Росія як ворог Української держави має багато інструментів впливу. Однією з основних складових т.з. “руского міра” є найбільша православна конфесія – Московський Патріархат. Інша назва – Російська Православна Церква, пише громадський діяч, український політик, публіцист, дипломат Богдан Панкевич у блозі на Захід.net.
Вона відрізняється від всіх Православних Церков. Ніби походить із того самого візантійського кореня, ніби обряд той самий. Але – інакша. Бо в основі своїй, як і вся московська держава, має безоглядний цинізм і цілковиту зневагу до свободи людини.
Монгольським ханам сподобався візантійський формат релігії – цезаропапізм, бо освячує владу керівника держави. Тоді Церква виконує роль релігійного департаменту влади. Монгольські хани поступово трансформувалися, прийняли словянські імена (Іван Калита, Іван Грозний…). І царювали над сумішшю монголів, угрофінів та словян, тобто над російським православним народом. Авторитаризм є органічним і для російської держави, і для їхньої Церкви.
Силовики і священники – основа російської влади. Це деколи одні і ті самі люди. За своїм статусом Патріарх Кирило є чиновник російського уряду, який охороняється Федеральною службою безпеки Російської Федерації. А справжні, духовні священники не мають жодного впливу ні на церковну, ні на світську владу.
Російські силовики та клір щиро ненавидять Україну, зокрема, через нашу демократію і незалежність від влади всіх християнських конфесій.
В Україні перебуває майже половина людського і фінансового потенціалу Московського Патріархату. Але вони мертвою хваткою тримаються за Україну не лише через прибутки. Основна мета – тримати в полоні душі православних українців, не допустити остаточної перемоги демократії, заблокувати рух України до НАТО і ЄС. На це спрямована консолідована потуга всієї імперії.
Чому вони себе так вільно, так комфортно і нагло поводять в Україні? Яким чином навіть у Карпатах, де чи не кожна родина постраждала за незалежну Україну, так багато храмів належать Московському Патріархату?
Чому всі вищі чини української поліції, армії та СБУ обвішані орденами і медальками від цієї однозначно ворожої до України конфесії?
Це наш парадокс. Це результат нашої ялової, холопської політики за всі роки незалежності.
Це реальна загроза нашій національній безпеці.
Московська Церква є пропагандистом “русского міра”, оппонентом української незалежності, вихователем антиукраїнських бойовиків, вербувальником наших посадовців та політиків.
Тому величезним здобутком є Томос, отриманий Православною Церквою України. Тепер відхід українських православних від ворожої московської конфесії став лише питанням часу. При умові грамотної державної політики протидії російському впливові у всіх його формах і проявах.
Московський Патріархат, сам того не хотячи, сприяє власній дискредитації. Лаври і монастирі, що наповнені охоронцями-бандюганами під виглядом монахів, тільки й чекають на ретельні обшуки. Їхні митрополити і єпископи проголошують відверті дурниці та образи щодо українців. Напевно бояться і переживають – нерви не витримують. Недавній приклад – дурнуваті, зневажливі вислови архиєпископа, ректора православної семінарії на Українську Галицьку партію. Бо партійці насмілилися біля Почаївської Лаври агітувати за календарно-церковний розрив із Москвою.
Стосовно Московського Патріархату, як і в кожній іншій справі, потрібні виваженість і об’єктивність. Варто пам’ятати, що в Україні серед їхнього кліру і вірних є дуже багато добрих щирих християн. Богослови стверджують, що там також є висококласні наукові надбання. Ці люди і ці надбання – українські, ми повинні їх зберегти.
Ще одним дошкульним ударом по московській релігійній монополії став візит президента до Папи Римського. А запрошення Папи відвідати Україну свідчить про авторитет нашої найбільшої католицької конфесії – УГКЦ.
Ми всі мусимо працювати над зміною ментальності українських православних, зазомбованих московською Церквою. Мусимо їх розуміти і не принижувати, а допомагати. Розуміти, що покинути московську конфесію є не менш складно, ніж перейти на українську мову. Звички, виховання, зомбування святістю, елітарністю, місійністю – воно кліщами тримає за розум і душу.
Найкраща агітація за український формат – щоденна демонстрація власного високого культурного, інтелектуального і морального рівня.
