13 листопада – особливий день, коли світова спільнота привертає увагу до проблем незрячих людей. У ПЦУ нагадують, що фізичні вади здоров’я, зокрема і зору, зовсім не є перешкодою до повноцінного, цікавого, духовно змістовного життя, і що незрячі люди зовсім не прагнуть, аби їх жаліли, – їм просто, як і всім, потрібна увага і повага.
Про це не на словах знає протоієрей Роман Мануляк, який звершує служіння у Львівсько-Сокальській єпархії та вже понад 10 років є духовним наставником для незрячих.
«Часто ми думаємо, що люди з особливими потребами потребують від нас лише якихось коштів чи матеріальної допомоги. Але насправді їм потрібна, найперше, духовна підтримка. Люди, які з різних причин втратили або втрачають зір, є дуже особливими, сильними, вони дуже багато над собою працюють, – розповідає протоієрей Роман. – І хоча через хворобу вони не бачать видимого світу Божого, але Господь їм дав «очі духовні», які бачать набагато більше і ясніше».
Священник розповідає, що для нього опікуватися незрячими людьми – це не просто духовне служіння і послух, це щира й бажана турбота про людей, які стали для нього сім’єю, і таку потребу в його серце поклав Бог. «Я цих людей підтримую духовно, але і вони мене як священника теж надихають, духовно збагачують своєю вірою, стійкістю, тим, що вони не падають духом. Ми спільно переживаємо певні проблеми, долаємо їх і разом ідемо по життю», – говорить отець Роман Мануляк.
Бути священником він прагнув із самого малечку. Виріс у побожній сім’ї, разом з батьками ходив до старовинного храму на честь святителя Миколая. «Коли був малим, мені так подобалося, як священник служив. Тож я закручував хустинку і махав нею, як кадилом. Мене в селі тоді й почали називати: «Маленький священник, отець Ромчик», – пригадує він. Нині протоієрей Роман має вже власну родину – дружину і трьох діточок. А ще він займається паломництвом, в тому числі організовує екскурсії і для незрячих людей.
Найбільше він запам’ятав першу духовну мандрівку до монастиря, де перебувала чудотворна ікона Божої Матері, яка допомагає людям з проблемами зору. Підводячи незрячих людей до святині, він відчув у них таку силу віри, яку не можна побачити очима: «Вони «бачать» ту ікону якимись нетілесними очима, вони з такою вірою та надією прикладаються до неї, моляться… І той зв‘язок між іконою і тою знедоленою людиною є неймовірний».
Під час екскурсій отець Роман допомагає незрячим людям бачити те, що бачить він, детально розповідаючи, що і як виглядає, описуючи щонайменші дрібниці, передаючи враження – «малює» образи в їхній уяві. Говорить, що це не важко, бо з любові: «Любити – не значить про це говорити, це значить піклуватися, берегти, триматися разом. Коли незрячі люди йдуть кудись разом, вони йдуть обережно, тримаючись один за одного. Так і всі ми повинні теж одне одного духовно триматися і молитися за кожного, щоб Бог нас вірою скріпляв».
