Московська патріархія, а також російська дипломатія здійснили просто титанічну роботу, щоб не допустити надання Вселенським патріархатом томосу для Православної церкви України (ПЦУ). Та все ж ці зусилля не увінчалися успіхом. Однак і після надання томосу боротьба очільників Російської православної церкви (РПЦ) проти ПЦУ, а також проти Вселенського патріархату триває.
Про це у своїй колонці для «Радіо Свободи» пише голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор Петро Кралюк.
РПЦ розірвала стосунки зі Вселенським патріархом, намагається створити з помісних православних церков таку собі промосковську коаліцію – правда, не дуже вдало. Російське духовенство чинить перепони цим церквам щодо визнання Православної церкви України та їхнього спілкування з ПЦУ. Хоча, за великим рахунком, ПЦУ для визнання її канонічності достатньо томосу Вселенського патріархату. Якогось іншого спеціального визнання з боку інших церков не потрібно, принаймні, процедура такого визнання при набутті автокефалії не прописана в православних канонах. Не всі автокефальні церкви її проходили. Тому з цього приводу не варто комплексувати.
Та все ж, щоб ПЦУ утвердила свої позиції в православному світі, варто мати визнання з боку інших православних церков. І над цим слід працювати. На сьогоднішній день ПЦУ визнало чотири православні церкви – Вселенський та Олександрійський патріархати, Елладська й Кіпрська церкви. З низкою інших церков про це ведуться переговори. Зокрема, з Румунською православною церквою. Можна сподіватися, що цей процес буде успішним. Тим паче, що існують чинники, які цьому сприяють.
Спільне минуле православних України й Румунії
На жаль, в Україні, зрештою, як у Румунії та Молдові, мало знають про те, що між українським та румунським православ’ям існували багатовікові зв’язки. Так, наприкінці XIV століття канонічна юрисдикція Галицької митрополії, фактично, поширювалася на молдавські землі. Галицький митрополит Антоній у 1371 та 1376 роках висвячував молдавських єпископів. Взагалі між Галичиною та й загалом українськими землями, а також Молдовою й Волощиною, які створили в 1859 році новочасну Румунську державу, існували тісні різноманітні релігійно-культурні контакти. Зближало православних українських та румунських земель те, що вони, зокрема, в період Середньовіччя й у пізніші часи – одні й другі – використовували старослов’янську мову в богослужінні. Не дивно, що українські релігійні діячі опинялися на румунських землях, а румунські – на українських.
Цікавою постаттю в контексті українсько-румунських релігійно-культурних зв’язків є Діонісій Раллі Палеолог. У 1600 році він став угро-валаським митрополитом – предстоятелем православної церкви у Волощині. Але перед цим цей діяч тривалий час жив на українських землях. Зокрема, в 1578–1579 роках проживав у Острозі, куди привіз грецький список Біблії. Ймовірно, Діонісій Раллі належав до вченого гуртка, який готував до видання Острозьку Біблію. Остання, до речі, мала значне поширення на румунських землях.
У 1590–1592 роках Діонісій Раллі проживав у Львові, допомагав місцевому Успенському братству видавати книги й налагоджувати роботу школи.
Саме у Львівській братській школі навчався майбутній київський митрополит Петро Могила, який походив із роду молдавських господарів. Родина ж Могил підтримувала тісні зв’язки з Львівським братством. Останнє також зверталося до молдавських господарів за допомогою.
У 1640 році за ініціативи Петра Могили, коли він був київським митрополитом, у столиці Молдови, місті Ясси, виникла слов’яно-греко-латинська академія, яка нагадувала тогочасну Київську колегію. Першим її ректором став українець Софроній Почаський. Він також був ігуменом ясського Трьохсвятительського монастиря, де функціонувала створена ним друкарня. 15–27 вересня 1642 року в Яссах відбувся помісний собор, на якому затвердили «Православне сповідання віри» Петра Могили. Це був перший офіційно затверджений у православному світі Катехізис.
