Релігієзнавець Віктор Єленський у публікації для РІСУ проаналізував, що потрібно робити державі у сфері релігії.
Всі держави світу мають політику відносно релігії і об’єднань, які створюють громадяни на її, релігії, ґрунті. Атеїстичний уряд Китаю і теократичний уряд Ірану, могутні США і крихітна Андорра – словом, всі.
В Україні існування такої політики передбачене законом, як і наявність державного органу, котрий цю політику реалізовує. Неодноразово здійснювалися і спроби сформулювати засади такої політики. Для демократій вона очевидно мала би бути цілеспрямованою управлінською діяльністю, скерованою на всебічну реалізацію всіма в Україні права на свободу совісті, надання релігійним організаціям повноцінних можливостей для здійснення сутнісно притаманних їм функцій у духовній, соціальній, харитативній, освітній, культурній сферах, сприяння Церкві як інституту в консолідації суспільства, піднесенні його моральності, а також в діяльності у відстоюванні інтересів країни на зовнішній арені.
Нарешті, в останні роки вагомий, часом найвагоміший аспект зазначеної політики всіх західних демократій – це те, що називається securitization of religion. Йдеться про дії (часом – екстраординарні, пов’язані з посиленням контролю з боку правоохоронних органів), спрямовані на усунення, щонайменше – нейтралізацію загроз життю і свободам громадян, які несе у собі зловживання релігією з боку державних, квазідержавних та недержавних акторів.
Щоби зрозуміти, наскільки успішною/неуспішною була політика Української держави в означеній сфері упродовж останніх років, маємо звернутися до об’єктивних показників: змін у законодавчо-нормативній базі і їхньої, змін, реалізації; соціологічних досліджень; міжнародних рейтингів; оцінок державних і недержавних звітів моніторингів свободи релігії і переконань.
Заради справедливості зазначимо, що останні роки тут не були стрибком з суцільної темряви у Царство справедливості. Тому передовсім, що Україна впродовж усіх років Незалежності посідала пристойні позиції у світових рейтингах релігійної свободи, а релігійний плюралізм та висока конкуренція між центрами релігійної сили зламали плани команди Януковича переорати релігійний ландшафт країни. Однак саме упродовж 2014-19 років були реалізовані всі ті запити на гідну присутність релігійних інститутів у публічній сфері, які майже чверть століття висувала Урядам, Президентам і Верховній Раді Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій. Нагадаю, що за цей час були ухвалені закони і нормативні акти, які уможливили військове капеланство і капеланство у пенітенціарних закладах; заснування релігійними організаціями загальноосвітніх навчальних закладів – від університетів до дитячих садочків; ліцензування духовних навчальних закладів; визнання за чітко означених умов їхніх дипломів і захищених дисертацій; через сто років Богослов’я вперше повернулося у вітчизняний Університет; релігійна громада отримала можливість – згідно з міжнародним розумінням свободи релігії – вільно змінювати свою юрисдикцію; були прибрані нашарування, що ускладнювали діяльність релігійних об’єднань (як-от, сумнозвісна подвійна реєстрація). Причому, під час війни держава не лише надавала релігійним організаціям фінансову полегшу, але й підтвердила право їхніх членів на невійськову (альтернативну) службу.
По-справжньому важливим проривом у галузі релігійної свободи стало визнання Православної Церкви України як 15-ї автокефальної Церкви повноти Православ’я з боку Вселенського Патріархату. Це зняло обтяження з совісті великої кількості православних України, яких таврували як “безблагодатних”, неканонічних, та створило подальші умови для виведення всього православного середовища з-під контролю релігійного центру, який “словом і ділом” довів свою відданість справі знищення Української державності (йдеться про РПЦ в Україні, яка раніше мала назву УПЦ МП, – ред.).
Міжнародні рейтинги релігійної свободи від 2014-го “міряють” її для України без Криму (з наголосом, що це не означає невизнання півострова українською територією), але з окупованою частиною Донбасу (знов таки, обумовлюючи, що Українська держава не може нести відповідальність за жорстокі порушення там релігійних свобод). Конкретно, найбільш авторитетний рейтинг “урядового обмеження релігії”, що його складає Pew Research Center, визначає ці обмеження для України як “помірні” і менш відчутні, ніж у таких європейських країнах як Іспанія, Австрія, Греція, Данія, Румунія, Болгарія, Франція, не кажучи вже про Молдову і, тим паче, Білорусь.
