2018 року багато в чому завдяки зусиллям президента Петра Порошенка Українська Православна Церква отримала статус автокефальної. Константинопольським Патріархатом був наданий Томос. Але після перемоги на виборах опонента Порошенка – Володимира Зеленського – почали звучати побоювання щодо “реваншу” і, зокрема, щодо скасування Томосу.

Наскільки такі побоювання виправдані? На це питання UAportal відповів митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Православної Церкви України Олександр (Драбинко).

По-перше, щодо реваншу – він неможливий апріорі!

Є державна система, яка виробляє спільну ідеологічну політику, і її вектор не залежить особливо від настрою керівника держави або його переваг, і в релігійному полі також.

Наприклад, візьмемо того ж Януковича. Яким би він не був проросійським, він розумів: релігія – це в Україні ідеологічна складова, це з області національної безпеки. Як не дивно це прозвучить, але він був за помісну об’єднану церкву і докладав до того значні зусилля. По-дурному, звісно, але докладав. Це окрема тема для розмови.

Томос – це як народження, як отримання паспорта. Це буває один раз. Дали документ – і все. Звичайно, можна позбавити людину громадянства, але людиною вона бути не перестане. Те, що я скажу – не найкращий приклад, але все-таки… Діти народжуються від шлюбу і кохання, а іноді – на жаль, від зґвалтування. Але вони не перестають бути дітьми.

Якби Москва не включила свою антагоністичну щодо автокефалії української Церкви політику, то все було б мирно і по любові.

Томос відняти і скасувати ніхто не може. Є Україна як держава – є Українська Церква. Факт “народження” визнають всі помісні Церкви. Є проблема з визнанням. І ті чотири Церкви, які збиралися на Кіпрі, сказали: так, ПЦУ є, а вирішувати потрібно питання визнання, а не наявності. Вони не оскаржили права Константинополя надавати автокефалію і реальність події дарування ПЦУ автокефалії, і не говорять, що ця автокефалія недійсна. Вони говорять лише про те, що якось це сталося конфліктно.

Але повторюся – не Константинополь причина конфлікту.

Автокефалія Української Церкви – доконаний історичний факт. Питання не підлягає обговоренню. Нереально, щоб Константинополь визнав своє діяння недійсним. Тому і немає жодної причини.

Інше питання, що ПЦУ поки що не внесена в усі диптихи помісних Церков. Але нам поспішати нікуди. Наприклад, Московську автокефалію не визнавали протягом 141 року. Але, за великим рахунком, все йде своїм шляхом.

Москва, ясна річ, намагається вставляти “палки в колеса”. Для Москви поки що нереально визнати, що Українська Церква стала незалежною. Тим більше що особисто для Патріарха Кирила це іміджевий проект – з одного боку, не відпустити Україну в церковному плані. З іншого боку, не ввійти в історію як людина, за якої “велика” Російська Церква втратила Україну. І довести державі: мовляв, “ви Союз розвалили, а я в церковному плані його тримаю”. Релігійності і церковності тут нуль. Виключно пиха і політика.

Але не вічні ані Путін, ані Кирил. Все пройде, все встане на свої місця.

І хто б не був президентом України, питання помісної Церкви у нього буде завжди в пріоритеті.