Чим більше нервує президент України Володимир Зеленський, якому все ніяк не вдається так просто закінчити війну на Донбасі, тим активнішою стає Російська Церква в Україні (РПЦвУ).
Про це у своїй колонці для РІСУ пише релігійна оглядчка Тетяна Деркач.
Її керівництво, одержиме “миротворчістю”, раз за разом нагадує, що лише ця релігійна структура здатна взяти на себе тягар духовного примирення “сторін громадянського конфлікту”. І діюча влада, зіткнувшись з величезним кадровим голодом та нестачею професіоналів, готова сприяти будь яким гуманітарним ініціативам. Що вже казати про церковну місію лікування душ людських, тим більше, що в оточенні Зеленського є відверті лобісти Московського патріархату. Але є достатньо підстав стверджувати, що “мирні ініціативи” від РПЦвУ – чистої води спекуляція з подвійним дном. І ось чому.
Трохи передісторії
“Принести в країну мир” — незмінна ідея фікс Володимира Зеленського, відколи він став президентом в 2019 р. Ця стратегія спирається на начебто бажання 73% його виборців, які “втомились від війни”. З того часу почалась бурхлива діяльність з реалізації “передвиборчих обіцянок” президента та його парламентської команди. Мова йде про організацію різного роду дискусій, круглих столів, платформ, проєктів тощо. Було анонсовано декілька різних майданчиків. Навіть було замовлено повномасштабні опитування думок жителів окупованих територій Донецької та Луганської областей (законодавчо іменованих ОРДЛО).
Все офіційно почалось з “Форуму єдності”, проведеного наприкінці жовтня 2019 р. в Маріуполі. Саме тоді Зеленський озвучує своє бачення досягнення єдності на Донбасі – через діалог знизу. Але визнає, що в суспільстві немає і натяків на консенсус з цього приводу. Ось дані статистичних досліджень, які він був вимушений озвучити:
“За даними соціології, десь близько 21% (опитаних – прим. авт.) вважають, що потрібно продовжувати бойові дії до перемоги; 20% — здійснювати економічну і територіальну блокаду; 22% впевнені, що потрібно почати переговори про особливий статус ОРДЛО в складі України; 10% вважають, що треба взагалі відмовитися від цих територій. А 26% українців взагалі важко відповісти на це питання. У той же час, 80% хочуть припинення вогню”.
Як бачимо, за демагогією про “досягнення миру та єдності” стоїть лише припинення бойових дій. Те, що чинна влада називає “втомою виборців від війни” — це насправді втома від новин про щоденну загибель українських військових на лінії зіткнення. У той же час українці підконтрольних територій абсолютно не жадають блискавичної реінтеграції ОРДЛО.
Але Російська Церква в Україні одразу ж схопилась за цей чи не єдиний шанс повернутись у велику шахову гру. Цього ж дня в мінському “президент-готелі” було проведено круглий стіл “Улікування розколу суспільства і роль церкви в подоланні кризи в Україні”. Центральним спікером на ньому виступила РПЦвУ, яка традиційно поскаржилась на захоплення у неї храмів, штучну незаслужену дискредитацію та оголосила про свій миротворчий потенціал. Протоєрей Микола Данилевич від імені РПЦвУ пояснив нереалізованість своєї Церкви брудною кампанією проти неї, маргіналізацією та демонізацією. На його думку, миротворчим ініціативам не вистачає “третейської сили, яка б користувалася авторитетом у обох сторін (конфлікту – прим. авт.)”. Не треба далеко ходити, щоб здогадатись, кого він має на увазі під авторитетною третейською силою: це саме РПЦвУ. Учасники акції (серед яких був і соратник відомого православного окультиста Олександра Дугіна) послідовно похизувались своєю удаваною миротворчістю. І чи не єдиним тверезим голосом на цьому заході був голос білоруського науковця Петра Петровського, який, сам того не бажаючи, відкинув демагогію Миколи Данилевича:
“Тут я налаштований скептично. Перспектив вирішення конфлікту на Донбасі не видно. Формулу Штайнмайера не буде виконано. Українське суспільство не готове до реінтеграція Донбасу. Під миром розуміється відсутність гарячих бойових дій”.
