Той, кого вважають Наполеоном, виграє і свої програні битви.
Роберт Музіль
Здається, пише Тетяна Деркач у статті для Сerkvarium, нова влада, ззовні декларуючи свій нейтралітет щодо Церков, починає активно включати в гру одну конкретну церковну організацію – УПЦ МП (тут і далі йдеться про РПЦ в Україні, – ред.).
Перша хвиля відвертої підтримки (вибачте, “нейтрального ставлення”) була наприкінці 2019 року, коли низка народних депутатів почала вимагати відставки Міністра культури Володимира Бородянського за його позицію про необхідність перейменування УПЦ МП як Церкви, що структурно входить до релігійного об’єднання з керівним центром у країні-агресорі.
Друга хвиля – це обіцянки високих посадових осіб, які належать до УПЦ МП, “перевірити” законність реєстрації змін до статутів церковних громад, які прийняли рішення перейти в ПЦУ. “Перевірити” – це тупо заблокувати перереєстрацію.
Третя хвиля – підтримка УПЦ МП у вигляді цькування посадових осіб, які намагались припинити антидержавну діяльність окремих представників цієї церкви (найбільш відомий – клірик Рівненської єпархії протоієрей Віктор Земляний). На прокурора та слідчого у справі про порушення Земляним рівноправності громадян в залежності від їхньої релігійної приналежності та розпалювання міжрелігійної ворожнечі відкрито кримінальну справу.
Кримінальне розслідування розпочато ДБР і проти директора Департамента Мінкульту в справах релігії і національностей Андрія Юраша. Наразі відбувається відверта профанація конкурсу на посаду голови Держслужби з етнополітики та свободи совісті, в якому бере участь Юраш. Чому? А тому що в українській філії РПЦ поставили питання руба: хто завгодно, аби не Юраш. Отаке у нас відокремлення церкви від держави (by the way, за ст.35 Конституції у нас саме церква відокремлена від держави, а не навпаки).
І ось, нарешті, маємо змогу спостерігати “вишеньку на торті”, як чинна влада на найвищому рівні розпочинає кампанію з відбілювання іміджу української філії РПЦ, який та собі сама зіпсувала відвертою антидержавною активністю починаючи від зими 2014 року, коли Росією було анексовано Крим та здійснено військову агресію на Донбасі. Не секрет, що УПЦ МП, попри всі витівки її духовенства та єпископату на терені підтримки Новоросії та “російської весни”, вперто позиціонує себе непересічним миротворцем. Мовляв, ми зберегли наші структури на всій території України, в тому числі і окупованій, а отже, маємо моральне право називати себе справжнім втіленням духу всього українського народу, але без отих цинічних бандер та невиправних нациків, “які постійно заважають нормальним людям жити”.
І оскільки нова влада в турборежимі вирішила закінчити війну за технологією “літак, стій, раз-два!”, то підключення УПЦ МП до “примирення” та реінтеграції “ЛДНР” в Україну – лише справа техніки. Головне – правильно розставити акценти.
І от радник секретаря СНБО колишній шоумен Сергій Сивохо (гусари, мовчати!) оголошує миротворчу місію “єдиної канонічної церкви”. Мовляв, вона завжди була помічницею (чиєю, пан Сивохо не пояснює), відрізнялась благодійністю (як приклад Сивохо наводить Святогірську лавру, яка ховала бойовиків Гіркіна, прихищала біженців) бла-бла.
Початок цьому вже зроблено, піарячи активність УПЦ МП в обміні полонених (знов-таки, характер цієї активності прихований від суспільства). Для нормальної людини з вмінням вибудовувати причинно-наслідкові зв’язки це виглядає як спроба виправити власні косяки, які було зроблено 2014 року. Самі натворили біди – самі і розхльобують. Але ж ні! Виявляється, винні в тому, що на Донбасі страждають мирні жителі, саме ті, хто чинить опір російській агресії та захищає Україну – вони “партія війни”, виявляється. Що цікаво – ті, хто тримає зброю по ту сторону лінії зіткнення, з боку УПЦ МП не засуджуються. І правда: яка різниця, які прапори висять в країні, і як зветься ця країна?
