Отець Олег Курзаков прийняв рішення залишити РПЦ через систематичні побори, лицемірство, безправ’я та вибудувану систему церковних відносин у Росії, яка, на його думку, на має нічого спільного з Євангелієм Христа.
“Релігійна правда” публікує фрагменти заключного звернення вже колишнього священика Російської Православної Церкви, яке він опублікував на сайті ahilla.ru:
“Моє рішення залишити священний сан – важке і болюче і для мене, і для тих, кому я хоч якось близький. Це частина мого життя з її надіями, радощами і розчаруваннями, за якими тепер починається новий етап. На 37-му році життя, в очікуванні третьої дитини, в глухій провінції, з дуже скромним достатком і туманними перспективами, наступним шельмуванням «розстригою» і «відщепенцем» в православному середовищі, нелегко здійснювати подібний крок”.
“Відчуваючи моральну неможливість для себе далі брати участь у системі брехні, лицемірства, безправ’я, страху і розправ, іменованої церковними відносинами в нашій Красноярській єпархії, я вважав найкращим для порятунку своєї душі і збереження найголовніших скарбів, даних мені Богом: віри і моєї сім’ї, залишити священство і далі перебувати в Церкві, як мирянин, пам’ятаючи про те, що всі християни з моменту хрещення складають «царське священство»”.
Отець Олег Курзаков
“У міру моїх сил я ніс покладений на мене послух, здійснював богослужіння і треби, намагаючись не давати приводу для публічного осуду ні у пияцтві, ні у владолюбстві, ні у грошолюбстві, зберігаючи подружню вірність і займаючись вихованням дітей”.
“Повне безправ’я духовенства, його кріпосний стан і випливаюче з цього – архієрейське свавілля, метою якого найчастіше стає зміцнення власної влади, залякування священиків, розправа з непокірними і неугодними, і організація системи викачування коштів з парафій, яка прирікає їх на деградацію, в результаті поставили переді мною цю важку дилему”.
“Мій вчинок пов’язаний зовсім не з недоліками окремих представників священноначалія. Ідеальних людей і відносин між ними немає, і всі ми маємо ті чи інші слабкості. Подібне розуміння церковних негараздів і мене до певного моменту поєднувало з нашої гнітючою реальністю. Мій протест спрямований саме проти тієї вибудуваної системи церковних відносин, яка, на мою думку, не має нічого спільного з Євангелієм Христа”.
“Найяскравішим прикладом для мене, що вплинув на мій вибір, стала ситуація з о. Віктором Пасечнюком в нашій єпархії. Після не внесених 150 тис. з жебрацького приходу на іменини митрополита він був поставлений штатним священиком після 20 років настоятельства на свій же прихід, а настоятелем йому був призначений тільки що рукопокладений в поспіху о. Георгій Потиліцин, низький моральний рівень якого ні для кого не був секретом. Через півроку новий настоятель потрапив в гомосексуальний скандал. Всі листи і клопотання парафіян з проханням розібратися в даній ситуації, двічі виходили в ЗМІ федерального рівня, аж до мітингу дітей війни, бідних, хворих бабусь, їх сльози, все це залишилося без відповіді єпархії. Ніщо не могло розчулити скам’яніле серце архієрея. І нагородження митрополитом Пантелеймоном в останню Пасху о. Георгія Потиліцина остаточно показує всім, чию сторону він зайняв і що чекає будь-кого незгодного в подібній ситуації”.
“Коли всі подібні випадки покриваються мовчанням, то в якийсь момент починаєш відчувати моральну неможливість для себе миритися з цим. У той же час я знаю, які наслідки матиме моє публічне вираження незгоди”.
“…Невже це незрозуміло, що це морально неможливо, неприпустимо, коли твого побратима в цей же час змішують з лайном, руйнують усі його праці, прирікають на злидні і вигнання. І мовчати про це, але при цьому палати праведним гнівом, розповідаючи про одностатеві шлюби в Європі, знаючи часто по іменах священиків і єпископів з подібною орієнтацією в своїй церкві”.
“Коли мені кажуть про те, що все це не твого розуму справа, а ти служи біля престолу, місіонерство, проповідуй, ніхто тобі в цьому не заважає, то це теж неправда. Що б ти не робив у церковному служінні, ти неминуче утикаєшся в одну і ту ж непробивну стіну”.
“Як займатися соціальним служінням, коли на прихід неможливо створити жодного бюджетування з плануванням витратних статей на допомогу хоча б членам громади, коли гроші викачує єпархія? Не раз мені доводилося спостерігати картину, коли приходить в церковну лавку віруюча жінка з проханням допомогти їй у важкій життєвій ситуації, а їй кажуть, що нічим допомогти не можемо, ось хіба що можете що-небудь взяти з пожертвуваних речей. (Знаючи при цьому про нову панагію митрополита з дорогоцінними каменями, до яких він дуже охочий). Як можна серйозно говорити про розвиток недільної школи, коли на все потрібно шукати гроші, а за усю працю педагогів розплачуватися лише «спаси Господи».
І як тягнути якісь просвітницькі проекти, коли тебе зжирає “требоисполнительство” і вічний пошук грошей? Скільки добрих починань в нашій єпархії захиріло або перетворилося в чисту показуху! Коли замість справжнього християнського просвітництва, де Євангеліє було б основою життя вірних, постійно заливається вже давним-давно скислим компотом з магічним ставленням до старців, чудес, мощів та ікон, починаєш вже підозрювати, що це наслідок корисливого інтересу”.