Зрозуміло, що на встановлення бойового перемир’я на лінії розмежування жодна Церква вплинути ніяк не може, адже це виключно політичне рішення. Ось ті реалії, які з самого початку проігнорувала РПЦвУ.
Наступна активізація – в лютому 2020 р. Президент Зеленський виступає на Мюнхенській безпековій конференції, де підтверджує: діалог можливий лише з мирним населенням ОРДЛО. Тут же він анонсує створення громадянської платформи “Мир Донбасу”. За великим рахунком, це теж мертвонароджена ідея, адже “мирні жителі” — поняття абстрактне. Важко в ОРДЛО знайти мирного жителя, який би не зіткнувся з наслідками бойових дій та не був би ідеологічно вмотивований – головним чином проти України. А от проукраїнські жителі окупованих територій вважають за краще не озвучувати своїх думок, щоб не потрапити під прес каральної машини місцевої окупаційної влади. Бо гарантувати таким людям подальшу безпеку ніхто не зможе.
Буквально через кілька днів тодішнім радником секретаря Ради національної безпеки та оборони Сергієм Сивохо було оголошено про презентацію Національної платформи примирення і єдності. Декларована мета – діалог на рівні мирних громадян: “українці мають позбутися страху і ненависті один до одного”. В рамках цієї платформи було проведено глибинні опитування жителів ОРДЛО, які висловили небажання “повертатись до статусу-кво” (тобто, в якості довоєнних Донецької та Луганської областей без надання цим територіям когось особливого статусу). Та і взагалі, ідея реінтеграції ОРДЛО в Україну жодного ентузіазму на окупованих територіях не викликала. Презентацію цієї платформи було зірвано: один раз через відновлення обстрілів на лінії розмежування (ті самі “бойові дії”), а другий раз – через емоційну реакцію українського патріотичного активу (та сама “суспільна думка”). Що дуже образило РПЦвУ, адже пан Сивохо є прихильником ідеї залучення цієї Церкви в якості миротворчого медіатора.
Попри те, що обставини абсолютно не сприяють різним “мирним діалогам”, РПЦвУ не здається: 17 серпня 2020 р. Синод цієї церкви вирішує провести 21 вересня 2020 року той самий форум “Люди миру” в Свято-Успенській Святогірській Лаврі. При цьому представників інших Церков на цей захід не запрошено, місцем зустрічі призначено не нейтральну територію, та й склад організаторів не залишає сумнівів, що це абсолютно проросійська акція.
Анонс акції прокоментував той же Микола Данилевич:
“Бойові дії – це злочин, який потрібно припинити негайно. … Нам важливо, щоби розмову про мир вели не політики, а прості люди, представники громадянського суспільства. Люди, які користуються авторитетом у суспільстві, які незаангажовані якоюсь належністю до тих чи інших політичних партій. Для церкви миробудування, або примирення, або встановлення миру є виконанням заповідей Христа Спасителя. Блаженні миротворці, тому що вони синами Божими назвуться”.
Гадаю, що з усього вищевикладеного зрозуміло: всі ці заяви та наміри – не більше як демагогія, за якою має ховатись якийсь подвійний підтекст. Адже в першу чергу з тієї сторони жодного бажання реінтегруватись в Україну теж ніхто не висловлює: ані пересічні перехожі, ані чиновники, що вже казати про маріонеткове керівництво “народних республік”. А значить, всім зрозуміло, що в найближчі роки нічого нового в цьому напрямку не відбудеться. То чому тоді РПЦвУ так настійливо вимагає круглих столів, діалогових майданчиків та об’єднавчих платформ, де б обговорювались стратегії “повернення миру на Донбас”? Чим же вона буде на них займатись? Причин може бути кілька.
