Спасайтеся, люди добрі!
Йдіть в наш монастир!
У нас більше мощей, ніж у других монастирях;
у нас є частка младенця, убитого Іродом,
є риза Христова і кров з Христових ран,
і пір’я архангела Гавриїла,
й молоко Богородиці.
“Кайдашева сім’я” Іван Нечуй -Левицький
Нещодавно згадували річницю скандальних і абсолютно цинічних гастролей “дарів волхвоцарів”. І ось – чергова новина: у Києво-Печерській Лаврі звершили молебень “перед мощами одного з 14 тис. немовлят від Ірода у Вифлеємі убієнних”. Так-так! Саме так! З благословення Предстоятеля УПЦ МП (тут і далі йдеться про РПЦ в Україні, – ред.) митр. Онуфрія молебень відслужив… ректор Київської Духовної Академії і Семінарії єп. Білогородський Сильвестр (Стойчев).
Власне, це саме вже доволі багато говорить і про Київську Духовну Академію, і про її ректора, пише доктор філософських наук, ректор Львівського університету Володимир Мельник у статті для Сerkvarium.
Не знаю, чи соромно самому єпископу Сильвестру, але, зізнаюся, читати цю новину було вкрай соромно. Це ж до якої міри треба не поважати і зневажати власну паству, щоб впарювати їй ось ці “мощі”, що, з’явилися, до речі, у 17-му столітті. Та й про паству УПЦ МП цей молебень, на жаль, говорить не менш красномовно. Святі клаптики і кісточки сумнівного походження цікавлять паству набагато більше, ніж Христос і Євангеліє. Ще Пушкін цей феномен прекрасно описав у “Борисі Годунові”:
“Втім знаєш сам: безглузда чернь
Мінлива, бунтівна і забобонна,
Легко пустій надії віддана,
Миттєвого навіювання ласа,
Для ІСТИНИ – глуха і байдужлива,
Та байками харчується вона”.
Власне, в УПЦ МП експлуатація теми мощей та інших артефактів давно вже вийшла за межі здорового глузду та елементарної порядності і перевершила будь-які анекдоти та стьоб. Можна згадати про нескінчені гастролі святих пасків і клаптиків, тапочок, шапочок і іншого священного гардеробу, можна згадати і про молебні, що влаштовуються перед “святим і всехвальним Кріслом“… На все це “народ-богоносець” йде з ентузіазмом, не шкодуючи ані сил, ані часу, і щедро жертвуючи не тільки на свічки або “нові тапочки”, але купуючи товари, “освячені” на ось цьому всьому гардеробі.
Невігластво пастви та її неперебірливу тягу до будь-яких артефактів зрозумів і підприємливий вікарій Одеської єпархії арх. Арцизський Віктор (Биков), що з гордістю розповідав про власний великий реликварій, в списку якого серед іншого: “Частина Волоса Христа”, “Частина Крові Христової”, “Апостол і Євангеліст Іоанн Богослов” (який за переказами Церкви був узятий на Небо тілесно), “Мученик Цар Микола” (автентичність останків якого Церква офіційно навіть не визнала, не кажучи вже про відламані від них частини).
“— Чи показують ризу Господню та пір’я з архангела Гавриїла? — спитала баба Палажка.
— Од пір’я ключі у матушки ігуменії. Ви не сподобитесь його сьогодні бачити, а ризу Господню я вам покажу.
Черниця повела бабів за колони, зняла з однієї срібної домовини з мощами червоне покривало. Під ним було друге — дороге, все золоте, з золотими китицями.
— Спасайтеся! Прикладайтесь до господньої ризи! — говорила черниця плаксивим голосом. — В цій ризі Христа жиди мучили.
Баба Палажка впала навколішки, залилась слізьми й поцілувала кінчик золотого покривала”.
Іван Нечуй-Левицький написав цю повість в 19-му столітті, але і в 21-му сценарій той самий. Пострадянська паства дійсно абсолютно некритична і навіть негидлива у виборі об’єктів для поклоніння. Ієрархи РПЦ прекрасно знають і заповзято використовують цю особливість. Нагадаю, що в РПЦ справжніми визнають 4 голови Іоанна Хрестителя: в Ам’єні, Римі, Дамаску і у Вірменії. До них здійснюють паломницькі поїздки. І це ще без урахування незлічених “справжніх” же частин цієї ж голови. Конкурувати з головою, яка помножувалася, міг лише препуцій (тобто, крайня плоть Христа), якого налічувалося щонайменше 18. Всім їм поклонялися і цілували…
Умберто Еко в своєму романі “Бавдоліно” прекрасно описав досить стандартний сценарій появи мощей в середньовіччі, а саме “знайдення мощів Волхвоцарів” у 12-му столітті:
“— Багато років тому один гендляр килимами зі Сходу запропонував мені купити найчудовніші мощі християнського світу — нетлінні тіла трьох Волхвів… Я знав, що це не може бути правдою, бо про Волхвів згадує лиш одне Євангеліє, від Матея, і сказано там про них дуже мало. Не сказано, скільки їх було, звідки вони прийшли, чи були вони царі, чи мудреці… Оповідається тільки, що вони прибули до Єрусалима, йдучи за зіркою. Жоден християнин не знає, звідки вони походили і куди повернулися. Хіба хтось міг знайти їхню гробницю?
