Вселенський патріарх Варфоломій написав листа, в якому розповів справжній канонічний статус УПЦ МП. Відомий український богослов, архімандрит Кирило Говорун простими словами пояснив, що саме означають слова Варфоломія.
Лист Патріарха Варфоломія Церкваріуму (посилання у першому коментарі) – важливий документ, який прояснює деякі моменти, щодо яких залишалася певна амбівалентність.
Перше: стан, у якому перебували Філарет, Макарій та інші архіреї УПЦ КП і УАПЦ, чітко названо схізмою. Тобто не було жодного визнання розколу, як говорять одні, і не було підтвердження статусу кво, як говорили інші. Це був розкол, який було подолано зусиллями Вселенського патріархату. Крапка.
Друге: об’єднавчий собор 15 грудня 2018 року віднесено до категорії Κληρικολαϊκή Συνέλευση. На початку 19 ст. у Греції і у середині того ж століття на Балканах такі “зібрання” були засадничими для встановлення автокефальних церков. До речі, в них брали активну участь і політики. Це ще одне підтвердження моєї тези про те, що за своєю типологією українська автокефалія є балканською.
Третє: відправною точкою для подолання розколу стало відновлення повноти юрисдикції Константинополя над Київською митрополією через скасування акта 1686 року. З точки зору канонічної акрівії це означає, що після жовтня 2018 року в Україні була єдина юрисдикція Константинополя, а після грудня 2018 року дві юрисдикції: автокефальної ПЦУ і тих залишків Київської митрополії Константинопольського патріархату, які всупереч церковній дисципліні і канонічній традиції Православної Церкви відмовились визнавати рішення своєї кіріархальної Церкви, себто Константинополя. Незважаючи на те, визнають ці залишки свій справжній статус чи ні, їх статус залежить від того, як його інтерпретує їх Мати-Церква, себто Константинополь. І ось Константинополь нарешті дав канонічну інтерпретацію цього статусу: зі статусу правлячих архієреї УПЦ переведені у статус титулярних архієреїв.
Примітно ось що. Вони є титулярними архієреями Київської митрополії Константинопольського патріархату. Лист патріарха про це прямо не говорить. Але він і не говорить, що вони після собору грудня 2018 року належать до Московського патріархату. Лист говорить, що вони є “під Росією”, що можна розуміти не лише у канонічному, але й у політичному сенсі. Більш чітко про це сказано у листах до тих кліриків УПЦ, які мали намір перейти до ПЦУ після об’єднавчого собору. У цих листах Патріарх Варфоломій чітко зазначає, що їм немає чого боятися, бо вони вже все одно в юрисдикції Константинополя.
Практично це означає насамперед ось що: як титулярні архієреї Вселенського трона, єпископи УПЦ підлягають його суду. То ж нехай збирають більше вугілля на свою голову своїми “безумними глаголами” проти своєї Матері-Церкви.
До речі, про “безумні глаголи”. Невипадковим є посилання у листі на 8 правило Нікейського собору, де йдеться про допущення паралельного служіння з канонічною єрархією для тих, хто колись був катаром. Давні катари – це по суті теперішні фундаменталісти. Це очевидний натяк на фундаменталістський нахил у сучасній УПЦ.
Є ще один висновок: канонічно невірно називати УПЦ ані УПЦ МП, ані тим більше РПЦвУ, тому що ані тим, ані іншим вона не є. Провіденційно її самоназва за статутом і реєстрацією є тим, чим вона і є. За бажання до цієї назви можна у дужках додавати УПЦ (КП) – Константинопольського Патріархату. Це тому, що УПЦ за канонічною акрівією є певною неідентифікованою формою Київської митрополії зразка до 1686 року, архієреї якої перестали бути правлячими, а стали титулярними – навіть не вікарними. У чомусь їх канонічний статус нагадує статус бувшого митрополита Київського Філарета.
Постфактум усвідомив, що ті провідники УПЦ, від архієреїв до дияконів, які завели її у самоізоляцію, стали подібні до героїв Аристофана. У цій трагикомедії, грецькій за своїми масштабами, вони, перервавши спілкування із Константинополем, фактично самі себе екскомунікували. Я не знаю, чи плакати тут, чи аплодувати.
