У РПЦвУ (УПЦ МП) — наступна серія драми “Вірус і церква”. Тепер владики шукають спосіб ухилитися від необхідності визнати, що помилялися в галузі карантину. І готові заради цього поставити на карту репутацію церкви, пише оглядачка Катерина Щоткіна для вилдання “Деловая столица”.
Ледь оговтавшись від хвороби, викликаної вірусом COVID-19, намісник Києво-Печерської лаври митрополит Павло Лебідь подав до суду на “5 канал“ за публікацію інформації про те, що він нібито закликав віруючих приходити в храми, ігноруючи карантин. А митрополит Онуфрій, відповідаючи на питання журналістів, назвав епідемію в Лаврі звичайним сезонним захворюванням.
Владика Павло, як завжди, на висоті. Його, здається, не турбує, що в розпорядженні телеканалу (і, думаю, не тільки “П’ятого“) є відеозапис його запрошення вірним “приходити, незважаючи ні на що“. І навіть те, що серед братії і семінаристів багато хворих і є померлі, його турбує менше, ніж те, що монастир зазнав збитків, оскільки був закритий владою на карантин.
Можна було б уявити владику Павла як зайця на барабані — чим гірше ситуація, тим голосніше він б’є ногами. Крім того, йому не вперше перекладати відповідальність за свої проколи на журналістів. А що? Так всі роблять. І мішень обрав політично грамотно: хто тільки не написав / показав / розповів про його заклики приходити в храми, ігноруючи карантин, але в суд владика тягне саме “П’ятий“ — канал Петра Порошенка. Він прекрасно знає, що українська влада використовує будь-який привід, щоб штовхнути колишнього президента, — і пропонує владі свій черевик. Ми, мовляв, союзники, нам є проти кого дружити — так навіщо ж нам сваритися через дрібниці?
Але до цього простого меседжу все не зводиться. Владика Павло не заєць — з усіх можливих типів захисту він завжди вибирає сициліанський. І в медіаскандалах він як риба у воді. All publicity is good publicity: поки ти на екранах — неважливо, в якій ролі і з яким меседжем, публіка любить очима, а не вухами, — ти залишаєшся в політичній обоймі, ти вважаєшся впливовим, тобі дають гроші і не дають скривдити. Владика Павло в повній мірі людина українського політичного істеблішменту — з його зухвалими манерами, тонко розрахованим божевіллям в промовах, неприхованою розкішшю і впевненістю в тому, що він міцно тримає Бога за бороду. І навіть з тією роллю, яку він грає багато років і з незмінним успіхом, він органічно вписується в наш політичний бомонд.
Судовий позов від владики Павла можна було б вважати черговою витівкою в цьому дусі. І ми б так і вчинили, якби його не підтримав особисто глава церкви — митрополит Онуфрій. Як ви пам’ятаєте, на час Великодня Предстоятель РПЦвУ зник з радарів — пішов у затвор. Пройшов навіть слух, що він підхопив коронавірус — не виключено, що від свого головного спонсора і радника Вадима Новинського, який якраз напередодні Великодня повідомив про позитивний тест на COVID-19. Але ось вони знову на публіці і знову разом — Шерочка з машерочкой — прибули покладати квіти до пам’ятника Невідомому солдату. А тут, розумієте, журналісти (знову!) — цікавляться, як йдуть справи з епідемією в Лаврі.
І Онуфрій, який сам щойно повернувся з карантину, у супроводі “коронавірусного“ нардепа відповідає, що жодних приводів для занепокоєння немає. Це просто сезонне загострення, нічого особливого — “ми всі хворі“. Була, розумієте, зима, а тепер, бачите, майже літо — ось і хворіють люди, як зазвичай. У кого вухо болить, у кого нога. А ви одразу — коронавірус!
Сергій Моргунов / Бабель
В іншій ситуації можна було б сказати, що владика не те щоб збрехав — просто не дуже витончено ухилився від відповіді. Але зухвалий ковідіотізм Предстоятеля Церкви дуже погано виглядає на тлі інформації про інфікованих і померлих, що надходить з лаври та інших монастирів і парафій МП. Як виглядало б командування, яке заперечує факт війни, коли з лінії фронту щодня приходять зведення про вбитих і поранених?
