Парламентські вибори 30 серпня радикально змінили церковно-політичний ландшафт Чорногорії. Беззмінний президент цієї балканської країни Міло Джуканович визнав, що в новому парламенті у нього вже не буде більшості. При цьому до закінчення його власного терміну майже два роки, а Чорногорія – парламентсько-президентська республіка, пише релігійний оглядач Олексій Малютін, у статті для Credo Press.
У російській політаналітиці її часто порівнюють з Україною. Поруч є “імперський” сусід – Сербія, – який не може змиритися з незалежністю “молодшого брата”. При цьому брат цей зовсім не “молодший” – він мав своє маленьке, але горде князівство високо в горах, коли ще вся Сербія перебувала під жорстким контролем турків-османів.
Як і в стосунках Росії і України, не може до обопільного задоволення сторін вирішитися питання про те, чи є чорногорський народ і чорногорська мова окремими від сербських. Причому не може він вирішитися не тільки в Сербії, але і в самій Чорногорії, де жителі лише з дуже невеликою перевагою голосів підтримали 2006 року незалежність від Сербії. Відтоді за допомогою вмілої пропаганди і маніпуляцій, в тому числі на теми церковної “канонічності”, Сербія змогла переконати частину чорногорців у помилковості того вибору.
Чимось аналогічне українському і чорногорське церковне питання. У середні віки Чорногорія періодично мала де факто незалежну Церкву, предстоятель якої був ще й главою держави, а періодично потрапляла в ту чи іншу залежність від Охридської архієпископії або Далматської митрополії. Досить сказати, що наприкінці XIX століття Чорногорські митрополити висвячувався у Санкт-Петербурзі, без будь-якої участі Сербської Церкви, яка вже відновила свою автокефалію. Зрозуміло, в Белграді цього не помічають або вважають “історичними непорозуміннями”, стверджуючи, що в Чорногорії “за визначенням” може бути лише одна “канонічна Церква” – Сербська.
Оскільки аж до минулого року посткомуністична влада Чорногорії мало цікавилися церковним питанням, воно було “відпущено на самоплив”, а коли вони схаменулися, виявилося вже пізно. Ідея відродження древньої чорногорської автокефалії була дискредитована сербською пропагандою, для якої саме тема “канонічності” стала головним політичним козирем на парламентських виборах. І Чорногорсько-Приморська митрополія на якийсь час перетворилася на осередок політичної опозиції, і багатотисячні акції нібито “на захист канонічного православ’я” виявилися не більше ніж ефективною політтехнологією, яка призвела до нинішнього результату на виборах.
Тепер “головний спонсор” перемоги просербської опозиції – Сербський Патріархат – вимагає, щоб перш за все новий парламент символічно скасував закон про свободу віросповідань, буквально продавлений Джукановічем наприкінці грудня минулого року. Цей закон містить лише скромну заявку на те, що володіння релігійними об’єктами в країні повинно бути юридично впорядковано. Зараз Сербський Патріархат ними володіє просто “в силу традиції”, в силу того, що “Чорногорія – це Сербія”, без будь-яких формальних підстав, визнаних чорногорською державою. Закон передбачав повернення до статус кво 1918 року, коли майже вся церковна власність в країні належала державі (не було відділення Церкви від держави). При цьому новозбудовані Сербським Патріархатом об’єкти “за замовчуванням” визнавалися за ним, старі ж будівлі повинні були передаватися за новими договорами тій державі, якою вони побудовані і якій по праву належать.
Античорногірській пропаганді, до якої в цьому питанні охоче долучилася Росія, вдалося переконати довірливу православну публіку, що йдеться – ні більше, ні менше – про вигнання православних з усіх їхніх святинь і передачі їх “розкольникам” з невизнаної світовим православ’ям Чорногорської Церкви. Навіть чисто теоретично уявити собі подібний план в Чорногорії, де майже всі православні належать до Сербського Патріархату, неможливо – у молодої держави немає до того ні політичної волі, ні адміністративного ресурсу. Але дешева страшилка спрацювала, тому що добре камуфлювала справжні причини протестів частини чорногорського суспільства (особливо в розорених колишніх промислових центрах типу Нікшича) проти режиму Джукановича.
Песимісти пророкують тепер “возз’єднання” Чорногорії з Сербією. Але Чорногорія вже встигла вступити в НАТО і укласти договір про асоціацію з ЄС, крім того, валютою країни є євро. Сербії до всього цього ще дуже далеко, та й старший московський брат намагається туди не пускати. Тому оптимісти, навпаки, припускають, що “підступний” Захід запускає в Сербію троянського коня в особі Чорногорії, що “повертається”, щоб член НАТО тепер називався “Союзна держава Сербії і Чорногорії”.
Але якщо бути об’єктивними, то доведеться визнати: навіть самі просербські чорногорські політики вже не налаштовані втрачати незалежність і йти “під високу руку” Белграда і Москви. Вони обмежаться перерозподілом ресурсів у своїй маленькій, але затишній країні, і в першу чергу спробують оголосити імпічмент Джукановичу. Лідери опозиції, яка перемогла, вже запевнили своїх європейських партнерів у вірності Чорногорії шляху євроінтеграції і в непорушності суверенітету країни.