Останній рейтинг також фіксує поліпшення рейтингу “урядового обмеження релігії” для України від 4,2 до 3,8. Для порівняння – найгірший з-поміж європейських країн у РФ – 8,1, найкращий 0,6 – у Сан-Марино, 3,8 також має Бельгія.
З-поміж соціологічних досліджень варто звернутися до опитувань Центру Разумкова, який систематично, від 2000 р., вимірює релігійність українців і їхнє сприйняття державної політики у сфері релігії. Так от, 2013 року твердження “В Україні існує повна свобода совісті і рівність віросповідань перед законом” підтримали (цілковито чи швидше так) 65% опитаних Центром і не підтримали 21%. 2018-го погодилися з цим твердженням вже 70% і 16% — не погодилося.
***
Наразі Президент Зеленський окреслив пріоритети своєї релігійної політики достатньо лапідарно: “Влада не повинна втручатися у церковні справи, я захищатиму незалежність Церкви”. Важко не погодитися. Тільки російська влада не відмовляється від втручання у церковні справи. Причому, в українські церковні справи. Нахабно, жорстко і масштабно. Скликання Путіним засідання Радбезу щодо української автокефалії, голова комітету Держдуми, котрий бомбардував православні столиці з вимогою “торпедувати український сценарій”, російські хакери, які намагалися зламати електронні скриньки константинопольських єрархів, що займалися українським питанням, російські дипломати, яких вислали минулого року з Греції за намір підкупити митрополитів і т.д. і т.п. – це лише верхівка айсберга. В його підніжжі – ціла армія дипломатів, розвідників, контррозвідників, агентів під прикриттям і без нього, потужні й розгалужені пропагандистські мережі, олігархи і напіволігархи, які з різним ступенем добровільності роблять багатомільйонні пожертви на “релігійний фронт” війни проти України. Тому “захищати незалежність церкви” в Україні неможливо без сильної і артикульованої політики у цій сфері. Ба більше, без такої політики, поза “соціальною інженерією” свобода совісті як така не може вважатися незагроженою. Тому що жодна з взятих окремо передумов такої свободи, які вважаються її теоретиками об’єктивними, насправді не є вирішальними. Економічна свобода, політична стабільність, легітимність правлячого режиму, релігійний плюралізм та інше автоматично до розквіту свободи совісті не веде.
Отже, по-перше, при здійсненні політики у сфері релігії треба здавати собі справи, що securitization of religion – це не тільки про ІДІЛ і терористів-ісламістів, а й про церковну політику Кремля та організовані, структуровані, з відповідним фінансуванням угруповання в самій Україні. Це конкретні структури і люди з прізвищами, які очолили процес перешкоджання громадянам України у вільному виявленні своїх релігійних почуттів, усвідомленому релігійному виборі та реалізації права на свободу совісті. Серед іншого – шляхом блокування вірянам доступу до своїх храмів, включно з безпосереднім фізичним перешкоджанням здійсненню релігійних таїнств і обрядів, що є прямим порушенням Закону “Про свободу совісті та релігійні організації”, покарання за яке передбачене Кримінальним Кодексом України (ст.180). Шляхом недопущення українських православних до Православної Повноти; шляхом розпалювання ворожнечі за ознакою ставлення до релігії; шляхом дискредитації України на всіх міжнародних майданчиках.
Для того, щоби поставити на місце “тітушню”, яка рискає Україною у супроводі пропагандистів і палицями не випускає вірян з Московського Патріархату, не треба нових законів. Як і для приборкання єрархів, які прямо закликали зривати мобілізацію в Українське військо. Те, що це не було зроблено, очевидний мінус здійснюваній дотепер релігійній політиці.
Ще раз – ми маємо справу не тільки і не стільки з Московським Патріархатом, скільки з Російською державою. Яка не упускає жодного, навіть найменшого шансу, щоби нанести якомога більш болючий удар по Україні і з цього, з церковного боку. Автор мав “добру” нагоду багаторазово у цьому переконатися особисто: як в Україні, так і за її межами, у таких різних місцях, як Страсбург, Тбілісі або Дуньхуан китайської провінції Ганьсу.
