Речник ПЦУ архієпископ Євстратій (Зоря) у публікації на Facebook детально пояснив дії Московського Патріархату, який хоче стати православним “Ватиканом”, підм’явши під себе все світове Православ’я.
Чого хоче досягти Московський Патріархат в ситуації довкола України і чи це йому вдасться?
Так само, як у Кремля є очевидна мета – реставрація імперії, у Моспатпіархії є співзвучна їй – перетворення на “другий Ватикан”, тобто глобальний релігійно-політичний центр тяжіння для “православних народів” та для “консервативного про-путінського інтернаціоналу”.
Саме тому Кремль і підлегла йому Патріархія ігнорували Всеправославний Собор на Криті (2016), бо на їхню спільну думку цей Собор, через підкреслення провідної ролі Вселенського Патріарха, “підпорядковував російське православ‘я Америці” (не витрачатиму час на пояснення того, що ця маячня була цілком реальним фактором прийняття рішення, просто констатуватиму, що це – так було).
Мета Москви залишилася незмінною ще зі сталінського часу – закріпити за РПЦ роль “лідера Праврслав‘я” формально. Нагадаю, що 1947 (потім 48-го) року РПЦ з дозволу Сталіна збиралася провести у Москві “Восьмий Вселенський собор”, на якому Московського Патріарха планували наректи “Вселенським”. Чим формально зробити його “першим”.
Цей план вчасно розгадали і зірвали грецькі Церкви на чолі з Константинопольським Патріархом Афінагором. “Собор” перетворився на “святкування 500-ліття автокефалії” та “нараду Предстоятелів і представників”.
Те, що не змогли зробити тоді – хочуть зробити зараз. Спочатку ідея патріарха Кирила полягала в тому, щоби вимагати участі у Всеправославному Соборі всього православного єпископату. З метою забезпечити собі більшість він за 7 років рукоположив близько 150 архієреїв (Алексій ІІ залишив РПЦ з трохи більше ніж 200 ієрархів, тож можете уявити масштаб роботи та поспіх у посвятах). Але регламент Собору визначив участь лише рівноправних делегацій, кожна з яких мала один голос.
Однак після демаршу перед Критським Собором у Москві з‘явився новий план – зібрати свій власний “собор”. І на ньому представити Церкви не делегаціями, а ієрархами. Бо низка Церков на московський “собор” очевидно не поїде – але поїдуть “заохочувані” МП ієрархи. І це дасть привід говорити про власний “собор” як “всеправославний”. І на протести Константинополя заявити – “наш собор не гірший вашого, але у нас ієрархів було в кілька разів більше, тому наш – правильніший і поважніший”. Тобто поставити всіх перед фактом самопроголошення МП “центром православ‘я” – з опорою на всю путінську машину підкупу і пропаганди.
На мою думку цей план зрозуміли на Фанарі (ну, мабуть і не лише там), і це було остаточним аргументом на користь принципового рішення – “треба нарешті давати Томос про автокефалію для УПЦ”. Бо попередня тактика дипломатії та поступок щодо Москви не спрацювала, а чекати, допоки МП “задушить Константинополь у братніх обіймах” – там навряд чи збиралися.
Очевидно, що рішучі кроки Вселенського Патріархату не могли задовільнити МП. Але різка реакція на них, зокрема розрив євхаристійного спілкування та декларування, що “Константинопольського Патріархату для нас тепер не існує!” була продиктована не лише самим московським обуренням. Там вирішили досягти свого “нє митьйом, так катанієм” – тобто скористатися розривом для реалізації “перевороту” в статусах двох Патріархатів.
Після такого тривалого екскурсу в минуле перейдемо до сьогодення.
1. РПЦ за будь-яку ціну хоче нівелювати і сам Томос, і найголовніше – право Вселенського Патріарха його надавати. Все це сховано в красиву обгортку ідеї “необхідності всеправославної згоди” на нову автокефалію, яка фактично означає зовсім інше: “без згоди РПЦ в Православ‘ї НІХТО і НІЧОГО не може вирішувати”.
