У одному з наших інтерв’ю із популярним львівським священником Кипріаном Лозинським, деканом богословського факультету Львівської православної богословської академії, мова зайшла про темношкірного студента Девіда Чіджокє, особа якого викликала несподіваний інтерес у читачів. Тож у перші дні нового навчального року ми вирішили поговорити із одним з найкращих студентів академії про семінарське життя і про те, яким він уявляє своє майбутнє.
– Девіде, з якого віку ви живете в Україні?
– Я народився в Нідерландах, але з самого дитинства, з 3 років живу в Україні, в родині моєї матері, на Радехівщині. Тут ходив до школи, тому і володію чудово українською мовою.
– Ваше ім’я Девід, хто ваш небесний покровитель?
– Псалмоспівець і цар Давид.
– Чи ви цікавилися, які є темношкірі святі чи преподобні? Я читала, що святий Августин був темношкірим?
– Я також знаю про святого Августина, є ікони на яких він зображений темношкірим. Також, ймовірно, святитель Миколай Чудотворець був ефіопом. Зрештою, напевно, більшість святих Олександрійської Церкви були темношкірими.
– Девіде, чому ви обрали семінарію? Як ви підготувалися до неї? Чи взагалі треба готуватися до вступу у духовний виш? Як поставилися батьки до цього вибору?
– Зрозумів, що хочу вчитися в семінарії десь у 13 років. У моїй родині був друг священник. Якось він приїхав до нас у гості і розказував про життя семінариста, про атмосферу духовного навчального закладу, про життя священника, і це дало поштовх до мого воцерковленого життя. З цього часу я почав частіше відвідувати храм, став більш уважним на богослужіннях, почав звертати увагу на священника і уявляти себе на його місці, також почав співати в парафіяльному хорі.
Звичайно, що до вступу потрібно готуватися, оскільки, як і до будь-якого іншого вишу, до духовного навчального закладу є вступні іспити. Програма вступних іспитів досить насичена, тому бажано починати підготовку заздалегідь. Біблійна історія, катехизис, церковний устав, церковний спів, українська мова, історія України – це ті предмети, які входять у програму для вступу. Погодьтесь, що перелік великий.
Перед вступом мій товариш, студент Львівської православної богословської академії Назар Кісілевич, дав мені програму для абітурієнтів і я почав підготовку. Було непросто, проте відчував велику підтримку батьків і родини, вони надихали мене і раділи моєму вибору.
– Як вийшло, що обрали Православну Церкву?
– Як я вже говорив, у нашої сім’ї був друг, православний священник. Саме він порадив мені вступати до ЛПБА. Хоч я жив у селі, де греко-католицька громада, мій парафіяльний священник також не був проти мого вступу у православну духовну школу, навіть підтримував мене в цьому. Говорив, що найважливіше – це служіння Богові, відданість Христу, а це можливе в усіх християнських конфесіях.
Уже вступивши на навчання, відкрив для себе багатство православного богослужіння, православного співу, православного богослов’я. І жодної миті не пошкодував про свій вступ до Львівської православної богословської академії.
– Які навчальні дисципліни найулюбленіші?
– У бакалавраті дуже любив Священне Писання, історію Церкви, церковний спів, у магістратурі – актуальні питання сучасної релігійної етики, біблійну антропологію, сучасне церковне проповідництво, українську автокефалію. Насправді, усі предмети по-своєму цікаві. Є, звичайно, те, що більше подобається, є те, що складніше для сприйняття.
Великою мірою все залежить від викладача та, зрештою, особистого сприйняття студента. Комусь легше читати і аналізувати, а комусь – вчити напам’ять. Хоча фактор професійності (вміння бути цікавим лектором) викладача, напевно, визначальний.
– Що найскладніше в житті семінариста?
– Однозначано – режим. До вишу вступають, в основному, зовсім молоді люди, випускники школи, для яких швидко прокидатись і швидко лягати спати – незвично і складно. Проте людина звикає до всього. Звик і я. Друге – це навчання. На жаль, нас у школі не заставляли багато читати, а в Академії доводилось і багато читати, і багато вчити напам’ять. Це на початках, особливо перший курс, було також складно. Але як говорять студенти: “Спочатку ти працюєш на заліковку, а потім заліковка на тебе”.
– Чи є заборони в семінарському житті?
– Зрозуміло, що студент духовного навчального закладу повинен відрізнятись від студента цивільного вишу. Якщо у вишах ніхто не звертає особливої уваги на те, як одягнений студент, як від поводить себе, чи має шкідливі звички, то у богословській академії все це є важливим. Ви згадували про мене в статті про отця Кипріана Лозинського, так, власне, він викладає на першому курсі спеціальний предмет – церковний протокол та культура спілкування, де студентам, які тільки прийшли зі світу, розповідає, яким повинен бути культурний і освічений священник.
Окрім зовнішнього вигляду та пристойної поведінки, студент Академії має обмеження щодо поїздок додому. У ЛПБА відпускають додому один раз на місяць, за винятком особливих обставин. Також обмежений вихід у місто, є обов’язковою сповідь один раз на місяць у духівника.
– Чи були люди, які зміцнювали вас у вашому виборі служіння?