Далі, по-друге. Держава повинна дієво підтримати українських єрархів і релігійних лідерів у їхніх зусиллях зі зміцнення міжнародної коаліції на підтримку України. Те, що вони зробили для інформування західної громадськості і релігійних середовищ про російську агресію, їхній внесок у відомі Резолюції ООН, Європарламенту, ПАРЄ, ПА НАТО із засудженням релігійних переслідувань в анексованому Криму і на окупованих територіях Донбасу, важко переоцінити. Причому, дуже важливу справу тут робили і роблять не лише предстоятелі і глави численних Церков, а й представники конфесій, число членів яких в Україні не є великим. Не забуваймо, що в Конгресі США, до прикладу, наразі 10 мормонів, чиї одновірці нещадно переслідувані в т.зв. ОРДЛО, а баптистів, які оголошені в “ЛНР” “шкідливою проукраїнською сектою” – 72. На порядку денному – створення нарешті Представництва Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій при Європейських структурах, що потребує допомоги з боку держави.
По-третє, державна політика має беззастережно сприяти активному залученню інституту Церкви у розвиток країни. За часи Незалежності Україна суттєво просунулася по шляху формування моделі державно-церковного співробітництва. Це природно, тому, що режим відокремлення Церкви і держави ніде (крім, хіба що КНР і КНДР) не означає, що ці два інститути не можуть і не повинні співпрацювати. Для того, щоби така співпраця набула завершених обрисів, необхідно запровадження принципу субсидіарності, який органічно вписуватиметься в політику децентралізації. Очевидно, що втілення принципу, коли соціальні проблеми вирішуватимуться на найнижчому рівні, на якому їхнє вирішення можливе і ефективне, зробить сотні, якщо не тисячі релігійних організацій суб’єктом прямої соціальної дії. Що спричиниться як до піднесення соціальної активності їхніх членів, так і до загального блага.
Під цим оглядом на часі було б і запровадження принципу відсоткової благодійності (принцип, який у 8-му скликанні Верховної Ради втілився одразу у кілька законопроектів, які так і не стали Законом). Йдеться про принцип, коли громадянин відраховує один-півтора відсотки свого податку на доходи фізичної особи (у різних країнах це варіюється) на благодійні цілі: на культуру, Церкву або спорт. Це не просто зміцнює матеріальну базу релігійних організацій, театрів чи мистецьких шкіл, але й “роздержавлює” країну, сприяє розвитку громадянського суспільства і самосвідомості кожного громадянина-платника податків.
По-четверте, при всьому цьому не можна забувати, що в центрі політики, що нами розглядається, ‒ людина. Яка повинна отримати право вірити в те, що вважає гідним віри, і чия свобода совісті може бути обмежена лише тоді, коли вона підважує свободи і права інших людей (і то, нагадаю, такі обмеження повинні чітко визначатися законом і бути адекватними для демократичного суспільства). Тому не можна заспокоїтися на тому, що правильні закони ухвалені, необхідні норми – діють, міжнародні рейтинги – непогані, а керівники тих чи інших релігійних об’єднань — задоволені. Насправді, архітектуру цієї свободи треба постійно підтримувати в належному стані, тому що спокуса обмежити її – у крові і плоті держави. Особливо, якщо це стосується меншин або так званих “нетрадиційних релігій”. Особливо, коли традиційність чи нетрадиційність заходиться визначати на свій смак той чи інший чиновник.
Тому в дискусіях про орган, який має реалізовувати державну політику щодо релігії, я за те, щоби він був сильним. Щоби за серйозних змін, які відбуваються на релігійній карті країни, був здатний убезпечити її, тобто країну, від катаклізмів на цьому відтинку; щоби міг ефективно сприяти актуалізації суспільнотворчого потенціалу релігійних організацій; зумів захистити релігійне середовище України від безперервних і дуже жорстоких атак іззовні і захистив інтереси країни і її релігійних організацій як всередині, так і на зовнішній арені; щоби був у змозі випрацювати дієву модель, яка б дозволила збалансувати індивідуальні та групові права на свободу совісті з надійними запобіжниками зловживання релігією; щоби не допустив “галицької” чи “слобожанської” політики у релігійній сфері, а обстоював тільки і виключно загальноукраїнську. Щоби зрештою захистив людину віри, яка впала у відчай від неможливості відвоювати свої релігійні права у різних інстанціях.
Це, мабуть, головне. Все інше – дрібниці.
