П’ятий президент України Петро Порошенко повідомив, що Державне бюро розслідувань (ДБР) відкрило кримінальне провадження за “розпалювання міжрелігійної ворожнечі, шляхом створення ПЦУ”. Про це у своїй колонці для “Радіо Свобода” пише релігієзнавець Дмитро Горєвой.
“Панове присяжні”
Це далеко не перша спроба за допомогою світських судових процесів “відіграти” назад зміни, які сталися у релігійному середовищі України протягом 2018–2019 років. Депутати проросійського спрямування “засипали” Конституційний суд України поданнями щодо скасування постанови Верховної Ради про звернення президента до патріарха Варфоломія, про скасування законів про перейменування УПЦ (МП) та вільну зміну юрисдикції. Скандально відомий намісник “Десятинного МАФу” єпископ Гедеон (Харон) позивався до Верховного суду. Майже синхронно позови на Мінкульт подавали Московський і Київський патріархати. Одні через назву, другі через ліквідацію.
Ось тепер відкрита справа і стосовно Порошенка, за “розпалювання релігійної ворожнечі”. Формулювання цікаве. Невже в країні повна гармонія і толерантність, що тільки дії Порошенка і сіють ворожнечу? Роками ми живемо в умовах жорсткої релігійної конкуренції, гри на межі фолу, коли мільйони вірян таврують безблагодатними грішниками, але ДБР побачили проблему чомусь тільки зараз і тільки у створенні ПЦУ.
Чомусь правоохоронці не переймалися тим, що народний депутат Вадим Новинський напередодні Об’єднавчого Собору фактично викрав митрополита Агапіта з УПЦ (МП), не давши йому доєднатися до ПЦУ. Чомусь правоохоронці не переймалися тим, що єпископ Банченський Лонгін обзивав українську владу “сатанинською” та зривав мобілізацію. Чомусь правоохоронці не переймалися тим, як духовенство УПЦ (МП) на Донбасі та у Криму підтримувало окупантів.
Цькування, приниження, дискримінація та нанесення шкоди честі і гідності – нормальна ситуація. Намагання виправити ці реалії, сприяння визнанню та ліквідації розколу, щоби вже нікого не цькували – “розпалювання ворожнечі”. Головне не переплутати.
Заява Порошенка про відкриття справи і подальше з’ясування обставин – це справжній хаос пост-правди. Одні кажуть, що позов був від почесного пенсіонера Філарета, інші, що від його одеської парафії, фронтмен Партії регіонів 2014 року Михайло Добкін переконує, що це все відбувається його стараннями. Розібратися у цьому майже неможливо.
Особливості національної неспроможності
Однак, яке раптове однодумство спіткало прихильників Москви і патріарха Філарета. Такої ідейної єдності не було дуже давно, десь з того часу, як Філарет програв вибори на патріарха Московського.
Зараз, як ніколи раніше, інформаційні ресурси УПЦ (МП) активно публікують новини про Філарета і його боротьбу з ПЦУ. Подача напрочуд нейтральна, я би навіть сказав “співчувальна”. Видно, що автори матеріалів вболівають за Філарета. І це не дивно. Глибокий старець з групою маргіналів не становить загрози Московському патріархатові в Україні, на відміну від великої, канонічної та визнаної проукраїнської церкви на чолі з молодим керівником.
Тай грати на почуттях старого церковного функціонера схоже навчилися. Загалом, кейс Філарета є чудовою ілюстрацією однієї з наших національних вад – невміння домовлятися. Ось це легендарне “де два українці, там три гетьмани” це квінтесенція наших проблем. Готовність знищити (принаймні спробувати) досягнення історичного масштабу тільки тому, що не тебе називатимуть “великим отцем” – о так, це по-нашому.
Бажання якомога сильніше “вдарити” по супротивнику, навіть ціною частини суверенітету та релігійної незалежності – реалізовується легко. Це стосується не тільки почесного Філарета, але й Зеленського. Це стиль політичної культури України, навіть більше – це стиль мислення більшості українців.
Пихатий чиновник чи декан-корупціонер, які абсолютно не орієнтуються у своїх галузях знань, буквально виживають освічених професіоналів. І так всюди, що в державі, що в школі, що в церкві. Саме тому ми і маємо проблеми у всіх сферах. У нас є держава, проте немає міцності суверенітету. У нас є економіка, проте добра її третина у тіні. У нас є “найкраща освіта”, тільки школярі чомусь обирають Словаччину та Польщу. У нас є автокефальна церква, але й досі немає всіх визнань. Ми навчилися добре імітувати роботу. Ми створюємо форми, не наповнюючи їх сенсом.
У цьому плані кримінальна справа Порошенкові за томос – плоть від плоті український феномен. Вона позбавлена сенсу, вона немає перспектив. Вона створена заради самої себе, заради формального виконання неформального наказу. “Для галочки”.
«Народ божий»
Єдине, що вона може принести – електоральну мобілізацію. Проросійські сили скоріше єднатимуться навколо того, хто буде виголошувати гасла на кшталт “Відсиди за томос, Пєтя”. І Добкін це розуміє, дивує, що Медведчук, Шарій чи Новинський не взялися доводити свою причетність до заяви.
Не впустив можливості використати цю тему і сам Порошенко. Ця справа вочевидь принесе йому політичні дивіденди і за пару місяців ми можемо побачити зростання рейтингів “Європейської солідарності”. Річ у тім, що коло людей, для яких є важливим томос і автокефалія, є значно ширшим за тих, хто голосував за Порошенка. Я знаю чимало священників тепер вже ПЦУ (раніше вони належали до різних юрисдикцій), які торік на виборах агітували проти тодішнього президента. Проте теперішнє ототожнення Петра Порошенка з ПЦУ збільшує його електоральну базу.
Політичне переслідування п’ятого президента України сприйматиметься вірянами, як ще й дискримінація церкви, а Порошенко навпаки, як союзник і головний опонент режиму Зеленського. Насправді влада робить послугу “Європейській солідарності”. В Україні люблять переслідуваних. Дається взнаки колоніальне минуле. Віктимність є універсальною індульгенцією.
Володимир Зеленський намагався бути “всім для всіх”. Об’єднати опонентів та поєднати антагоністів. З кожним новим кроком, з кожним конкретним рішенням він втрачає прихильників.
Проросійський електорат йде до Медведчука, бо Зеленський тримається рамок європейського та євроатлантичного напрямків. Проукраїнський електорат піде від Зеленського, якщо переглядатимуть закон про мову, скасовуватимуть підтримку армії чи ставитимуть під сумнів створення ПЦУ. “Армія, мова, віра” не принесла Петрові Порошенку переобрання на другий термін, проте це не значить, що ігнорування цієї тріади Зеленським піде на користь останньому.
