Архімандрит, український богослов та професор університету Лойола-Мерімаунт в Лос-Анджелесі отець Кирило (Говорун) написав для сайту “Повага” колонку під назвою “Чим рух за права людини корисний для сучасної Церкви?“, яка присвячена правам людини і зокрема жінок, зокрема в Церкві.
Наводомо повний текст публікації.
Архімандрит Кирило Говорун
Ми навіть не уявляємо собі, як далеко людство просунулося у визнанні та захисті прав жінок, дітей, людей із інвалідністю та тих, кого зараз інколи називають людьми на маргінесі. Адже був час, коли їх навіть повноцінними людьми не вважали. Еталоном повноцінної людини в добу античності вважали дорослого й вільного чоловіка. Усі інші були людиноподібними істотами: раби, жінки, діти. В античності вважали, що повноцінна лише та людина, яка має всі фізичні ознаки еталона, себто вільного громадянина чоловічої статі.
Найменше відхилення від еталона опускало людину на декілька екзистенційних щаблів нижче — ближче до тварин, які вважалися підґрунтям людського буття. Саме тому чоловіки й жінки не мали однакових прав — їх навіть за ті самі злочини карали по-різному. А раби взагалі не мали прав. Вважалося, що рабство — це не соціальний, а онтологічний статус. Якщо ти народився рабом, то це майже те саме, що народитися кішкою або собакою. Піднятися на вищу соціальну сходинку було майже неможливо.
Першого потужного удару цим уявленням завдало християнство, яке проголосило, що у Христі нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої (Гал. 3:28). Це була справжня соціальна революція, яка кинула виклик засадам фундаментально патріархального античного суспільства. Християнський погляд на жінку, рабство та все, що відрізнялося від еталону людськості, не переміг греко-римського погляду, але все одно зробив його значно гуманнішим. Рабство, зверхнє ставлення до жінок та дітей залишилося, але вони вже не були настільки тотальними й категоричними.
На жаль, пізніше християнство не лише змирилося з патріархальними нормами греко-римського суспільства, які воно успадкувало, але й намагалося їх виправдати. У добу середньовіччя, наприклад, схоласти сперечалися, чи є в жінки повноцінна душа. А вже в наш час церкви підтримували й виправдовували рабовласництво в Російській імперії, апартеїд у Південно-Африканській Республіці, расизм у США.
Під час мого стажування в Єльському університеті я з подивом дізнався, що в цьому флагмані громадянських свобод жінкам дозволили навчатися лише у 60-і роки минулого століття. Гіларі Клінтон, яка познайомилася там зі своїм чоловіком Біллом, змогла потрапити до Єля лише на магістерську програму, бо на бакалаврську жінок тоді ще не пускали. Отже, ті права жінок, які навіть затяті консерватори в наш час вважають природними, ще декілька десятиліть тому були недоступні навіть у найбільш демократичних країнах. Це величезний прогрес, який ми вже сприймаємо як належне, але насправді він досі дуже вразливий і нестабільний.
Коли церкви в наш час долучаються до захисту прав тих самих жінок чи інших маргіналізованих соціальних груп, то це інколи виглядає дещо фальшиво — адже ще недавно ті самі церкви виступали проти цих прав, а подекуди нишком продовжують їх саботувати. Але насправді сучасний рух за права людини є нагодою для церков довоювати ту війну з римською імперією, яку вони колись програли. Сучасне суспільство дає церквам можливість повернутися до деяких первинних апостольських настанов, які так до кінця й не були виконані.
Звичайно, це не означає, що церкви мають некритично сприймати всі сучасні правозахисні процеси. У самому правозахисному середовищі сперечаються про виправданість, наприклад, позитивної дискримінації, або як рухи на кшталт #metoo поєднуються з презумпцією невинуватості. Про всі ці речі можна і треба сперечатися, але не варто забувати, як далеко у ставленні до жінки, дитини, людини з інвалідністю, людини з іншим кольором шкіри ми були ще недавно.
