Священник, капелан ПЦУ Сергій Дмитрієв розповів про дива, які трапились у Різдво 1996 року.
Про це він розповів у публікації у Facebook, яку наводимо нижче.
Капелан Сергій Дмитрієв. Фото: 15min.lt
Це був 1996 рік. Ставши священником, я служив у селі, на Слобожанщині, де пана Отця народ не бачив з 1930-х років минулого століття.
Звичайно, я вирішив відновлювати різдвяні традиції у своїй маленькій сільській парафії. Отже, ми вирушили з хором колядників співати різдвяних пісень до кожної хати. У той Святий вечір нам трапилося дві родини, для яких диво Христове не мало ніякого сенсу, а Різдвяна ніч була пустою.
Першою була хата пастуха, який збіднів і втратив свій дохід, бо від тяжкої хвороби йому віднялися ноги і він був прикутим до ліжка.
Його дружина попросила зайти у кімнатку, де він лежав і заспівати для нього. Ми з хором заспівали Різдвяну пісню. Коли ми виходили з хати, я раптом відчув, як хтось взяв мене за плече, на секунду я злякався – повертаюся і бачу чоловіка, який мав би лежати з паралізованими ногами. Він стоїть на своїх двох і зі сльозами на очах, просить заспівати ще.
Не знаю, як пояснити це з точки зору медицини, але у ту ніч я побачив Різдвяне Чудо у тому домі.
Того ж вечора, ми потрапили до оселі жінки, у якої помер син, після чого її невістка не приїздила з онуками до тої жінки. Ми заспівала Різдвяну пісню вдруге. Вона розплакалася, бо напевне, лише у Святу Ніч самотні відчувають себе ще більш одинокими ніж зазвичай. Ми намагалися підбадьорити господиню, прощаючись сказали, що у неї все налагодиться.
Зранку біля Церкви стояв невеличкий натовп, який хотів подивитися на чоловіка, який став на ноги після Різдвяних колядок, а на порозі храму стояла та сама жінка з усіма своїм онуками.
Ось таке воно, моє Різдвяне Диво. Впевнений, що у кожного є своя історія дива.
