Для когось він відомий за книгою «Несвяті святі» – збіркою сучасного російського церковного фольклору, яка покликана показати російську Церкву «з людським обличчям». Хтось ще пам’ятає його псевдоісторичний фільм «Загибель імперії. Візантійський урок», де під кампанію з висунення Путіна на третій термін (ще до рішення про президентство для Мєдвєдєва) він пропагував ідею, що захід хоче знищити Росію і лише імперська ідея її врятує.
Але частіше за все він згадується у медіа як «духівник Путіна». Колишній настоятель монастиря на Лубянці в Москві (це в одному кварталі зі штаб-квартирою ФСБ), вже колишній Псковський митрополит РПЦ. А віднедавна – призначенець на Крим, який він вже встиг публічно на проповіді охарактеризувати, як «Колиму» – місце заслання.
Звати його Тихон Шевкунов. Один з найбільш впливових діячів РПЦ, починаючи з другої половини 1990-х років. Посівши зі скандалом храм у зруйнованому Стрітенському монастирі на Лубянці, він дуже швидко знайшов шлях до душ своїх сусідів із ФСБ.
За типажем він схожий на Міхалкова – імперець у (псевдо)інтелектуальній обгортці. Як людина, що має світську професійну освіту в кіномистецтві, добре знається на тому, як грати на публіку. Надзвичайно здібний як організатор. Вмілий збирач коштів.
Певною мірою він – протилежність і Кирилу Гундяєву, і його попереднику. Він ніколи, як Гундяєв, не захоплювався Заходом, екуменізмом, показною розкішшю. Він «скромний».
Водночас міг дати фору Алексію як інтелектуал, здатний вибудувати легке спілкування з різними співбесідниками. І без самозосередженості та епатажності, притаманних ще одній відомій медійній особі МП – протодиякону Кураєву.
Сусідство з відомою будівлею на Лубянці, резиденцією КДБ-ФСБ (випадкове чи ні – можливо колись це стане знаним достеменно), зіграло в його історії ключову роль. Спецушники – теж люди. І теж час від часу шукають «духовності». Хтось – щиро, хтось – бо це модно чи корисно для зв’язків. Або, щоби як Штірліц через пастора Шлага, виконувати свої обов’язки.
Так чи інакше, Шевкунов і Путін, тоді ще не президент, а просто сусід з ФСБ, познайомилися. Очевидно, у них виникла взаємна симпатія.
Однаковий зріст, що у випадку Путіна теж важливо: йому психологічно не комфортно спілкуватися з тими, хто вищий. Однакові погляди на сьогодення і майбутнє Росії – імперсько-великодержавницькі. Вміння Шевкунова подавати навіть найтемніші російські церковні забобони у симпатичній інтелектуальній обгортці. Приблизно однаковий вік. Особиста не скомпрометованість – ніяких горілчано-тютюнових афер в стилі Гундяєва за ним не тяглося.
Відтоді між Путіним і Шевкуновим зав’язалися стабільні відносини. Хоча вважати його справді «духівником» в класичному розумінні не варто – скоріше він для російського тирана приємний співбесідник на духовно-історичну тематику. А також елемент респектабельності – має ж бути у «справжнього російського патріота» власний духівник!
Вплив Шевкунова завдяки таким зв’язкам став зростати, особливо після приходу Путіна у Кремль. І зріс настільки, що коли навіть абсолютно бездарні особи ставали єпископами – він роками залишався архімандритом. Бо, як переповідали тоді у Москві, патріарх Алексій Редігер нібито сказав: «Якщо він буде єпископом, то ким буду я?» В патріархії побоювалися, що в сані єпископа «духівник Путіна» набуде ще більшої ваги.
В решті решт ця дилема розв’язалася при правлінні Гундяєва в такий спосіб, що Шевкунов став вікарним єпископом, але через три роки, у 2018-му, був відправлений архієреєм до Пскова. З одного боку – від нього певним чином позбулися в Москві. З іншого – він став з вікарного єпископа, тобто підлеглого, самостійним керівником і навіть митрополитом. Що формально зробило можливим для нього бути реальним кандидатом на виборах патріарха (за статутом РПЦ кандидатами вікарні єпископи бути не можуть).
Власне і тоді, і в подальшому саме навколо можливого перетворення Тихона Шевкунова на патріарха Тихона II точилася й точиться інтрига. Бо ще майже десятиліття тому ширилися чутки, що він поїде з Москви, але не до провінційного Пскова, а до Петербурга.