Коли РПЦ видала власний Томос про автокефалію Православної Церкви Америки – там не лише не переймалися тим, що Константинополь і низка інших Церков цього не вИзнають. Навпаки – головним мотивом “відпустити ПЦА” була не раптова “щедрість” РПЦ (і Кремля), а банальний розрахунок – підірвати вплив Фанару в США (в Москві вважали, що багато греків, підлеглих Константинополю, підуть в автокефальну Церкву, чого не сталося) і тим самим підірвати сам Вселенський Патріархат (вплив якого тісно пов‘язаний з підтримкою в Америці), а частковою визнаністю ПЦА – тісніше прив‘язати її до РПЦ (з якою до 1970 року американська Митрополія не мала відносин і вважалася МП “розколом”, ледь не таким, як “карловацький”).
Отже на прикладі московського Томосу для ПЦА можемо бачити, що “всеправославний консенсус”» для МП – виключно ширма, якою там прикривають вимогу мати ВИРІШАЛЬНИЙ голос і право “безумовного вето” з усіх питань.
2. Підриваючи авторитет Томосу в принципі (а через це – особливе право Вселенського Патріарха його надавати) Москва всіляко використовує вигадані та реальні труднощі, пов‘язані з його реалізацією.
Саме тому для неї дуже важливо показати іншим Помісним Церквам, що Томос:
• “неправильний”, бо “не відповідає статусу автокефалії” (принагідно залякуючи всіх “фанарським східним папізмом”, щоб за галасом не було часу запитати Москву про її власний “папізм” у вигляді ідеї “третього Риму”);
• був наданий “неправильному адресату” (тут старанно роздмухується ідея, що якщо кому і давати Томос – то це виключно МП в Україні, як “канонічним”, а насправді – не давати нікому, бо мовляв “в УПЦ самі не хочуть автокефалії”);
• був наслідком “політичного проекту Порошенка, а він програв і скоро Україна з Росією знову будуть одним цілим” (і навіщо згадувати, що боротьба за автокефалію УПЦ налічує вже століття?); до речі те саме Москва твердила про УПЦ КП та Кравчука 27 років тому;
• “нікого не об‘єднав, навпаки – лише більше поділив Церкву в Україні” (саме тому так шалено опираються в МП виходу з нього громад, а в останні півтора місяці – ще й стоячи аплодують деяким заявам з Києва).
Все це робиться для того, щоби так чи інакше вимагати “перегляду українського питання” на московських умовах:
• без участі автокефальної Православної Церкви України;
• з фіксуванням необхідності ухвалювати рішення про автокефалію “лише консенсусом” – чим по факту відкласти на невизначений час розв‘язання українського питання, вирішити яке може ЛИШЕ автокефалія;
• примусивши Вселенський Патріархат якщо не формально, то фактично визнати МП “першою Церквою”.
Зруйнувати ці плани здатні кілька факторів:
• відчуття самозбереження у самого Константинополя, де після Критського Собору остаточно впевнилися, що ніякі “мирні угоди” та “компроміси” Москва не поважає і відкидає їх за першої ліпшої нагоди;
• внутрішня єдність ПЦУ, яку, попри шалені прикладені зусилля, досі не вдалося підірвати;
• визнання кількома Церквами Томосу та автокефалії ПЦУ, що не дозволить Москві спекулювати тезою “окрім Фанара – всі проти Томосу”;
• усвідомлення Помісними Церквами незворотності того, що вже відбулося, а також небезпеки для кожної з них перемоги Москви над Константинополем (бо якщо так Москва діє з Церквою, права якої захищають канони та історія, а також потужні світові сили, то як буде діяти з іншими?)
Отже, розуміючи мотиви сторін, маємо робити все, що від нас залежить, щоби:
• стверджувати словом і ділом життєздатність і єдність автокефальної УПЦ (що наближує визнання з боку інших Помісних Церков);
• протистояти усім спробам “викинути Томос у сміття”, під якими б гаслами такі спроби не робилися (проблемні питання треба вирішувати шляхом діалогу з Константинополем, а не оголошенням йому “війни”) – бо йдеться не лише про Томос, а про майбутнє всього Православ‘я: або Москва підімне його “під себе”, або нарешті буде змушена, рано чи пізно, визнати свої плани бути “православним гегемоном” – нездійсненними.
У другому випадку Українська Церква має потужні перспективи стати одним з провідних центрів Православ‘я – богословських, наукових, церковно-практичних. У першому – стоятиме питання не лише про саму можливість буття автокефальної Української Церкви, але більше – про єдність та незалежність України (у світлі всього, що і так відбувається у нас та навколо).
Не все залежить від нас. Але те, що точно залежить – так це здатність розуміти реалії та діяти відповідно.