Втім, Бавдоліно знав, що володіння пристойними мощами могло змінити долю міста, зробити його метою безконечних прощ, перетворити сільську церкву на святиню. Кого могли цікавити Волхви? На думку йому спав Райнальд: йому було дароване архієпископство Кельнське, але він ще мав поїхати туди, щоб одержати офіційне рукоположення. Вступити у свій собор, везучи із собою Волхвів, було б напрочуд ефектно. Хіба не шукав Райнальд символів імперської влади? І тут у нього напохваті не один, а цілих троє царів, які водночас були й жерцями.
Бавдоліно попросив показати Царів. Удвох вони ледве відсунути ляду саркофага, аж поки не показався покрівець, в якому зберігалися тіла. Було важко, але справа того вартувала. І о чудо: тіла трьох Царів усе ще були мов живі, хоч шкіра їхня висохла й пожовкла. Але вона не стала брунатною, як це буває з муміфікованими тілами. Двоє з Волхвів усе ще мали майже молочно-білі обличчя; один мав пишну білу бороду, яка сягала йому аж до грудей і була все ще ціла, хоча й дещо ствердла і здавалася цукровою ватою; другий же був безбородий. Лице третього було кольору чорного дерева, але не від дії часу, а тому, що шкіра його, мабуть, була темною й за життя: він був схожий на дерев’яну статую й навіть мав щось на кшталт тріщини на лівій щоці. У нього була коротка борода і м’ясисті губи, з-під яких видніли лише два хижі білосніжні зуби. Усі троє мали широко розплющені очі, великі й здивовані, а зіниці їхні виблискували, немов скляні. їх огортали накидки — біла, зелена й пурпурова, а з-під накидок видно було три пари штанів, варварського покрою, але з чистого адамашку, розшитого рядами перлин.
Бавдоліно щодуху полетів прямісінько до Рейнальдо. Канцлер одразу зрозумів вагу Бавдолінового відкриття.
— Усе треба зробити потайки і негайно. Перш ніж в’їжджати з ними в місто Кельн, треба створити правдоподібні свідчення про походження цих мощів і про самих Волхвів. Завтра вернешся до Парижа, де ти знаєш мудрих людей, і знайдеш все, що можна, про їхню історію”.
(Глава 10: “Бавдоліно знаходить царів-волхвів і канонізує Карла Великого”)
На жаль, свідомість багатьох архієреїв і пастви не змінилася не тільки з 19-го століття, але і з століття 12-го. Справа Бавдоліно за допомогою таких ієрархів процвітає й понині, затуляючи собою Христа, як і раніше. Сумно.
Довідка Cerkvarium.
Преподобні Антоній та Афанасій Великі дуже критично ставились до єгипетської традиції не ховати покійників:
“Єгиптяни мають звичай – хоча здійснювати чин поховання над тілами померлих шанованих ними людей і особливо святих мучеників, і обвивати їх саванами, але не віддавати їх землі, а покладати на ложах і зберігати у себе в будинках, думаючи, що цим віддають вшанування тим, хто відійшов. Антоній багаторазово просив єпископів заборонити це мирянам, також і сам переконував мирян, і робив догани жінкам, кажучи: “Незаконно це і зовсім непобожно. Бо тіла Патріархів і Пророків донині зберігаються в гробницях, і саме тіло Господнє покладено було в гріб, і привалений камінь приховував його, допоки воно не воскресло в третій день”. Говорячи ж це, показував він, що незаконно вчиняють ті, хто тіла померлих, навіть і святих, не віддавав по смерті землі. Бо що досточесніше і святіше Господнього тіла? Тому багато хто, вислухавши це, стали потім тіла померлих проводжати в останню путь, і, навчившись у Антонія, дякували за це Господу” (Житіє Антонія Великого в описі Афанасія Великого).
А на Афоні взагалі вважається, що якщо через 3 роки після смерті на кістках монаха-небіжчика залишається плоть, це означає, що він не жив надто побожним життям, якщо земля не приймає смертне тіло.