Втім, хіба ми не знаємо, як воно виглядає? Просто коли в “іхтамнєтов“ починають грати люди в церковних вбраннях, все ще відчуваєш не шок, звичайно, але цілком певний душевний дискомфорт. Коли бреше політик — це можна списати на дипломатію, інтриги. А коли бреше служитель Церкви — це як називається? Не думаю, що це богословське питання.
Виступи владики Павла та митрополита Онуфрія перетинаються і збігаються в одній важливій точці — обидва йдуть у відмову. Вони не тільки не збираються визнавати, що неправильно оцінили загрозу епідемії, за що багато вірян, кліриків, ченців і студентів семінарії поплатилися здоров’ям, а то й життям. Відмовою визнавати власні прорахунки нас не здивуєш — ми й самі це непогано вміємо. Але керівництво РПЦвУ шукає притулок у брехні, на цей раз, відвертої до цинізму.
Як це позначиться на Церкві? На її авторитеті? На її місії, врешті-решт? Церква, яка бреше в очі, — це і є “істинна церква“ епохи постправди?
Всупереч багатьом прогнозам і очікуванням, РПЦвУ навряд чи постраждає. В тому сенсі, що поведінка її священноначалія не стане приводом для вірян і цілих парафій переходити в ПЦУ — такі припущення висловлювалися. Як точно помітив колишній священник і колишній глава пресслужби РПЦвУ, а нині священик ПЦУ о. Георгій Коваленко, “вірні Московського Патріархату залишаться вірними Московського Патріархату“. РПЦвУ згуртована, як ніколи. З неї пішли майже всі хиткі, а ті, хто залишився, давно і міцно переконали себе в тому, що ця церква “правильна“, а також знайшли для себе відмовки і виправдання, що дозволяють ігнорувати дивацтва власного священноначалія або навіть підтримувати його. І навіть якщо вони будуть до глибини душі обурені ковідо-дисидентством свого священноначалія, це не стане для них поштовхом до переходу в Православну Церкву України. ПЦУ для них — питання закрите. У самому крайньому випадку, найвразливіші можуть просто піти. Але не перейти.
Але збиток, хоч він і не піддається інвентаризації, завданий чималий. Керівництво РПЦвУ можна було зрозуміти і частково виправдати в тому, що стосується політичних питань. Їхнє небажання помічати російську агресію, їхній радикальний протест проти автокефалії та ПЦУ — все це можна пояснити. Але політика щодо епідемії та карантину — просто дивовижний приклад саморуйнування. Якщо удар Томосу був нанесений Церкві ззовні, і як будь-який удар ззовні, він має позитивні наслідки — консолідацію вірних, то офіційне ковідо-дисидентство церковного керівництва — це удар головою об стінку. Це розділило Церкву зсередини — на тих, хто прийняв карантин, погодившись не тільки з українською владою, а й з Патріархом Московським, і на тих, хто пішов у відмову (а там — і на лікарняне ліжко) разом з Київською митрополією і головними монастирями країни, зате всім показали, як вони “тверді в вірі“.
РПЦвУ від цього, звичайно, не розвалиться. І митрополит Онуфрій навряд чи поплатиться за свою впертість кріслом — Патріарху Московському зараз не до нього, у нього і ближче, просто в Росії повно таких же ковідіотов в чинах. Але ця історія, яка почалася зі звичайної помилки, а переросла у неприкриту брехню, маргіналізує РПЦвУ. Так, вона збереже свої парафії і буде і далі наполягати на тому, що вона найбільш численна (всі знають, що порахувати справжню кількість вірян неможливо). Вона напевно збереже популярність у телеканалів — публіка любить клоунів. Їй навіть, як і раніше, будуть виділяти вертольоти для обльотів міст з іконами — з тієї ж причини. Але приймати все це всерйоз вже просто неможливо. Широка публіка мала можливість переконатися в тому, що церковні владики — включаючи ідеальних ченців — брешуть. А якщо вони брешуть з приводу епідемії — приносячи при цьому в жертву здоров’я і життя побратимів — немає жодної причини вірити їм і з будь-яких інших приводів.