Замітання слідів
Ні для кого не секрет, що на початку війни Донбас нагадував Дикий захід: в кожному містечку хазяйнували козачі угруповання та банди відверто кримінальних елементів. Чим вірогідніша реінтеграція ОРДЛО, тим важливіше приховати від зовнішнього погляду наслідки власної діяльності на окупованих територіях. Мова йде в першу чергу про військові злочини проти цивільних громадян, скоєні “ополченцями” в 2014-2015 роках, коли людей катували та вбивали заради їхнього майна або навіть за кривий погляд в бік “захисників Донбасу”. Часто-густо в таких випадках з тілами не церемонились та прикопували в найближчих же лісосмугах. У випадку повернення “молодих республік” в політичне та правове поле України майже кожного дня буде з’являтись інформація про знайдені місця масових поховань, будуть ідентифікуватись і жертви, і їхні вбивці. Але не меншою мірою доведеться розслідувати і факти та масштаби участі Московського патріархату в духовній, ідеологічній, фізичній підтримці злочинних угруповань місцевого розливу, російських приватних військових компаній та російської армії, про присутність якої на Донбасі не говорить тільки лінивий.
Тому для РПЦвУ вкрай важливо добитись реабілітації, аналогічної амністії бойовиків. Є такий вислів: переможців не судять. РПЦвУ позаріз потрібно вийти з цієї війни переможцем – задля уникнення над нею масштабного суду не тільки суспільства, але й правоохоронних органів. Майже синхронно в ОДРЛО починають поводитись акції щодо надання “ополченцям” статусу учасників бойових дій та навіть присвоєння звань “героїв народного спротиву”. Проте “визволителі землі Донецької від українських фашистів” вже не в моді. Тому для РПЦвУ все буде дуже просто: вірян у військовій формі зі зброєю в тамошніх храмах вже не помітиш, а цивільні проти свого батюшки свідчити не будуть і не згадуватимуть, як він співпрацював з бойовиками та запевняв їх, що ця війна — “священна”.
Так агресор вирішив сховатися поміж власними жертвами. Як заповів Путін: “Ми будемо стояти за спинами жінок та дітей. Не спереду – а позаду. Нехай вони спробують стріляти в жінок та дітей”. До речі, саме цю технологію прикриття цивільними особами застосував російський терорист та диверсант Ігор Гіркін, коли виходив зі Слов’янська на Донецьк. До речі, в Слов’янську йому гостинність надала та сама Святогірська лавра, в якій заплановано провести вищезгаданий форум “Люди миру”.
Сприяння зняттю з Росії міжнародних санкцій
І тут виникає ще одне суто технічне питання: а наскільки думки, висловлені учасниками всіх цих миротворчих майданчиків, будуть дійсно представляти всі аспекти суспільної думки і на підконтрольній території Донецької та Луганської областей, і ОРДЛО, і “континентальної” України? Спікер РПЦвУ протоєрей Микола Данилевич та його однодумці описують діалог в стилі “почути один одного”. Але всі подібні акції, які вже було проведено, доводять: чути будуть лише своїх, які або відверто, або гібридно озвучують російську позицію. З обох боків барикад підберуть однодумців, які в унісон звинуватять у “розпалюванні громадянської війни” Україну, “націоналістів”, “радикалів”, “розкольників”. Тим самим, на міжнародний загал буде сформовано образ частини населення України як злочинців, через кровожерність яких страждає і Донбас, і…Росія.
До чого тут Росія? А все дуже просто. Це потрібно лише для одного: зняття санкцій з Російської Федерації. Сама Росія максимально саботує процес реінтеграції ОРДЛО, виставляючи Україну головним порушником всіх домовленостей, а себе – лише прискіпливим та принциповим посередником у “громадянському конфлікті”, який ні за що ні про що страждає за чужі гріхи. І РПЦвУ, яка синхронно імітуватиме бурхливу миротворчу діяльність, завдяки простим технологіям має також посприяти зняттю цих санкцій, а себе виключити з числа однієї зі сторін “конфлікту”. Мовляв, ось у нас жителі і підконтрольної частини України, і непідконтрольної, які представляють суспільну думку. І всі як один звинувачують “попередню владу” в організації агресії проти частини Донбасу. Чи запросять на ці форуми ветеранів АТО, капеланів ПЦУ або УГКЦ? Майже 100%, що ні. Свої будуть говорити зі своїми і формувати у суспільства та міжнародної спільноти викривлену думку про те, що Росія не є агресором. Приклад вже є: поява в Тристоронній контактній групі двох патріотично налаштованих вимушених переселенців з ОРДЛО – Дениса Казанського та Сергія Гармаша – була негативно сприйнята, а владу було звинувачено в посиленні “партії війни” та применшенні ролі “партії миру”.
