія – це показати військовослужбовцю, що світ не тільки матеріальний, але й духовний. Навіть у хаосі війни. Що за його діями стежить Бог, так само, як за діями кожної людини, і відповідальність за ці дії теж має бути або нагорода за ці дії теж повинна бути.
Тому душпастирювання у війську це не є якийсь дисциплінарний акт, який розтягнувся в часі. Душпастирювання – це волання до совісті солдата. Кожен солдат має совість, кожен солдат має Бога у серці. І капелан покликаний звернути увагу на цей голос, почути що він говорить, можливо, він не чує цей голос, то допомогти його почути.
– А вам вдавалося?
– У мене не було таких проблем, щоб я був у розпачі від того, що солдат чи офіцер мене не розуміє. Якось Бог мене милував у тому, я не був жодного разу розчарований у тих військовослужбовцях, з якими служив. Вони ретельно готувалися до виконання завдань, ретельно їх виконували.
Віруючих в армії дуже багато, а от таких, щоб ходили щонеділі до храму, менше. Є бійці, виховані в християнських сім’ях. Такі підходять і кажуть: отче, мені мама наказала, коли будете служити літургію, щоб я причастився. А він можливо і не дуже часто церкву відвідував. Релігійність різна буває. Є людина, яка вірить у Бога і рідко ходить до церкви, але робить багато добра. А є людина, яка ніколи не ходила до церкви і вмерла за Україну. Хто з них релігійніший?..
– Вони ходили до сповіді?
– Ходили до сповіді, ходили до причастя, більше того, деякі навіть співали у церкві, прислуговували у вівтарі в каплиці, інші підспівували.
– У вас солдати співали в храмі на службах?
– Ну, якщо я з ними три роки підряд, то якась група церковних людей вже була визначена, і вони були постійно на службі. І я їх вже потім навчив співати літургію.
Раніше був храм-намет, потім ми збудували вже капличку з піноблоків, куполок є невеличкий. У кожному підрозділі вже стоїть каплиця: або невеличка, або трошки більша.
– Це за наказом будували чи з власного бажання?
– Ні, який наказ! Навпаки йшли до командира і казали, є капелан, давайте збудуємо, щоб було де служити службу. Часто допомагали волонтери.
– Всі військові носять хрестики?
– Багато хто носить. А якщо нема, кажуть привезіть.
– Ікони в тих приміщення, де живуть солдати, є?
– Є. Майже всюди. Чи їм мати прислала, чи діти, чи священник подарував.
– Вам доводилося говорити з тими, хто вийшов з Іловайська?
– Так.
– Вони пробачили нашому військовому керівництву і президенту те, що сталося?
– Війна розпочалася не з провини нашого військово-політичного керівництва, а тому що Російська Федерація давно планувала вторгнення в Україну і, скориставшись моментом, здійснила це.
Зрештою, хто що кому пробачив – я про це не говорив, мене це не зовсім цікавило. Мене цікавило, який духовний і душевний стан солдата. Чи здоровий він, чи не отримав таких непоправних травм, з якими його розум не здатний впоратися. Мене цікавило, чи потрібні йому духовна підтримка та допомога. А чи він пробачив, чи не пробачив, це вже…
– А це пов’язано.
– Це не прямо пов’язано, це його власний вибір. Він може пробачати свого побратима, може не пробачати йому. Я закликаю завжди до пробачення свого побратима. Ворогові я не вважаю, що треба пробачати. Це викривлення християнства, якщо ми будемо вчити наших солдат пробачати ворогові їхні злочини.
– Ну, поки не завершена війна, ні, не можемо, а коли завершиться?
– Коли завершиться війна, будуть виплачені репарації, тоді будемо говорити про це. Поки що ворога треба окреслити, визначити і зупинити. Пробачити, не пробачити, це не та категорія, якою повинен міркувати військовослужбовець, коли йдеться про ворога, звісно. Не повинно бути лютої ненависті чи зневаги. Це просто об’єкт, який треба зупинити, щоб він не зробив лиха його побратиму, його рідним, його близьким, які в нього за спиною. І зупинити його в силах тільки військові. Це доведено.
