Несподіване рішення Синоду РПЦ про звільнення митрополита Павла з посади патріаршого екзарха всієї Білорусі вкотре продемонструвало, що РПЦ залишається важливим інструментом політичного впливу Кремля на всьому пострадянському просторі.
Про це пише Віталій Портников для Крим.Реалії.
Митрополита Павла, якого тепер, після семи років служби в Білорусі, повернули в Росію, важко назвати священником, який був не лояльний до вищого церковного начальства і політичної влади. Всі ці роки він зберігав Російську Православну Церкву в Білорусі як опору режиму Олександра Лукашенка. І це при тому, що сам Лукашенко — один з небагатьох пострадянських правителів, що дозволяють собі ігнорувати Церкву і виступати в ролі “православного атеїста”.
Однак останні події в Білорусі змусили митрополита Павла та інших священників РПЦ звернути увагу на настрої своєї пастви. Митрополит був одним з перших, хто привітав Лукашенка з перемогою на президентських виборах 2020 року. Але після того, як в країні почалися масові протести проти можливої фальсифікації підсумків голосування, Павло відмовився від своїх привітань і приніс вибачення за них. Здавалося б, зовсім логічна позиція для священника, який хоче зберегти авторитет Церкви в очах її парафіян, багато з яких є активними учасниками протестів.
Однак у Синоду Російської Православної Церкви, схоже, своя логіка. І ця логіка повністю збігається з політичною логікою Кремля. Відомо, що російське політичне керівництво боїться масових виступів громадян мов вогню. Боїться, де б вони не відбувалися, чи то український Майдан, “арабська весна” чи білоруська Площа. Так, це очевидна політична логіка. Тому що російському політичному режиму, сила якого полягає у повному контролі над суспільством, силовими структурами та медіа, можуть загрожувати, впевнений, саме масові протести. Поки російський народ мовчить — Путін всесильний. Але, на мою думку, якщо в Росії почнуться масові протести, які можна буде порівняти з українськими або навіть білоруськими, від російського політичного режиму може залишитися один спогад. Саме такому розвиткові подій, напевно, і хочуть запобігти в Кремлі.
То до чого ж тут Церква? Чому вона повинна діяти не за власною логікою поваги інтересів парафіян, а за логікою згоди з інтересами російської влади — навіть коли йдеться про інші країни? І тут ми знову наражаємося на ситуацію, яку спостерігали під час подій в Україні, у 2013—2014 роках. У той час як багато священників УПЦ Московського Патріархату підтримували і підбадьорювали учасників протесту проти режиму Віктора Януковича, розраховувати на розуміння Патріарха Кирила і його найближчого оточення не доводилося.
Після анексії Криму Патріарх не був присутній на урочистому засіданні, яке “узаконило” російську окупацію півострова. Могло здатися, що в РПЦ усвідомили, наскільки дії російського політичного керівництва небезпечні для самого існування цієї Церкви і її авторитету за межами Російської Федерації, так і в самій Росії. Але це було лише ілюзією. Вже незабаром стало зрозуміло, що керівництво РПЦ не збирається виступати навіть проти найжорсткіших рішень президента Росії Володимира Путіна. І те, що така поведінка церковного начальства створює глибоку прірву між Російською Православною Церквою і її паствою в Україні, судячи з усього, нікого в патріархії не збентежило.
За останні роки в РПЦ жодного разу не виступили на захист своїх братів по вірі, які зазнали репресій на окупованих Росією українських територіях — і священників, і парафіян ПЦУ, і представників інших християнських конфесій. Вважаю, саме тому територія духовного впливу РПЦ в Україні — особливо після появи канонічної Православної Церкви України — зменшується як шагренева шкіра. А зараз така сама ситуація починає розвиватися і в Білорусі, де позиції російських церковників незрівнянно сильніші. Але це лише питання часу. І це незворотний процес. Тому що Церква не має бути лише інструментом в руках недобросовісних політиків. Адже відомо: вона створювалася не для цього.