Покаяння як вирок
Задля того, щоб це лицемірство виглядало пристойно і духовно, РПЦвУ наполягає, що примирення має відбутись через покаяння. Але якщо на “континентальній” території України весь час нав’язують почуття провини саме українським патріотам, то виховної роботи з жителями ОРДЛО, і тим паче “визволителями від українських фашистів” ніхто не бачив. І пояснити це теж можна просто: смуток та покаяння можуть відчувати люди з неопаленою совістю. Лише їм доступно переживання сумнівів, чи все правильно вони колись вчинили. А що ж бачимо “з тієї сторони”? Відповідь легко знайти в численних статтях, новинах, інтерв’ю, опитуваннях жителів ОРДЛО. Максимум, про що вони шкодують – це що неможливо повернутись у 2012 рік. А бойовики були до того ж ідеологічно вмотивовані, і РПЦвУ всіляко підтримувала їхній бойовий дух тим, що вони є воїнами світла проти сил диявола. Про яке покаяння з боку цих людей (яких в ОРДЛО дуже багато!) може йти мова?
Цікавий момент було описано в 2015 році кореспондентом російського видання Газета.ру під час його перебування у Слов’янську через рік після його звільнення. Спілкування з деякими “ополченцями” шокувало навіть росіянина:
“…Олег і йому подібні — випадкові попутники війни. У якийсь момент їм вона набридає. Найбільше при спілкуванні приголомшує повна відсутність рефлексії з приводу того, що сталося. Ну було і було. Тепер час ось працювати зварником або теслею: “Дві освіти, два училища закінчив! Чотири робочі спеціальності!”. Все просто. Такі просто піднімаються і так само просто йдуть”.
Ще один штрих до портрету. З ОРДЛО регулярно лунають заяви про якнайшвидше входження до складу РФ. Деякі місцеві джерела навіть запевняють, що вже зараз йде перепідпорядкування місцевих “органів влади” відповідним державним структурам Ростовської області. Значна кількість жителів окупованих територій вже отримала російські паспорти. Підконтрольні Кремлю бойовики регулярно обстрілювали українські позиції, раз за разом зриваючи домовленості про “перемир’я” (тобто, припинення бойових дій). Де хоч одна нота протесту з боку РПЦвУ на недружні до України заяви, дії та наміри? Де засудження “партії війни” в ОРДЛО та Росії? Жодної реакції. Тому що керівництво цієї релігійної організації знає: ніякої реінтеграції в Україну не буде. Навіщо ж ті круглі столи та платформи? “Принести в Україну мир” — це просто означає “відпустити ОРДЛО з миром”. Не тримати зла, ще й вибачитись на доріжку перед “народними республіками”.
Ось так РПЦ в Україні вирішила пробити нове дно: під виглядом миротворчих закликів дискредитувати всі українські державотворчі ідеали, посприяти російській політиці стосовно ОРДЛО та заодно попіаритись на жертвах власних злочинів, зробивши їх статистами в цьому цинічному спектаклі.
P.S. Тут, правда, якось дуже “невчасно” СБУ повідомила про підозру “російському священнику”, який брав участь у допитах та тортурах українських полонених” в т.зв. “ДНР”. Йому інкриміновано участь у створенні терористичної групи чи терористичної організації. Неважко було вияснити, що мова йде про клірика РПЦвУ протоєрея Бориса Хліпітька, капелана батальйону “Восток”. От Хліпітько не картає себе докорами сумління щодо своєї підтримки терористів: “Людина народжується в стражданнях. І зараз якраз в стражданнях – народження нового суспільства. А війна – так виходить – як повивальна бабка”.