Але повертаючись до вашого питання, я говорив з кількома солдатами, які вийшли з оточення з Іловайську. Недовго. Казали, що почуваються нормально, їдуть додому. Один мій товариш ще з Майдану служив у батальйоні «Донбас», потрапив у полон під Іловайськом, дякувати Богові, його невдовзі обміняли. Я не побачив в їхніх очах якоїсь злості чи ненависті.
Після Дебальцево теж були. Я зустрічав свого кума в тодішньому Артемівську, сьогодні Бахмуті. Деякі люди були в шоці, як після бою часто буває. Але серйозних травм, важких психічних станів не бачив. Не виключаю, що були. Але мені не траплялися.
– А скільки всього ротацій капеланів ПЦУ відбулося за час війни?
– Багато. У нас почалися ротації з серпня місяця 2015 року. Через ці ротації з серпня 2015 року до січня 2017 року кожного місяця їхала група від 15 до 70 священників на фронт. У нас є близько 500 священників, які були на ротаціях. У деяких по 10-12 ротацій. Не всі витримували. Коли я бачив, що їм треба повертатися, я м’яко про це їм казав. Звісно, війна – це неприємна атмосфера, це атмосфера болю, невизначеності і хаосу, у ній важко перебувати.
– Коли стріляють, це певно дуже давить на мозок?
– Давить на мозок не тому, що стріляють. Давить на мозок те, що ти не можеш розігнутися довгий час, не можеш перейти з одного місця на інше спокійно, треба бігти, тому що тебе може щось зачепити, щось може прилетіти – ось що давить на мозок.
Ти скутий у своїй свободі, обмежений у діях. Ну, звісно, обстріли не так легко переживати. Є люди, які до цього не готові. Я не засуджую цих людей, не всі придатні до війни, не всі можуть бути на війні. Краще не бути на ній, ніж бути і ходити з кислим лицем. А ще польові умови, треба жити фактично на вулиці, в наметах.
– Усі 500 священиків жили в наметах?
– По-різному. Одні жили в приміщеннях, які пристосовувалися під житло, інші – в бліндажах під землею, ще інші – в будівлях покинутих фабрик чи ферм навіть. Я жив на колишній фермі з іще одним військовослужбовцем.
– Віра на війні, воцерковленість на війні, остання сповідь на війні… Траплялися історії, які не можна забути?
– Був у мене добрий товариш у підрозділі, Олександром звали, жодної служби не пропускав. Ми багато з ним спілкувалися, встигли подружитися. Розумний, начитаний, з двома дипломами про вищу освіту. Мені з ним надзвичайно цікаво було. Якось він відпустив бороду більшу ніж у мене, а борода страшна така, стирчить у різні боки. А я все кажу йому: «Сашко, зголи ту свою бороду таку негарну, ти ще геть молодий!» А він все жартував «Отче! Я вас підсиджую. Ви нам скоро вже непотрібні будете, я буду капеланом! Шукайте собі якусь іншу роботу». Восени 2018-го його не стало. Загинув від ворожої кулі. Я не був готовий до цього. Потім я їхав до його батьків звіщати їм про втрату їхнього сина і готувати похорон. Це невимовно боляче, але я усвідомлював, що це частина мого капеланського служіння.
Ще у 2014 поховав свого кума Федора Липчака. Він був паламарем у нашому храмі, потім пішов добровольцем у батальйон «Айдар», воював на Луганському напрямку, там і загинув.
Звісно, є багато таких історій, про всі не розповіси. У моєму поминальнику записано вісім імен воїнів, яких я поховав. І мій обов’язок молитися і пам’ятати за них до кінця життя.
– За ці роки у очах військових священник став необхідністю?
– Те, що священник – це частина армії, вже не обговорюється. В очах військовослужбовців, в очах суспільства і в очах Церков ми, капелани, вже приросли до армії за час війни і армія приросла до нас. І ми вже не уявляємо нашу армію без капеланства. І яке воно буде, якої якості, це вже залежить від наших законотворців, чи хочемо ми покращити статус капелана у війську і, відповідно, якість капеланства.
– Кому підзвітний капелан?
