Отець Олег Курзаков прийняв рішення залишити РПЦ через систематичні побори, лицемірство, безправ’я та вибудувану систему церковних відносин у Росії, яка, на його думку, на має нічого спільного з Євангелієм Христа.
“Релігійна правда” публікує фрагменти заключного звернення вже колишнього священика Російської Православної Церкви, яке він опублікував на сайті ahilla.ru:
“Моє рішення залишити священний сан – важке і болюче і для мене, і для тих, кому я хоч якось близький. Це частина мого життя з її надіями, радощами і розчаруваннями, за якими тепер починається новий етап. На 37-му році життя, в очікуванні третьої дитини, в глухій провінції, з дуже скромним достатком і туманними перспективами, наступним шельмуванням «розстригою» і «відщепенцем» в православному середовищі, нелегко здійснювати подібний крок”.
“Відчуваючи моральну неможливість для себе далі брати участь у системі брехні, лицемірства, безправ’я, страху і розправ, іменованої церковними відносинами в нашій Красноярській єпархії, я вважав найкращим для порятунку своєї душі і збереження найголовніших скарбів, даних мені Богом: віри і моєї сім’ї, залишити священство і далі перебувати в Церкві, як мирянин, пам’ятаючи про те, що всі християни з моменту хрещення складають «царське священство»”.
“У міру моїх сил я ніс покладений на мене послух, здійснював богослужіння і треби, намагаючись не давати приводу для публічного осуду ні у пияцтві, ні у владолюбстві, ні у грошолюбстві, зберігаючи подружню вірність і займаючись вихованням дітей”.
“Повне безправ’я духовенства, його кріпосний стан і випливаюче з цього – архієрейське свавілля, метою якого найчастіше стає зміцнення власної влади, залякування священиків, розправа з непокірними і неугодними, і організація системи викачування коштів з парафій, яка прирікає їх на деградацію, в результаті поставили переді мною цю важку дилему”.
“Мій вчинок пов’язаний зовсім не з недоліками окремих представників священноначалія. Ідеальних людей і відносин між ними немає, і всі ми маємо ті чи інші слабкості. Подібне розуміння церковних негараздів і мене до певного моменту поєднувало з нашої гнітючою реальністю. Мій протест спрямований саме проти тієї вибудуваної системи церковних відносин, яка, на мою думку, не має нічого спільного з Євангелієм Христа”.
“Найяскравішим прикладом для мене, що вплинув на мій вибір, стала ситуація з о. Віктором Пасечнюком в нашій єпархії. Після не внесених 150 тис. з жебрацького приходу на іменини митрополита він був поставлений штатним священиком після 20 років настоятельства на свій же прихід, а настоятелем йому був призначений тільки що рукопокладений в поспіху о. Георгій Потиліцин, низький моральний рівень якого ні для кого не був секретом. Через півроку новий настоятель потрапив в гомосексуальний скандал. Всі листи і клопотання парафіян з проханням розібратися в даній ситуації, двічі виходили в ЗМІ федерального рівня, аж до мітингу дітей війни, бідних, хворих бабусь, їх сльози, все це залишилося без відповіді єпархії. Ніщо не могло розчулити скам’яніле серце архієрея. І нагородження митрополитом Пантелеймоном в останню Пасху о. Георгія Потиліцина остаточно показує всім, чию сторону він зайняв і що чекає будь-кого незгодного в подібній ситуації”.
“Коли всі подібні випадки покриваються мовчанням, то в якийсь момент починаєш відчувати моральну неможливість для себе миритися з цим. У той же час я знаю, які наслідки матиме моє публічне вираження незгоди”.
“…Невже це незрозуміло, що це морально неможливо, неприпустимо, коли твого побратима в цей же час змішують з лайном, руйнують усі його праці, прирікають на злидні і вигнання. І мовчати про це, але при цьому палати праведним гнівом, розповідаючи про одностатеві шлюби в Європі, знаючи часто по іменах священиків і єпископів з подібною орієнтацією в своїй церкві”.
“Коли мені кажуть про те, що все це не твого розуму справа, а ти служи біля престолу, місіонерство, проповідуй, ніхто тобі в цьому не заважає, то це теж неправда. Що б ти не робив у церковному служінні, ти неминуче утикаєшся в одну і ту ж непробивну стіну”.
“Як займатися соціальним служінням, коли на прихід неможливо створити жодного бюджетування з плануванням витратних статей на допомогу хоча б членам громади, коли гроші викачує єпархія? Не раз мені доводилося спостерігати картину, коли приходить в церковну лавку віруюча жінка з проханням допомогти їй у важкій життєвій ситуації, а їй кажуть, що нічим допомогти не можемо, ось хіба що можете що-небудь взяти з пожертвуваних речей. (Знаючи при цьому про нову панагію митрополита з дорогоцінними каменями, до яких він дуже охочий). Як можна серйозно говорити про розвиток недільної школи, коли на все потрібно шукати гроші, а за усю працю педагогів розплачуватися лише «спаси Господи».
І як тягнути якісь просвітницькі проекти, коли тебе зжирає “требоисполнительство” і вічний пошук грошей? Скільки добрих починань в нашій єпархії захиріло або перетворилося в чисту показуху! Коли замість справжнього християнського просвітництва, де Євангеліє було б основою життя вірних, постійно заливається вже давним-давно скислим компотом з магічним ставленням до старців, чудес, мощів та ікон, починаєш вже підозрювати, що це наслідок корисливого інтересу”.