І тут хочеться поставити кілька запитань. А як собі цей наш миротворчий контингент уявляє примирення? Що, з того боку, в “ЛДНР”, мирні мешканці та “народна міліція” виявляють непереборне бажання примиритись з українцями та повернутися? В інтернет-мережі є сотні роліків з опитуваннями дончан-луганчан, як вони ставляться до реінтеграції окупованих територій. Судячи з відповідей, там УПЦ МП свою миротворчу місію ще й не починала. Поле непахане для пастирської роботи. Місцева маріонеткова влада ретельно стежить за тим, щоб жодна проукраїнська думка не вирвалась на поверхню. Там вже росте покоління дітей, для яких Україна – це як планета Нубіру. Жодного плану по “розмінуванню” цих людей УПЦ МП нам не надала.
Друге запитання – а навіщо взагалі чинна влада витягує на публіку цей токсичний актив і вдягає його в шати морального авторитета для всієї України? Якщо підключити пам’ять та логіку, можна зробити припущення, що відновлення статусу української філії РПЦ – частина кулуарних домовленостей з країною-агресором – в Нормандському форматі, Мінському або якомусь іншому.
Це припущення не на порожньому місці виникло. Давайте пригадаємо два важливі моменти.
12 жовтня 2019 року, одразу після оголошення Вселенським Патріархатом про початок процедури надання автокефалії Українській Церкві, президент РФ Путін скликає нараду Ради безпеки, на якій “учасники наради обмінялися також думками про становище Російської Православної Церкви в Україні після винесеного синодом Константинопольського Патріархату рішення приступити до надання автокефалії Церкві України, скасування грамоти 1686 року про перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського Патріархату та заяви про відновлення ставропігії Вселенського Патріархату в Києві”. Можемо навіть не сумніватись, що “питання опрацьовано”, “висновки зроблено” і “заходи вжито”.
Другий момент – це сенсаційне зізнання колишнього міністра оборони Греції Паноса Камменоса про те, що питання невизнання ПЦУ Елладською Церквою було імплементовано в безпековий пакет домовленостей між Росією та Грецією. Нема визнання – нема окупації грецьких островів Туреччиною. Є визнання – готуйтесь до окупації.
Чи вірите ви після цього в випадковість зацікавленості чинної української влади в промоушені УПЦ МП як миротворця при реалізації програми реінтеграції “ЛДНР”?
Дозволю собі процитувати один Telegram-канал, який себе позиціонує як канал зливу інсайдерської інформації з Офісу президента.
“Радник секретаря Ради Національної безпеки і оборони України з реінтеграції Донбасу Сергій Сивохо стає основною медійною ланкою зі зв’язків і стратегії України з ЛДНР. Сергій Сивохо недарма підключає до “Донбаського кейсу” церкву, а саме акцент йде на УПЦ. Швидше за все, це було “прохання” Кремля і особисто РПЦ, можливо навіть альтернативний варіант замість Медведчука. Адже УПЦ в останні роки зазнала величезного антипіару і політичних “ударів”, а тепер вони повертаються до великої політики і з вирішенням цього кейса повертають собі “авторитет”. УПЦ має тісні взаємини з російською стороною і ЛДНР, а значить, зможуть бути провідниками і посередниками між двома сторонами. …Сергій Сивохо буде можливо одним з перших, хто відвідає ЛДНР від офіційної української влади”.
Тобто, виходить, що УПЦ МП – насправді жертва незаслуженого антипіару. А тепер, коли мудрий український народ вже отямився від майданної лихоманки, необхідно повернути їй належний статус і задіяти в процесі примирення з Росією. Адже Росія ж для УПЦ МП не країна-агресор. Головне, щоб під час такої “миротворчої місії” від України як такої не залишились ріжки та ніжки.