– Він має перш за все підпорядковуватися у справі військової служби командиру. А в духовному розумінні, у канонічній площині, він має підпорядковуватися військовому єпископу, від якого отримав Мандат на право здійснення капеланської діяльності.
Церква повинна мати певний вплив на капелана. Чому? Тому, що капелан отримує мандат від Церкви і Церква має свої усталені традиції, канони, певні ознаки. Якщо капелан під час своєї служби міняє конфесію, він втрачає мандат. Якщо капелан під час своє служби у війську робить те, що не притаманно цій конфесії, якісь інші релігійні практики, або, наприклад, полишив дружину, взяв іншу, він теж втрачає мандат.
– Цікаво, кожного священника, який лишає дружину ви позбавляєте сану?
– Я нікого не позбавляю, я не маю такого права. А взагалі Церква зобов’язана якось повернути його до дружини, чи дружину до нього.
– Якщо керівник військової частини – атеїст?
– Я з таким не стикався.
– Серйозно? Ви стільки пройшли й не бачили жодного начальника-атеїста?
– У мене командирів було не так багато. Мені поталанило: кілька командирів, з якими служив, були дійсно віруючі, ходили на службу Божу і заохочували до цього підлеглих. Були інші командири, які нейтрально ставилися, вони не церковні, але вони й не атеїсти. Вони знають, що є Бог, знають, що є Церква, але, у них так в житті склалося. Це в основному ще офіцери з Радянського Союзу, вони особливо так не переймаються своїм духовним і релігійним життям.
– Ми не втратили за роки війни військових священників?
– Саме від кулі ніхто не загинув. Але вже поховали двох капеланів, які повернулися з війни й померли від хворіб – далися взнаки травми та контузії. Це отець Андрій Дуда, капелан зі Львова. Він став священником для того, щоб стати капеланом. Хоч в нього батько священник, але він не поспішав йти його шляхом, хоча мав богословську освіту. А коли в 2014 році почалася війна, то він висвятився спеціально для того, щоб стати капеланом, і поїхав на війну. І ось рік тому він помер. Багато зараз і волонтерів, і капеланів померли вже після того, як повернулися до мирного життя.
Один важливий момент, який напряму стосується теми. Чому ще необхідно підвищити статус капелана до військовослужбовця? Ми всі хочемо, що капелан був разом з військовослужбовцями і на фронті, і на полігоні. Але якщо капелан отримує поранення чи травму на війні, то він не отримає лікування від держави, тому що він працівник. Статус працівника ЗСУ не передбачає жодного забезпечення, окрім грошового, яке також дуже важко назвати терміном «грошове забезпечення». Якщо капелан помре, перебуваючи на війні, держава не виплатить жодної копійки його родині. Родина залишиться просто без чоловіка і без засобів для існування, якщо капелан був єдиним годувальником у родині.
А якщо солдат гине, то його сім’я отримує певні виплати, соціальну підтримку від держави, діти отримують підтримку під час навчання, безкоштовне навчання у визначених вишах теж передбачено для дітей загиблих військовослужбовців.
Ще про харчування розповім приклад. Капелан зайшов пообідати до солдатської їдальні. Військову частину оштрафували на 18 тисяч гривень. Тому що капелан не стоїть на харчовому забезпеченні. Це ж абсурд!
Але якщо він буде військовослужбовцем, держава буде і годувати його, і лікувати його поранення і про родину його буде дбати. Він буде отримувати постійний медичний огляд. Якщо ми хочемо, щоб капелан був частиною військового колективу, то і статус у нього має бути відповідний.
– Ми живемо в час політичних слоганів. Кажуть, що, мовляв, зараз для армії менше робиться, що вона стала гіршою, що на неї не зважають. Як вам здається, мотивоване наше військо?
– Я декілька підрозділів відвідую постійно, нещодавно був у Авдіївці, в Майорську, Бахмуті. Я б не сказав, що вони деморалізовані чи невмотивовані, ні. Коли люди відчувають відповідальність, їм уже не до з’ясування стосунків: хто мені що не доплатив, хто мені що винен; вони розуміють, що на них покладена відповідальність. І вони приймають це.
Лана Самохвалова, спеціально для «Релігійної правди».