З початком путінської загарбницької спецоперації Тихон був одним з перших, хто у вищих ешелонах РПЦ беззаперечно підтримав Путіна. Бо він сам – великодержавний шовініст і свідомий ворог української ідентичності. Тому цілком поділяє мету свого «духовного чада» – знищення України та відтворення імперії.
На фоні цілковитого провалу «операції», однією з причин якого була надмірна переоцінка симпатій українців до РПЦ і впливу останньої на суспільство; на фоні намагань патріарха РПЦ до останнього ходити «між крапельок» (наприклад, він показово був відсутній на церемонії анексії Криму в 2014-му і після окупації туди не приїздив) – зростало і продовжує зростати невдоволення Гундяєвим, як «неефективним». Він не здатен був ані зупинити процес автокефалії для України, ані вплинути на світову релігійну спільноту щодо підтримки путінської політики. Зростає невдоволення ним і в середовищі РПЦ – для консерваторів він занадто екуменічний і західний, для поміркованих – він людина, яка провалила всі очікування реформ і змін, пов’язані з його обранням.
Фактично, єдиний, кому досі потрібне його патріаршество – це він сам. Кремлю ж потрібний більш ефективний «релігійний менеджер».
І на цьому фоні призначення Тихона Шевкунова в Крим не може не привертати уваги. Формально Крим має залишатися в підлеглості митрополиту Онуфрію. Але фактично його було анексовано Гундяєвим ще у 2014-му році. Що закріпили і документально у 2022-му, рішенням Синоду РПЦ підпорядкувавши його напряму московському патріарху.
Донедавна «Кримську митрополію» РПЦ очолював Лазар Швець – людина з тривалим шлейфом співпраці ще з КДБ. Але він – українець за національністю та вже занадто старий для активної роботи. Тож в умовах загострення війни та перспективи втрати Криму, на церковному троні окупованого півострова Москві був потрібний хтось більш ефективний.
Призначили Шевкунова. І всі ставлять питання – чому? Що це? Покарання, підвищення? Моя думка – це типова кремлівська спецоперація з кількох кроків. Призначенням в гарячу точку і так вже досить знаному Тихону додають медійної ваги та уваги. Водночас його міцно прив’язують до діючого режиму – він не зможе, як колишній «міністр закордонних справ РПЦ» Іларіон Алфєєв робить це з Будапешту, зображати «жертву гонінь за спротив війні».
На мою думку, його заяви про заслання – димова завіса і медійна гра. Так свого часу Алексія Редігера звільнили з посади керуючого справами РПЦ, запустивши чутку, що це нібито йому «помстилися» за міфічний лист до Горбачова «на захист Церкви». Звільнили, водночас давши другу за значенням кафедру в Ленінграді та відкривши дорогу до престолу в Москві. В тому числі завдяки чуткам про лист, які з Алєксія, відомого гебіста-стукача, ким він насправді був десятками років, перетворили його на «захисника».
Звісно, що для зовнішніх контактів, для закордону Шевкунов остаточно дискредитований. Він – щось середнє між Пєсковим і Дугіним, лише в рясі. Але ані він сам, ані режим закордонного авторитету і не потребують зараз – їм треба вирішувати нагальні внутрішні питання.
І «кримський» митрополит для цього більш підходить медійно, ніж псковський. Водночас місце в Криму створює для нього легенду для прямих контактів з кабінетами у Москві без відома Гундяєва, привід для поїздок і навіть тривалого перебування у столиці – бо він «вирішує спеціальні питання».
Очевидно, що якби воля Гундяєва, то він би Шевкунова в Омськ відправив, а не до Криму. Але в Московській патріархії ніколи такі призначення не відбувалися без узгодження з владою. Тож для мене очевидно – Тихону створили більш сприятливу стартову позицію і водночас – легенду.
Те, що для Кремля Шевкунов є найбільш зручною особою на місце патріарха – для мене також безсумнівно. Він органічно вплетений у путінський режим та ідеологію. Це розуміє і Гундяєв. Тому буде все більше намагатися демонструвати Кремлю відданість, побоюючись, що його замінять. Бо як не буде достатньо гнучким, то завжди перед очима можуть помахати Шевкуновим.
Але незалежно від гнучкості нинішнього патріарха, Шевкунов і його покровителі будуть працювати над тим, щоби в потрібний момент він до свого імені отримав ще й титул «другий». Звісно, якщо режим Путіна проіснує довше, ніж виникне потреба в новому керівнику РПЦ.
Ярослав ФЕДОРЧУК, релігійний оглядач.
Джерело: «Україна Православна».