Отець Олег Курзаков
“Внутрішньоцерковна корупція руйнує, роз’їдає як кислота усілякі християнські відносини. Вона вчить лестити, заздрити, ненавидіти і плазувати. Вже нудно писати про грошові конвертики, зібрані митрополитом Пантелеймоном і його свитою з парафій при їх відвідуванні, про постійно зростаючі грошові внески в єпархію, при повній відсутності будь-якої звітності єпархії про зібрані кошти. На одному з єпархіальних зборів бухгалтер єпархії якось вичитувала настоятелів-боржників: «Якщо у вас немає грошей, значить ви погані священики, ви погано працюєте, не вмієте залучати людей, не вмієте працювати зі спонсорами. Тоді краще йдіть, знайдемо вам заміну». І про це теж треба мовчати”.
“Замість церковної інтелектуальної дискусії по дійсно важливих проблемних внутрішньоцерковних питань, пропонується не мудрувати лукаво, щоб не розбурхувати свідомість людей. Такий охоронний консерватизм уже був в історії російської церкви і він мав вкрай погані наслідки. Коли наглухо забивають вікна свободи думки і совісті, повітря церковного життя стає неможливо спертим, змішуючись до нудоти зі смородом заношених онуч церковного націоналізму, антисемітизму, ненависті Заходу, розмов про жидомасонські змови і світовий уряд, старців, чудеса, всілякі страхування. У якийсь момент стає просто неможливим дихати всією цією отруйною для твого розуму сумішшю. Спроба ж внутрішньої еміграції, до якої вдаються деякі священики і в яку нерідко йшов я, займаючись самоосвітою, вивченням англійської, спортом, в кінці кінців, породжує роздвоєність у твоєму житті, яку стає тяжко нести. Цю роздвоєність, але іншого характеру, мені доводиться часто спостерігати в священицькому середовищі: показове благочестя в церковній огорожі і світське життя з її задоволеннями і свободою поза нею. Чи не краще бути чесніше?”
“Не раз і не два з вуст священноначалія мені доводилося чути сталінську фразу: «Незамінних людей у нас немає». Невже Христос комусь із апостолів так міг сказати: Ви там старанніше обходьте міста і села, а то, знаєте, незамінних людей у Мене немає?”
“Можна спостерігати чимало цих архієрейських ставлеників без освіти, благочинних та настоятелів з його свити, які прекрасно розуміють, що їхнє майбутнє цілком залежить від волі архієрея, без якої своїми власними силами і здібностями вони б в житті ніколи не добилися такого положення, влади і грошей. І щоб утриматися на своєму місці, вони часто готові піти на будь-яку підлість. Єпископи, які виводять з грязі в князі, теж в цьому зацікавлені, тому що це гарантує їм залежність підлеглих. А щоб її посилити, застосовується класичний принцип: розділяй і володарюй. В нашій Красноярської єпархії це прекрасно видно: розпалювана зверху ворожнеча між собою благочинних, настоятелів, коли хтось із них стає хлопчиком для биття, а хтось раптом обсипається милостями, після чого все змінюється”.
Отець Олег Курзаков
“За останні роки лише виразніше позначилося соціальне розшарування і майнова нерівність в церковному житті: в одному благочинні може знаходитися священик, який літає відпочивати на Кіпр і пересувається на люксовому авто, і священик, який підробляє вечорами таксистом. І це прямо стосується сімей духовенства. Якщо, умовно кажучи, перший, який завоював собі місце під архієрейським сонцем і живучи у місті, за все життя прочитав від сили пару книжок, віддасть своїх дітей в пристойну школу, на всілякі гуртки, його діти зможуть здобути музичну, художню освіту, то що може дати священик з трьома вищими освітами, для якого освіта є дійсно цінністю, своїм дітям, замкненим в селі? Куди вони потім зможуть вступити і на що їх він буде вчити? Тому мене не чіпають ці заклики повністю віддати себе Церкві. Я їх чую не з вуст людей на кшталт покійного о. Павла Адельгейма, а від тих, хто забезпечує за рахунок моєї долі і долі моїх дітей своє безбідне і успішне майбутнє”.
Залишатися в статусі заштатного священика, в забороні або ж шукати можливість переходу в іншу єпархію я не вважаю для себе можливим. Останні роки роздумів над сучасними церковними проблемами привели мене до невтішних висновків. Вони загальні для всієї російської церкви. Дурість і жадібність земних її управителів-єпископів, совкова архаїчність їх свідомості, боязкість і безвольність в рішенні цих проблем, небажання поглянути реальності в очі, недалекоглядність обраного курсу з сервілізмом по відношенню до світської влади – все це призвело до масштабної церковної кризи, результатом якої буде посилення її деградації і скочування на саме узбіччя суспільного життя. Неможливо на грунті пануючої брехні, лицемірства та несправедливості церковних відносин бачити дієве євангельське життя”.
“Все викладене не привід для зневіри. Праведні в Церкві подібні найтоншій тендітній павутинці, яку зовсім не видно, але варто на неї впасти променю Божої правди, як вона заіскриться. Поки я бачу і зустрічаю таких людей, я укріплююсь надією”.
“Кожен вибирає свій шлях і несе весь тягар відповідальності за свій вибір. Хай вибачить мені Бог і благословить тих, хто читає ці рядки”
Колишній штатний священик Красноярської єпархії РПЦ Олег Курзаков.
