Для розгляду питання про те, чи може президент Туреччини змінити статус Собору Святої Софії на мечеть, Верховному суду Туреччини знадобилося аж 17 хвилин, пише політолог Максим Яковлєв у колонці на НВ.
29 травня 1453 року пав Константинополь і 567-му річницю цієї події минулого тижня у Туреччині відзначили, серед усього іншого, врочистим читанням Корану в історичному музеї, що входить до світової спадщини ЮНЕСКО — Айя Софія, відомий нам як Собор Святої Софії. Музеєм цю історичну пам’ятку зробив засновник сучасної Туреччини Мустафа Кемаль Ататюрк у 1935 року, а з православного собору на мечеть 1453 року її перетворив султан Мехмед II Завойовник. Також минулого тижня Верховний суд Туреччини дозволив президенту Туреччини Реджепу Таїпу Ердогану знову зробити із Собору Святої Софії мечеть.
Минулого тижня на голосуванні щодо внесення змін до конституції Російської Федерації, правдами і неправдами (багато хто вказує на численні фальсифікації під час цього голосування) росіяни схвалили внесення змін до Конституції Росії, серед яких, окрім широковідомого обнулення термінів президенства Владіміра Путіна, до пункту 2 статті 67.1 вже оновленої конституції внесено не кого-небудь, а самого Бога: “…зберігаючи пам’ять предків, які передали нам ідеали та віру в Бога…” (“…сохраняя память предков, передавших нам идеалы и веру в Бога…”). Як нам відомо, для сучасної Росії візантійська спадщина є вкрай важливою, бо православне християнство на Русь (єдиною спадкоємицею якої себе вважає Росія) потрапило сюди саме з Візантії, а разом з християнством — і вагома частина політичної культури, про що чудово розповідає видатний пропагандистський фільм 2008 року “Гибель Империи. Византийский урок” митрополита Тихона (Шевкунова).
Якщо голосування за внесення змін до російської конституції тривало з 25 червня до вечора 1 липня, то на розгляд питання про те, чи може президент Туреччини змінити статус Собору Святої Софії на мечеть, Верховному Суду Туреччини знадобилося аж 17 (сімнадцять) хвилин. Про те, що Собор Святої Софії може знову стати мечеттю, президент Ердоган заявив ще в березні 2019 року у відповідь на рішення США визнати Єрусалим столицею держави Ізраїль.
25 березня 2019 року у відповідь на цю заяву міністр закордонних справ Греції Йоргос Катрунгалос відреагував дуже гостро: на його думку, розмови про зміну статусу Собору Святої Софії ображають не лише почуття християн, а взагалі міжнародну спільноту та міжнародне право. На рішення Верховного суду Туреччини одразу відреагував держсекретар США Майк Помпео, який у своєму твіттері написав, що закликає Туреччину й надалі залишити Святу Софію музеєм на знак готовності Туреччини й надалі дотримуватися поваги до різних релігій і їхніх традицій на турецькій землі.
На фоні такого чіткого посилу з США заява офіційного представника російського МЗС Марії Захарової видається дуже м’якою, бо на відміну від американців, російський МЗС не закликає Туреччину лишити музей у спокої, а очікує, “що будь-які рішення щодо статусу цього унікального пам’ятника будуть виваженими” (“ожидаем, что любые решения о статусе этого уникального памятника будут носить взвешенный характер”). Оскільки важко повірити в те, що спадщина візантійської імперії може бути більш важливою чи більш чутливою для США, ніж для Росії, відповідь вочевидь треба шукати в хитросплетіннях російської політики.
Як і минулого року, МЗС Греції заявив про образу міжнародної спільноти читанням Корану в Соборі Святої Софії. На це МЗС Туреччини відповів не менш різко: міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу заявив, що Айя Софія ніяк не стосується міжнародних справ, це — питання внутрішньо турецьке і на своїй території Туреччини робить все, що хоче. Заява Вселенського Патріарха Варфоломія теж була відносно м’якою, але його позицію можна зрозуміти умовами та обставинами, в яких він перебуває. Однак якщо читати допис у телеграм-каналі Лекарь. zp, який асоціюють з Лукою, митрополитом Запорізьким і Мелітопольським УПЦ МП (РПЦвУ, – ред.), то саме Варфоломей є, по суті, винуватцем усього, що зараз відбувається довкола Собора Святої Софії.
Згідно з дописом у телеграм-каналі, “людина, яка називає себе етнархом грецького народу (я маю на увазі турецького підданого пана Архондоніса)” (“человек, который называет себя этнархом греческого народа (я имею в виду турецкого подданного господина Архондониса”) є ні ким іншим, як… “політичною проституткою”, бо “життя у постійній зраді і брехні зробила зі Вселенського Патріарха політичну проститутку. Так називав Ленин таких людей” (“жизнь в постоянном предательстве и лжи сделала из Вселенского Патриарха политическую проститутку. Так называл В.И. Ленин таких людей”). Мабуть, найпрекрасніше у цій цитаті – посилання духовною особою на лідера світового пролетаріату Леніна. Утім, окрім цього, чітко читається і політична позиція: заступатися за православну святиню означає підтримати Вселенського Патріарха Варфоломея, з яким Російська Православна Церква і до надання томосу Православній Церкві України перебувала у складних стосунках, а після створення ПЦУ він став майже ворогом.
Як відомо, Владімір Путін вміє гостро реагувати на потрактування подій світової історії, які йдуть в розріз із імперським російським баченням геополітики, яке він сповідує та усіма силами втілює в життя. З урахуванням цього, дивною видається м’яка позиція російського зовнішньополітичного відомства щодо перетворення Собору Святої Софії знову на мечеть. Президент Туреччини є “духовним братом” Владіміра Путіна в контексті імперських амбіцій своєї держави, що також відчутно й у внутрішньому політичному та культурному кліматі країни.
Проурядова газета “Єні Шафак” замовила опитування громадської думки (відбувалося між 2 та 5 липня, опитано було 2414 осіб), і за його результатами 68,2% повідомили, що їм сподобалося читання Корану в Святій Софії, 73,3% схвалили перетворення її на мечеть, 22,4% не схвалили і лише 4,3% не відповіли на запитання. Відповідно, якщо вірити результатам цього опитування, більша частина турецького суспільства має запит на “духовні скрепи”.
Риторичне питання полягає в тому, чи Росія готова захищати витоки та матеріальну спадщину своїх “скреп”, якщо це передбачає не анексію територій чи ведення гібридної війни в сусідній, ослабленій країні, а конфлікт з потужною державою, членом НАТО, яка може запросто збити російський винищувач чи розбомбити “їхтамнєтів” в охопленій громадянською війною Сирії. З того, як це є зараз — мабуть ні, тож така м’яка реакція з очікуванням “зваженого рішення” пояснюється не стільки хитросплетіннями російської політики, як банальною неготовністю або й нездатністю Росії вступати в конфронтацію з Туреччиною.
Насамкінець варто наголосити іще на одному важливому моменті: історія з потенційним перетворенням Собору Святої Софії з музею на мечеть також вказує на те, що питання релігії й надалі залишаються актуальними, як і питання історичних пам’яток, відтак і Україні слід завжди бути готовою захищати свою культурну спадщину, займати чітку політичну позицію в питаннях релігії, бо це — запорука нашої безпеки і нашого духовного розвитку