“Внутрішньоцерковна корупція руйнує, роз’їдає як кислота усілякі християнські відносини. Вона вчить лестити, заздрити, ненавидіти і плазувати. Вже нудно писати про грошові конвертики, зібрані митрополитом Пантелеймоном і його свитою з парафій при їх відвідуванні, про постійно зростаючі грошові внески в єпархію, при повній відсутності будь-якої звітності єпархії про зібрані кошти. На одному з єпархіальних зборів бухгалтер єпархії якось вичитувала настоятелів-боржників: «Якщо у вас немає грошей, значить ви погані священики, ви погано працюєте, не вмієте залучати людей, не вмієте працювати зі спонсорами. Тоді краще йдіть, знайдемо вам заміну». І про це теж треба мовчати”.
“Замість церковної інтелектуальної дискусії по дійсно важливих проблемних внутрішньоцерковних питань, пропонується не мудрувати лукаво, щоб не розбурхувати свідомість людей. Такий охоронний консерватизм уже був в історії російської церкви і він мав вкрай погані наслідки. Коли наглухо забивають вікна свободи думки і совісті, повітря церковного життя стає неможливо спертим, змішуючись до нудоти зі смородом заношених онуч церковного націоналізму, антисемітизму, ненависті Заходу, розмов про жидомасонські змови і світовий уряд, старців, чудеса, всілякі страхування. У якийсь момент стає просто неможливим дихати всією цією отруйною для твого розуму сумішшю. Спроба ж внутрішньої еміграції, до якої вдаються деякі священики і в яку нерідко йшов я, займаючись самоосвітою, вивченням англійської, спортом, в кінці кінців, породжує роздвоєність у твоєму житті, яку стає тяжко нести. Цю роздвоєність, але іншого характеру, мені доводиться часто спостерігати в священицькому середовищі: показове благочестя в церковній огорожі і світське життя з її задоволеннями і свободою поза нею. Чи не краще бути чесніше?”
“Не раз і не два з вуст священноначалія мені доводилося чути сталінську фразу: «Незамінних людей у нас немає». Невже Христос комусь із апостолів так міг сказати: Ви там старанніше обходьте міста і села, а то, знаєте, незамінних людей у Мене немає?”
“Можна спостерігати чимало цих архієрейських ставлеників без освіти, благочинних та настоятелів з його свити, які прекрасно розуміють, що їхнє майбутнє цілком залежить від волі архієрея, без якої своїми власними силами і здібностями вони б в житті ніколи не добилися такого положення, влади і грошей. І щоб утриматися на своєму місці, вони часто готові піти на будь-яку підлість. Єпископи, які виводять з грязі в князі, теж в цьому зацікавлені, тому що це гарантує їм залежність підлеглих. А щоб її посилити, застосовується класичний принцип: розділяй і володарюй. В нашій Красноярської єпархії це прекрасно видно: розпалювана зверху ворожнеча між собою благочинних, настоятелів, коли хтось із них стає хлопчиком для биття, а хтось раптом обсипається милостями, після чого все змінюється”.
“За останні роки лише виразніше позначилося соціальне розшарування і майнова нерівність в церковному житті: в одному благочинні може знаходитися священик, який літає відпочивати на Кіпр і пересувається на люксовому авто, і священик, який підробляє вечорами таксистом. І це прямо стосується сімей духовенства. Якщо, умовно кажучи, перший, який завоював собі місце під архієрейським сонцем і живучи у місті, за все життя прочитав від сили пару книжок, віддасть своїх дітей в пристойну школу, на всілякі гуртки, його діти зможуть здобути музичну, художню освіту, то що може дати священик з трьома вищими освітами, для якого освіта є дійсно цінністю, своїм дітям, замкненим в селі? Куди вони потім зможуть вступити і на що їх він буде вчити? Тому мене не чіпають ці заклики повністю віддати себе Церкві. Я їх чую не з вуст людей на кшталт покійного о. Павла Адельгейма, а від тих, хто забезпечує за рахунок моєї долі і долі моїх дітей своє безбідне і успішне майбутнє”.
Залишатися в статусі заштатного священика, в забороні або ж шукати можливість переходу в іншу єпархію я не вважаю для себе можливим. Останні роки роздумів над сучасними церковними проблемами привели мене до невтішних висновків. Вони загальні для всієї російської церкви. Дурість і жадібність земних її управителів-єпископів, совкова архаїчність їх свідомості, боязкість і безвольність в рішенні цих проблем, небажання поглянути реальності в очі, недалекоглядність обраного курсу з сервілізмом по відношенню до світської влади – все це призвело до масштабної церковної кризи, результатом якої буде посилення її деградації і скочування на саме узбіччя суспільного життя. Неможливо на грунті пануючої брехні, лицемірства та несправедливості церковних відносин бачити дієве євангельське життя”.
“Все викладене не привід для зневіри. Праведні в Церкві подібні найтоншій тендітній павутинці, яку зовсім не видно, але варто на неї впасти променю Божої правди, як вона заіскриться. Поки я бачу і зустрічаю таких людей, я укріплююсь надією”.
“Кожен вибирає свій шлях і несе весь тягар відповідальності за свій вибір. Хай вибачить мені Бог і благословить тих, хто читає ці рядки”
Колишній штатний священик Красноярської єпархії РПЦ Олег Курзаков.