Із Україною пов’язана діяльність видатного молдавського церковного й культурного діяча Дософтея (Дімітрі Баріле), який жив у 1624–1693 роках. 2005 року Румунська православна церква зарахувала його до лику святих. Відомий він як письменник. Дософтей почав писати румунською мовою, використовувати її в церковній сфері.
Вважається, що спочатку він навчався в згадуваній слов’яно-греко-латинській колегії в Яссах. Потім продовжив свою освіту в Львівській братській школі. Надалі його життя було значною мірою пов’язане з Галичиною. Саме на Галичині, в Уневі, в 1673 році Дософтей надрукував румунською мовою, використовуючи кириличну абетку, свою книгу «Псалтир у віршах». Це була об’ємна праця, яка нараховувала понад 500 сторінок тексту. В 1671–1674 роках, а потім у 1675–1686 роках Дософтей був митрополитом Молдови. Він відновив друкарство в Яссах. І вкінці 70-х – першій половині 80-х років XVII століття тут побачила світ низка його праць. Серед них було чимало поетичних текстів. Вони, фактично, започаткували румунську письмову поезію. У 1686 році Дософтей змушений був покинути Молдову й поселитися в Галичині. Тут він у Жовкві і скінчив свій життєвий шлях.
На теренах Молдови тривалий час жив відомий чернець-аскет і церковний діяч Паїсій Величковський (1722–1794).
Він був українцем, народився в Полтаві, навчався в Києво-Могилянській академії, працював у друкарні Києво-Печерської лаври. Прийняв чернецтво на Афоні. Був настоятелем монастирів на Буковині й Молдові. Помер у молдавському Нямецькому монастирі. Перекладав старослов’янською мовою твори грецьких богословів-ісихастів. У 1988 році Російська православна церква зарахувала Паїсія Величковського до лику святих. Спеціальну роботу про діяльність Паїсія Величковського написав видатний український церковний та культурний діяч Іван Огієнко.
Українці й румуни (волохи, молдавани) жили на теренах, які входили до складу Молдавської, Буковинської й Проїлавської митрополій. Не дивно, що між ними було немало спільного – і в плані релігійному, і культурному.
Нині українська етнічна меншина існує на теренах Румунії, як і румунська – в Україні. У складі Румунської православної церкви в 1948–1952 роках був український православний вікаріат. У 1990 році його відновили. Нині в його складі 3 монастирі й понад 30 парафій, які входять до двох благочиній з центрами у Сиготі й Лугожі. Кількість вірян цього вікаріату становить понад 50 тисяч осіб.
Румунська православна церква й ПЦУ
Невдовзі після створення ПЦУ, в лютому 2019 року, Румунська православна церква висловилася за визнання Православної церкви України в обмін на гарантії свобод румунських віруючих в Україні. У липні цього ж року Синод ПЦУ створив православний румунський вікаріат із правами самоуправління. Однак, на жаль, Румунська православна церква призупинила процес визнання ПЦУ. У лютому 2020 року її синод висловився за консенсус між Вселенським та Московським патріархатами у питанні української церкви.
Та все ж є сподівання, що Румунська православна церква визнає ПЦУ. Адже ця церква не перебуває під впливом Московського патріархату. Низка представників її вищого духовенства навчалися в західноєвропейських та грецьких духовних закладах і аж ніяк не є «зачарованими Москвою». Зрештою, стосунки Румунської православної церкви з Московським патріархатом і в минулому, і тепер не є простими.
Налагодження ж добрих відносин між Румунською православною церквою та ПЦУ – в інтересах православних віруючих і України, й Румунії. Як бачимо, було багато речей, що пов’язували їх у часи минулі. Зрештою, Україна й Румунія – сусідні країни, в яких переважає православ’я. І тому налагодження стосунків між Православною церквою України і Румунською православною церквою сприяло б розвитку добросусідських відносин між двома країнами.
