Рік тому були опубліковані “Десять тез для ПЦУ”, які стали голосом активних православних мирян і священників, зверненим до ієрархії. Релігієзнавець та аналітик Володимир Волковський у своєму блозі на РІСУ згадує, “як все починалося”, “заради чого все було” та підбиває підсумки.
1. ПЦУ вистояла. Ще у травні 2019 р. здавалося, що справа творення канонічної автокефальної Православної Церкви України висить на волосинці. Протистояння всередині молодої Церкви, наступ по всім фронтам ззовні України, розгром всередині України тієї партії, яка підтримувала ПЦУ – але Церква, згуртувавшись, змогла впоратись із викликами. ПЦУ змогла втримати єдність єпископату. Враховуючи, що ПЦУ склалась із різних раніше існуючих Церков, дестабілізуючі випади владики Філарета, втрату державно-політичної підтримки і контрнаступ РПЦ – це серйозний результат. ПЦУ не тільки не розпалась, а ще й набула понад 500 парафій, і не в найкращих умовах.
2. ПЦУ зміцнює свої позиції у Вселенському православ’ї, і визнання Олександрійським патріархом та Елладською Церквою – це серйозний прогрес. Про ці «три важливі кроки на шляху до» перемоги сказав Ілля Бей.
3. ПЦУ довела, що вона – не “Церква Петра Порошенка”, і не “державна Церква”. Попри зміну влади, вона вистояла і продовжує жити і розвиватись. Про це більш детально пише Дмитро Горєвой.
4. ПЦУ започаткувала дискусії про реформу Української Православної Церкви, відійшовши від абсурдного консерватизму. Можна сказати, що в ПЦУ й не могло бути інакше – Філарет підняв стяг консервації, і тим самим передвизначив більш відкриту та діалогічну риторику ПЦУ. Проте альтернативи реформі немає. І справа не в тому, що українське православ’я має стати “далі від Москви”, “ближче до греків”, “сучасним” чи “прогресивним”. Не дай Боже мислити такими категоріями! Мова про те, що українське православ’я має стати більш християнським, більш відповідним духові Євангелія, Христа, радикальній істині Одкровення, автентичності православної традиції Отців Вселенських Соборів та великої аскетичної культури.
І останні синодальні рішення про Євхаристійний канон, постанови щодо дня збереження природи, дискусії про календар, спростування довколацерковних культурних стереотипів на сторінках ПЦУ і в промовах Предстоятеля – все це формує позитивний тренд до відкритості й відновлення Церкви.
4. “Десять тез для ПЦУ” відіграли ключову роль минулого року. Вони стали відкритим маніфестом активних мирян і священників, що зібрав сотні підписів. Усе це починалося під переможні реляції і фанфари Томосу, 4 січня, коли всі були охоплені ейфорією. Невелика група мирян задумалася про одне: як зробити так, щоб Томос не залишився просто створенням чергової юрисдикції, а став джерелом реального духовного відродження українського православ’я?
Цей маніфест – не петиція, не прохання і не вимога. Це – “більш чи менш цілісна програма побудови нової Церкви на нових засадах“, цілісне бачення нової Церкви, декларація фундаментальних цінностей і принципів. Адже ПЦУ має унікальний шанс стати абсолютно інакшою помісною Церквою, вільною від тих родових травм, на які страждають “старші” Церкви.
Саме учасники групи “Десяти тез” стали у травні на шляху спроб філаретівського путчу і перші вдарили в набат, застерігаючи про загрози. Сама по собі група – помітне явище. Вона пов’язана з такими відомими інтелектуальними центрами, як Києво-Могилянська й Острозька академії, “Дух і Літера”, Київський літній богословський інститут та Відкритий православний університет. По суті, ПЦУ “безплатно” отримала до своїх лав одні з найбільш популярних і сильних майданчиків сучасного інтелектуального життя, що до того часу здебільшого працювали в лоні МП.
ПЦУ не залишила без уваги “10 тез” – і сам митрополит Епіфаній зустрічався з представниками спільноти, і ціла низка важливих ініціатив були підтримані Церквою. Зокрема, був відновлений Інститут церкви і суспільства, внаслідок роботи Екологічної групи було проголошено День молитви за довкілля (1 вересня), почалася робота над літургійною реформою.
Проте досі жоден з єпископів не підписав “10 тез”, і це вже витлумачують, як небажання змінювати кардинально щось у Церкві. Але з іншого боку, Звернення Предстоятеля ПЦУ до українського суспільства з нагоди роковин його інтронізації цілком озвучене у тональності “10 тез”, особливо наголошуючи на відкритості, комунікативності, інклюзивності та нових викликах, що стоять перед Церквою.
Ключові постулати декларації “Десяти тез” – це не календарі й ритуальні формальності, а дещо набагато глобальніше і масштабніше. Це – свідчення Євангелія у сучасних умовах, відновлення справжньої соборності й спільності у Церкві.
Це – не красиві слова, а дуже конкретні моменти. Це – зміна стосунків між парафією та єпархією, відмова від армійської моделі управління Церквою, відродження реально діючих парафіяльних спільнот, самоврядування громад, відкритість до діалогу, незручних питань та складних відповідей. Це – реформація усієї системи підготовки церковних кадрів, а також залучення активних молодих сучасних мирян до управління Церквою.
Це – нові стосунки з суспільством, відмова від менторського ставлення, але і від запобігання перед суспільними уподобаннями. Свідчення Євангелія – це радикальна христоцентричність, гранична мужність говорити правду, викривати зло і захищати добро, ставати на захист пригноблених, свідчити істину про свободу й любов.
Протягом року основні теми церковних дискусії були схожі на застарілі середньовічні війни за ієрархічні статуси і канонічні території. Мало того, що РПЦ веде політику в найгірших імперських традиціях, так ще й Філарет зробив усе, щоб розмова про церковні справи була черговим серіалом церковних ігор престолів. Символічно, що саме на ці роковини Філарета остаточно відправили на cпокій.
Але на кону давно вже не регалії і не перемога у війнах престолів. Чи зможе християнство вижити і змінити Україну, чи розділить трагедію європейської секуляризації?
Від ПЦУ зараз високий рівень очікувань у суспільстві, але і високий кредит довіри. В умовах, коли Україна зависла у стані невизначеності, коли патріоти кричать про загрозу реваншу, ПЦУ – як канонічна автокефальна Церква – є духовним дороговказом, що зміцнює національну суверенність, конкретним фактом, який дуже важко «реваншувати».
ПЦУ має всі шанси стати простором відродження православної віри, лабораторією, де будуть сформульовані й розв’язані проблеми сучасного православного життя – богословські, літургійні, еклезіологічні, антропологічні та навіть психологічні. Для цього треба лише мужність проводу ПЦУ – звернення до широкого кола мирян, реформа устрою ПЦУ в напрямку більшої відкритості, комунікації, соборності.
Минув лише перший рік. Легко “механічно порівняти запропоноване із реалізованим і стати в позу критика“. Проте Церква живе в іншому часовому вимірі. Вже зараз починається робота над організацією широкого форуму мирян ПЦУ, що має на меті зібрати ініціативних, відповідальних і свідомих православних вірян.