– Їх було багато. Але найголовніші – це батьки, дідусь і бабуся, родина. І, звісно, друзі.
– У Львові хлопці з духовною освітою мають популярність у дівчат. Чи ви це відчуваєте? Легко семінаристу познайомитися із дівчиною?
– Я б не сказав, що семінаристи користуються популярністю серед дівчат. Можливо, раніше так було, але не тепер. Зараз бути священником – це не круто. Якби було так, то в духовних навчальних закладах були б великі конкурси, але цього немає. Черг до приймальних комісій також немає. Молодь розуміє, що священство – це жертовність. Мало яка дівчина готова жити жертовним життям.
Чи я це відчуваю? Так. Я це відчуваю навіть більше, ніж інші. Коли дівчина бачить темношкірого хлопця у Львові, то думає, що це студент політехніки чи медуніверситету, вона сама виявляє бажання познайомитись, але як тільки почує, що я студент духовного навчального закладу, її інтерес зникає. Хоча, звісно, не у всіх. Зрештою, у мене є дівчина, яка мене розуміє і поділяє мої погляди.
– Які традиції Львівської Православної академії на свята? Ви колядуєте з усіма, співаєте з усіма в парках чи на площах?
– Особливих традицій в ЛПБА немає. Зрештою, Львівщина сам по собі особливий регіон з особливими традиціями. Хоча, в порівнянні з іншими духовними навчальними закладами, є деякі особливості. Ми частіше від інших організовуємо різні пам’ятні вечори, творчі зустрічі та пісенні заходи (вечори української пісні, повстанської пісні), під час яких декламуємо вірші, співаємо пісні, ставимо сценки.
У Львівській академії люблять співати. Тож під час святкових обідів, наприклад, на храмове свято (пам’ять св. Іоана Золотоустого, 26 листопада – ред.) завжди співаємо українських пісень. Також у Львові на вихідних біля пам’ятника Тарасу Шевченкові збираються люди (переважно старшого віку) і співають народні пісні. Більшість студентів ЛПБА – це вихідці зі села, які знають народні пісні, тож іноді у вільний час долучаються до цих співів.
– Люди, які із зброєю в руках та інформаційно воюють проти України, найдужче не люблять та атакують Львів та Галичину. Все ж, це місто вважалося оплотом національного спротиву та майстернею нашої ідентичності. Тому, думаю, що побачити для них темношкірого семінариста було незвичним. Ви – темношкірий львів’янин чи галичанин – відчували на собі якесь несприйняття чи упередження галичан? Яке ставлення до вас парафіян, коли ви прислуговуєте у вівтарі?
– Не можу сказати, що колись відчував агресію. Максимум – це здивування. Буває захоплення, адже я вільно розмовляю українською, а це, погодьтесь, приємно для українців, тим більше галичан і тим більше львів’ян.
Те саме стосується мого служіння в храмі. Ми часто виїжджаємо на святкові богослужіння з хором по селах. Ніде ще бачив ворожості від людей. Навпаки, люди завжди привітні до мене, усміхаються, хочуть порозмовляти.
– У вашому плейлисті тільки церковні піснеспіви чи є інші мелодії? Які жанри та виконавці вам подобаються?
– Оскільки я люблю музику, то, крім церковних, мені подобається слухати різні пісні, до прикладу, з виконавців: Cranberries, Celine Dion… Із жанрів: alternative rock, house dance, етно. Ну і, звісно, народні пісні.
– Вважається, що молодь втрачає інтерес до Церкви. Як ви думаєте, чи могло б змінити ситуацію, якби з’явилися православні чи просто християнські блогери, в ютубі чи тік-току?
– Дійсно, я і сам це помічаю, що велика частина молоді зараз вважає Церкву несучасною, немодною, на превеликий жаль. Поява православних блогерів, звісно ж, кардинально ситуації не змінить. Але зацікавити молодь, дати відповіді на питання, змінити стереотипні уявлення про Церкву – може.
От, наприклад, наш декан богословського факультету о. Кипріан веде свій тік-ток. Його віртуальна паства вже близько 7000. Чи це добре? Звичайно, що так. Зрозуміло, що не всі вони відразу стануть церковними людьми і православними, але таки хтось змінить свою думку про Церкву і священників на краще.
– Ваше покоління намагається слідувати принципу балансу. Щоб частина часу завжди залишалася для власного життя, спорту, дозвілля. Чи думають про це студенти духовних шкіл?
– Жодна людина не може постійно працювати/навчатись. Час для власного відпочинку необхідний. Тому студенти ЛПБА мають футбольну команду, відвідують спортивний майданчик біля Академії, ходять у кав’ярні, в кіно, подорожують святинями та історичними місцями. Я, до прикладу, ходжу у спортзал, трохи тренуюсь.
У багатьох монастирях є правило трьох вісімок: вісім годин молитви, вісім годин праці і вісім годин сну. У нас трохи по-іншому: чотири години молитви, вісім годин навчання, чотири години вільного часу, вісім годин сну. Таки у всьому повинен бути баланс, щоб душі не зашкодити, розум тренувати і тіло підтримати.
Лана Самохвалова, спеціально для «Релігійної правди».
